2. Роль фіскальної політики в державному регулюванні.

Державне регулювання, що являє собою комплекс основних форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного способу виробництва (в тому числі продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.

Як засвідчує аналіз фінансової системи, фі­нансова політика держави може базуватись на двох взаємопов'яза­них напрямках діяльності держави: а) у сфері оподаткуван­ня та регулювання структури державних витрат з метою впливу на економіку — фіскальна (податкова) політика; б) у сфері регулювання бюджету — бюджетна політика.

Фіскальна політика передба­чає використання можливостей уряду стягувати податки та витрачати кошти державного бю­джету для регулювання рівня ділової активності й розв'я­зання різних соціальних завдань. Основним змістом фіс­кальної політики держави є зміна податкових ставок та витрат бюджетних коштів у відповідності з цілями уряду.

В багатьох країнах світу добре відомі так звані кейнсіанські та неокласичні способи стимулювання економічного розвитку за допомогою податків і державних витрат. Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи, що саме він створює свою власну пропозицію. Тому вони традиційно переконані, що скорочення податків приведе до зростання сукупного попиту, одночасно з яким зростатиме реальний обсяг ВНП і рівень цін, що в певній мірі буде заохочувати підприємців до розширення виробництва. Неокласики орієнтуються на сукупну пропозицію, вважаючи, що пропозиція створює спій власний попит. Вони пере­конані, що скорочення податків викличе у перспективі при­ріст національного виробництва й доходу, що, в свою чергу не тільки не зменшить надходження у бюджет, а й забезпе­чить (при більш низьких ставках податку) приріст податкових надходжень у бюджет завдяки розширенню податкової бази.

У практиці розвитку економічного регулювання більш широко використовується саме традиційний, кейнсіанський підхід. Але й він поділяється на так звану дискреційну й автоматичну фіскальну політику.

Під дискреційною фіскальною політикою розумієть­ся свідоме регулювання державою оподаткування та держав­них витрат з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, інфляцію та економічне зростання.

Під автоматичним, або вбудованим стабілізато­ром розуміється економічний механізм, який автоматично реагує на зміну економічної ситуації без необхідності здій­снення тих чи інших кроків з боку уряду. До основних вбудованих стабілізаторів відноситься, по-перше, зміна податкових надходжень. Сума податків зале­жить від величини доходів. Тому в період активного зрос­тання ВНП (в період процвітання) податкові надходження автоматично зростають (при прогресивній системі оподатку­вання).

Отже, фіскальна політика, яка оперує податками і держав­ними затратами, у поєднанні зі стабілізуючою грошовою політикою має на меті створити економіку високої зайнятості, — але при цьому без інфляції цін. Влада, яка здійснює фіскальну політику, "протистоїть переважа­ючим економічним вітрам" і тим самим допомагає забезпечити сприятливу економічну ситуацію, при якій динамічні сили при­ватної ініціативи мають найширші можливості для своїх дій.