2.2. Юридична природа відносин заявників з Установою в процесі проведення експертизи заявок на об’єкти промислової власності

Питання юридичної природи відносин, що складалися між заявником і Держкомвинаходів, давно привертало увагу дослідників ще за радянських часів. Ґрунтовний аналіз зазначених відносин здійснив В.І.

Інші дослідники відносини між заявником і відомством у процесі розгляду заявки визначали як адміністративно-правові [50, с. 8]. Так, наприклад, із змісту «Организация и управление процессами экспертизы во ВНИИГПЕ» випливає, що відносини, які складаються в процесі експертизи заявок на об’єкти промислової власності, є адміністративними [117, с. 31]. Такі ж висновки можна зробити з низки інших робіт, присвячених цій проблемі [177, с. 3].

У спектрі відносин, що складаються в процесі розгляду заявки на об’єкти промислової власності, є цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та інші. Навіть якщо розглядати правові відносини, що складаються лише в процесі розгляду заявки, то їх не можна визнати однорідними.

Подання заявки до Установи та її прийняття складає одну групу відносин. У процесі формальної експертизи складається ще одна група відносин. Інші відносини складаються в процесі кваліфікаційної експертизи й експертизи на локальну новизну. Відносини, що виникають між заявником і Установою в процесі подання заявки, прийняття її до розгляду, у процесі попереднього розгляду заявки відповідно до п.

Проте на зміст правових відносин між заявником і Установою уже в процесі формальної експертизи, особливо кваліфікаційної, істотно вплинули ринкові відносини, що формуються в суспільстві. Їх не можна визнати чисто адміністративними. До них настійливо пробиваються цивільно-правові елементи.

У радянському законодавстві характер відносин заявника й відомства не викликав сумніву – це були суто адміністративні відносини. Держкомвинаходів діяв як орган державного управління, яким і зараз виступає Установа – Державний департамент інтелектуальної власності, але його функції помітно змінилися в бік ринкових відносин. За радянських часів усі послуги, що надавав заявникам Держкомвинаходів СРСР, були безплатними. Держкомвинаходів визначав характер відносин із заявником.

Ринкові відносини примусили патентне відомство України заробляти гроші на своє утримання. Тепер Установа за будь-яку послугу, надану заявнику у зв’язку з оформленням своїх прав на об’єкт промислової власності, вимагає сплатити [159, с. 60].

Обов’язок сплачувати надані заявнику послуги вносить суттєві корективи у відносини між заявником і Установою. Ці відносини з чисто адміністративних трансформуються в інший вид – з цивільно-правовими елементами. Отже, якщо заявник-замовник наперед сплачує надання послуг, то він вправі розраховувати на їх виконання на високому професійному рівні [97, с. 506].

Проте, не дивлячись на платність наданих послуг, Установа зберігає за собою адміністративні функції. Мова йде лише про відносини, що складаються між заявником і Установою в процесі здійснення експертизи заявок на об’єкти промислової власності. Цей адміністративний характер за інерцією залишився ще з радянських часів. Його можна помітити на багатьох прикладах. Так, ці відносини далекі від юридичної рівності сторін і елементарної справедливості. Так, Установа на будь-якому етапі чинності патенту має право в односторонньому порядку визнати його недійсним.

Але ж патент може бути визнано недійсним з вини самої Установи. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» патент може бути визнано недійсним повністю або частково в разі:

- невідповідності запатентованого винаходу (іншого об’єкта промислової власності) умовам патентоздатності, визначеним чинним законодавством;

- наявності у формулі винаходу (чи іншого об’єкта промислової власності) ознак, яких не було в поданій заявці;

- порушення правил закордонного патентування (ст. 37 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі») [94, с. 513].

Патент може бути визнано недійсним і через те, що заявлена пропозиція не відповідає умовам патентоздатності, визначеним чинним законодавством, тільки з вини закладу експертизи Установи, за умови, що ніяких протиправних дій з боку заявника не було. Адже саме цей орган здійснює експертизу заявки на об’єкт промислової власності і доходить висновку, що заявлений об’єкт відповідає установленим умовам патентоздатності. На підставі такого висновку Установа приймає рішення про видачу патенту на заявлений об’єкт.

Через певний час Установа може прийняти протилежне рішення – визнати такий-то патент недійсним. При цьому закон не визначає, на підставі яких документів, свідчень, дій, яких осіб приймається рішення про визнання патенту недійсним, але дозволяє оскаржити видачу патенту особі, яка в цьому зацікавлена; наприклад, конкурент, який поставив собі за мету затягти видачу патенту заявнику у своїх корисливих інтересах. Отже процедура заперечення видання патенту складна й тривала. Термін для оскарження видання патенту не визначений, тобто оскаржити його видання на винахід можна і за кілька місяців до завершення його чинності – через 19 років і шість місяців.

Такий «демократизм» певною мірою порушує інтереси патентовласника. Навіть радянське законодавство про винахідництво допускало оскарження видання правоохоронного документа за порушення умов патентоздатності лише протягом трьох років (п. 147 положення 1973 р.) [156, ст. 109]. Чинне патентне законодавство України в цій частині дає певний простір для зловживання.

Слід виділити й іншу підставу визнання патенту недійсним. Так, визначення формули в остаточному варіанті здійснює заклад експертизи Установи, і саме він мав би нести відповідальність за їх тотожність, але негативні наслідки закон покладає на заявника, а не на Установу.

У ситуації, коли патентовласник вигідно продає ліцензію на використання винаходу, ліцензіар на підставі ліцензії починає підготовку нового виробництва на основі запатентованого винаходу, на що витрачає солідні кошти, спочатку всі задоволені. Але Установа, з вини якої патент був виданий на пропозицію, що не відповідала умовам патентоздатності, може оголосити його недійсним, чим буде нанесено істотну майнову й моральну шкоду передусім патентовласнику.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (п. 1 ст. 32) проголошує, що не допускається повна або часткова відмова від патенту без попередження особи, якій надано право на використання винаходу за ліцензійним договором. Але в цьому разі мова йде не про визнання патенту недійсним, а про відмову від нього самого патентовласника. Оскільки сам патентовласник відмовляється від патенту, то він і має нести невигідні наслідки своєї відмови [151, с. 99].

Це приклад адміністративізму, що є спадщиною радянських часів. Хоча можна заперечити, патентовласник, який видав ліцензію на використання винаходу, пізніше визнаний недійсним, має можливість заперечувати адміністративні дії Установи, у тому числі й у судовому порядку. Це лише приклад, коли з вини закладу експертизи патент видано на об’єкт промислової власності, що не відповідає умовам патентоздатності.

Установа зацікавлена в збереженні адміністративних відносин із заявником.

За радянських часів до функції Держкомвинаходів належала також організація використання винаходів та інших об’єктів промислової власності. Положенням про Державний департамент інтелектуальної власності організацію використання об’єктів інтелектуальної власності не передбачено серед функцій Департаменту [157, ст. 1060]. Справа державного значення в Україні – організація використання об’єктів інтелектуальної власності – фактично пущена на самоплив. Україна не має державного органу, який би планував, рекламував, налагоджував, організовував використання об’єктів інтелектуальної власності. Але ця проблема потребує окремого дослідження.

Проте адміністративізм чинного патентного законодавства, у тому числі й у частині проведення експертизи, цим не завершується.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», а також інші патентні закони України не розшифровують змісту положень: «…заявка не вважається відкликаною, не відкликана або за якою прийнято рішення про відмову у видачі патенту» (ст. 11); «заявка вважається не поданою», «заявка вважається відкликаною» (ст. 13); «заявка не приймається до розгляду» (ст. 14 п. 3); «заявка вважається відкликаною в частині (ст. 15 п. 6); «заявка не вважається відкликаною, не відкликана або за нею не прийнято рішення про відмову у видачі патенту» (ст. 16 п. 12); це ж саме ст. 16 п. 13; ст. 16 п. 14; «припинення діловодства за заявкою» (ст. 21 п. 3). Між тим вони мають важливе правове значення, породжують важливі правові наслідки, але в законі немає пояснення, чим відрізняються наведені вислови за своїм змістом, наслідками тощо.

Як зазначалося, у правових відносинах між заявником і Установою в процесі розгляду заявок на об’єкти промислової власності усе частіше з'являються елементи цивільно-правових відносин. Уже під час подання заявки на певний об’єкт промислової власності Установа, відповідно до закону, вимагає від заявника заплатити за подання заявки [165, ст. 386]. Тільки за цієї умови заявка буде розглядатися на предмет формальної експертизи. Пункт 11 ст. 12 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» проголошує: «За подання заявки сплачується збір. Документ про сплату повинен надійти до Установи разом із заявкою або протягом двох місяців після терміну подання заявки».

Якщо документ про сплату збору за подання заявки до Установи не надійде, заявка розглядатися не буде. Далі за кожне уточнення, доповнення чи зміну також треба сплачувати встановлений збір [159, с. 60]. Якщо ж заявник-замовник просить надати йому ту чи іншу послугу, у тому числі пов’язану з охороною прав на об’єкти промислової власності, інша сторона бере на себе обов’язок надати ці послуги, що і є цивільною угодою. Немає значення, в якій формі чи яким чином ця угода укладається. Але сам факт прийняття заявки до розгляду містить у собі факт укладення цивільної угоди. Заявнику-замовнику визначають ціну (збір на подання заявки), а Установа бере на себе обов’язок розглянути подану заявку, тобто виконати певну роботу – надати послугу – в установлений строк, у формі обов’язкових правил визначає умови й вимоги, яким має відповідати заявка, а заявник зобов’язаний дотриматися зазначених вимог.

Установа бере на себе обов’язок розглянути заявку й дати свій висновок про її відповідність чи невідповідність встановленим вимогам, а результат передає заявнику. Зазначені відносини виникають між заявником і Установою лише за однієї неодмінної умови – за їх двосторонньої згоди. Вони носять майновий характер, виникають на платній основі, породжують права й обов’язки для обох сторін, проте невиконання умов покладає відповідальність лише на одну сторону – заявника.

Такий зміст і характер відносини, що складається між заявником і Установою в процесі проведення формальної експертизи. Цивільно-правовий характер зазначених відносин більшою мірою виявляється у відносинах, що складаються між заявником і Установою в процесі проведення кваліфікаційної експертизи. Кваліфікаційна експертиза може початися лише взаємною згодою сторін – за клопотанням зацікавленої особи в проведенні такої експертизи й прийняттям цього клопотання до виконання.

Проведення експертизи можливе лише за умови попередньої сплати збору. Ці відносини також носять майновий характер, вони складаються на платній основі. Проте рівень експертизи більш високий, ґрунтовний, трудомісткий, тривалий, тому збір за проведення кваліфікаційної експертизи більший. Отже, ці відносини близькі до договірних. Сторони в них також наділені певними правами й обов’язками. Але розподіл цих прав і обов’язків між сторонами не рівний. Значна частина обов’язків покладається саме на заявника. Їх невиконання тягне за собою негативні наслідки для нього. Проте цього не можна сказати про другу сторону – Установу. Неякісне проведення експертизи не тягне за собою негативних наслідків у формі майнової відповідальності для неї.

Таким чином, відносини, що складаються між заявником і Установою в процесі проведення кваліфікаційної експертизи, носять подвійний характер – адміністративно-правовий і цивільно-правовий. Ці дві складові зазначених відносин рівнозначні, але помітна тенденція посилення цивільно-правової їх ознаки. На певному етапі почуття справедливості зумовить необхідність поставити сторони в рівне правове становище.

Конкретні ознаки, елементи визначають цивільно-правовий характер відносин, що складаються між заявником і Установою в процесі проведення формальної і кваліфікаційної експертизи.

1. Відносини між заявником і Установою, що складаються в процесі проведення формальної і кваліфікаційної експертизи, виникають не з адміністративного акту, а з простої згоди сторін. Заявник подає заявку – Установа приймає її до розгляду. Ця взаємна двостороння згода зумовлює виникнення зазначених правових відносин, які не можуть виникнути лише на підставі одностороннього волевиявлення однієї зі сторін. Відносини продовжуються лише за двостороннім волевиявленням заявника й Установи. Так, двостороннє волевиявлення накладає цивільно-правовий характер на зміст даних відносин.

2. Відносини, що складаються між заявником і Установою в процесі проведення формальної кваліфікаційної експертизи, носять майновий характер. В умовах ринкової економіки вони не можуть бути немайновими. Будь-яка робота чи послуга має бути сплачена [82, с. 595]. Установа проводить надзвичайно складні спеціальні, трудомісткі, тривалі експертизи, які можуть здійснювати лише висококваліфіковані фахівці. Така робота потребує належної і відповідної оплати, а збір, що стягується за проведення експертизи, не є платою за надані послуги й не покриває трудових витрат. Із часом це буде плата за надані послуги і за розміром буде приведена у відповідність із витратами.

3. Майновий характер зазначених відносин зумовлюється також тим, що вони складаються на платній основі. Положення про порядок оплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності від 22 травня 2001 р. [159, с. 60] проголошують правильний в умовах ринкової економіки принцип – кожна надана послуга має бути оплачена. Платний характер послуг, що надаються однією стороною іншій наближає ці відносини до цивільно-правових. Вони виникають лише за взаємної згоди (якщо ціна послуг не влаштовує заявника, відносин не виникає).

4. Факт виникнення правових відносин між заявником і Установою відповідно до чинного законодавства накладає на сторони певні права й обов’язки, що мають як заявник, так і Установа. Зазначені права й обов’язки розподілені між сторонами не рівномірно. Але й цивільно-правові договори також бувають з нерівномірним розподілом прав і обов’язків. В адміністративно-правових відносинах сторони також можуть мати права й обов’язки, але з перевагою прав владної сторони й обов’язків підвладній стороні. У відносинах, що складаються в процесі проведення експертизи, помітна тенденція до рівноваги прав і обов’язків між сторонами.

5. Однією з важливих ознак цивільно-правового характеру відносин є майнова відповідальність сторін у разі порушення умов договору. Патентне законодавство України не передбачає такої майнової відповідальності сторін у процесі проведення експертизи. Це тимчасове явище. Ринкові відносини потребують визнання майнової відповідальності. Адже Закон України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р. [61, ст. 214] передбачає майнову відповідальність за порушення умов договору.

Отже, вона буде поширена й на відносини, що складаються в процесі проведення експертизи між заявником і Установою.