4. Похорон 1 його виконання.

Похорон чи похоронний обряд звичайно відбувався вдавнину так, щоб допомогти покійно­му легко й спокійно прожити на тому світі, а також легче й скоріш попасти до Раю. Це було турбот­ливе вирядження на той світ.

Головні способи Похорону в нас були: пален­ня та ховання (закопування) в землю; про третій спосіб, відомий у інших народів — кидання в воду — звісток у нас нема. Розкопки стародавніх могил показали, що в нас на Лівобережжі померлих па­лили, а на Правобережжі закопували. Тіло в моги­лу клали або лежачим, або зігнутим.

На південній Волині й на Поділлі померлих не закопували, але клали на поверхні землі, а зверху на­сипали могилу, більшу чи меншу. Так ховали й по інших місцях. В Галичині ховали в кам'яних скри­нях, зложених з кам’яних плит. Пізніше небіжчиків стали палити. Урни з останками знайдені на Волині, на Поліссі, по Дінці. Кістки хованих посипували червоною охрою на знак жалоби. Це за Трипільської культури⁸.

Коли мерця палили, то вірили, що душа помер­лого з димом відразу дістанеться на Небо до Раю, бо вогонь легко відділює душу від тіла, і душа спо­кійно керується на Небо. Арабський письменник пер­шої половини X віку Ібн-Фадлан бачив 922-го року Похорон багатого руського купця в якомусь над­волзькому місті®, може в Ітилі або в Болгарі, і опи­сує його так: „Небіжчика тимчасово поклали в мо­гилу, і поставили біля нього напиток, овочі й гус-

⁸ Д. Дорошенко: Історія України, І. 29.

® „Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу", переклад і ко­ментатор І. Ю. Крачковського, М. 1939 рік. Тут докладний опис Похорону руса.

ла, а самі стали готовити йому одіж та все інше потрібне, що тривало десять день. Майно померло­го за звичаєм поділили на три частині: третину да­ють родині, третина йде на спорядження одежі не­біжчику, а третина на напиток, що його п'ють у день Похорону. Спитали дівчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похованою з ним.

„В день похорону витягли човна на берег, опер­ли на підпори, а навколо поставили ідолів у формі людей. На човна поставили лавку, застелили кили­мами, грецьким шовком, і виложили шовковими подушками, а вгорі над лавкою зробили намета. Це все робила баба, що доглядала за цими приго­товлениями, вона ж забиває дівчину; її звуть ангол смерті”.

„Померлого вбрали як найбагатіше: в шовкову свиту з золотими гудзиками, на голову зодягли со­болеву шапку з золотим верхом і посадили в наме­ті на лаві, підперши подушками. Біля нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та його зброю. Розтяли собаку, і кусні її поклали теж біля нього; те саме зробили з двома кіньми, поганявши їх перед тим, з двома коровами, півнем і куркою”.

„По цьому взялися за дівчину. її тричі підійма­ли до подібного до дверної притолоки, і вона ба­чила там померлих своїх батьків і рідню та свого господаря: „Сидить він у Саді (цебто Раї), а Сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопці, і він кличе мене, — ведіть же мене до нього!” Тоді дів­чину повели до пебіжчикового човна, вона пороз­давала свої прикраси прислужницям, і з чаркою та піснями прощалася з цим світом. Після цього дів­чину заведено до намету, і там її задушила баба, до­глядачка Похорону, та ще й ножем заколола”.

„Тим часом під човном нагромаджено дров. Найстарший небіжчиків свояк запалив дрова, а ін­ші стали за ним теж кидати запалені тріски. За го­дину згоріло все те. Тоді на тому місці зробили мо­гилу, а в серёдин! поставили березового паля, на­писавши на ньому ім’я небіжчика й руського кня­зя’’^{[86] [87].}

По цьому відбулася дуже цікава розмова ру­сина з арабом. Русин сміявся з араба й казав: „Ви, араби, нерозумний народ, — найдорожчу й найша- новнішу людину ви кидаєте в землю, де її поїдають звірі та черва. А ми палимо її в один мент, так що вона негайно й без затримки попадає в Рай”. При цьому русич розсміявся невдержно і додав: „Бо­жа Ласка очевидна в тому, що подме вітер і помо­же спалити її в один мент”¹¹.

Отже, ідеологія паління небіжчиків при похо­роні була та, що цим покійникові дається змога най- скоріше ввійти :до Раю. Рай, як бачимо, був загаль­но знаний ще до Християнства.

Арабський історик того ж часу Ібн-Даста свід­чить, що коли рус помре, то руси радіють, бо це бог виявив до нього свою ласку^[88].

Другий арабський письменник першої полови­ни X віку Ібн-Русте докладно описує інший простий звичайний Похорон у слов’ян через палення. Покій­ника палили, а жінки його на знак жалю, дерли со­бі обличчя, а коли котра хотіла, то її вішали біля

трупа й палили, а потім збирали попіл у посудину й ставили на горбі. А по цьому робили поминки.

А щодо Похорону русів, то він пише так: „Як помре хто зо значних, то копають йому могилу, як велику хату, кладуть туди небіжчика, а разом із ним кладуть одіж та золоті обручі, які він носив, ставлять багато страви й посуду з напитком та кла­дуть гроші. Нарешті кладуть у могилу живу улюб­лену небіжчикову жінку, а вихід із могили закла­дають, і жінка вмирає в затворі”¹⁸.

Щодо паління жінки, то Ібн-Фадлан свідчить, що воно було добровільним, — за власного згодою.

Звичай палення вдови на погребовому вогнищі свого чоловіка прийшов до нас з південного Сходу, а може з Індії. Справді, цей звичай відомий в Індії з найдавнішого часу, і вперто тримався аж до на­шого часу, хоч проти нього за нового часу сильно виступали. І тільки року 1832-го цей звичай відмі­нений в Індії окремим законом.

До цього часу, коли вмирав чоловік, то його жінку-вдову зв’язували по руках і ногах і клали на вогнище, — і вона згорала з чоловіком. Рабін- дранат Тагор (1861—1841), славний індійський пись- менник-філософ описує все це в своєму оповіданні 1892-го року „Магамайя”.¹⁴.

П’ять років тому (1959 р.) в Індії помер принц Жаббар Син, і його дружина, молода принцеса Та- кур Рані Біранська виконала віковічний звичай „с а т і”, самоспалення.

Тепер знову звичай „саті” оголошений в Індії поза законом.

¹⁸ Ібн-Русте 40, М. Грушевський І. 296.

¹⁴ Див. „Разсказы" Рабиндраната Тагора, Москва, 1955 рік.

Наш Початковий Літопис подає, що мерців па­лили на Лівобережжі, у сіверян, радимичів, вятичів та в кривичів, але описує дуже коротко: „Аще кто умряше, творяху тризну над нимь, і по сем творяху кладу (стоса) велику, і возложать на кладу мертве­ца, і сожигаху, і по сем, собравше кості, вложаху в ссуд мал і поставляху на столпі”.

Усі стародавні відомості про палення мерців ціл­ком підтверджені сучасними розкопками на Черні­гівщині. Розкопки свідчать, що робили земляне під­вищення, т. зв. т о ч o к, на нього клали стоса дров, а на дрова померлого, а біля нього зброю, їжу, різ­ні речі, худобу, а трохи далі — трупа жінки, а по­тім усе це палили й присипали землею¹⁰.

На Правобережжі, головно в полян, деревлян та дреговичів, померлого закопували в землю, цеб­то хоронили його чи ховали, звідси й старе сло­во „п o х о р о н”. Звичайно клали в глибокій ямі, але бувало, що клали й на поверхні, присипуючи землею.

Давні легенди оповідають, що коли був заби­тий Авель, то Адам довго не знав, щб з ним роби­ти; аж Бог послав пташок, які навчили Адама, як треба ховати померлого. Ця легенда попала й до Київського Початкового Літопису, який про це під 986-им роком розповідає так: „І плакастася по Авелі літ ЗО, і не согни тіло єго, і не уміста погрести єго. І повеліньєм Божиїм птенца два прилетіста, един єю (з них) умре, і єдина же іскопа яму, вложи умер- шаго і погребе. Видіша же се Адам і Євга, іскопаста ему яму, і вложиста Авеля, і погребоста и (його) с плачем” (ст. 60 за Іпат. Літ., вид. 1871 р.).

Деякі дослідники вказують, що Похорон у зем­лю постав від того, що цим хотіли забезпечити се- ^[89]

бе самих від шкоди від померлого, щоб він не встав і не приходив, і звідси пішла й сама назва „ховати” або „хоронити”.

ПОХОРОН НА санях.

Рукописне..Жипя Бориса й Гліба” XIV віку (оригінал XI віку). Зверху напне: „Несуть Стого (Святого) Бориса на погребенье’’.

Прибраного покійника в хаті клали на почесно­му місці, де він і чекав виносу, а виносили не через двері, а через зроблену в стіні дірку, — щоб замили­ти небіжчикові очі, де вхід до хати, щоб часом він не вернувся й не мучив людей. Початковий Літопис під 1015 роком розповідає, що так був винесений з хати й князь Володимир: „Нощью же межи кліт- ми, проймавше помост, а коврі спрятавши, і ужи (шнури) свісиша на землю, возложьша і (його) на — 250 — сані, і везоша, і поставиша і (його) в Святій Бо­городиці, і в Церкві, юже бі сам создал” (Іпат. Літ. ст. 90). Так виносили з хати й тіло інших князів^

До могили звичайно мерця везли чи несли на санях, і потім палили чи ховали в землю разом з ними, — щоб покійному легше саньми пробрати­ся до Раю.-Провадження мерців на санях до могили — це загальний арійський звичай, добре відомий, напр., в Європі і в єгиптян, а пізніше знаний у всіх слов’ян, у фірнів і -ін.. народів¹·. В глибоку давнину сані вживалися тому, що це був єдиний спосіб їзди як зимою, так і літом; віз, — до саней доробили ко­леса, — появився значно пізніше.

Для Похорону сані тягли або за шнура, або нес­ли на плечах, або тягли пара чи дві парі волів. Дав­ній список-рукопис XIV віку: „Сказаніє о Святих Борисі й Глібі” монаха Якова XI в. має малюнка: Несуть Святого кн. Володимира на Погреб. Князь лежить на санях головою до заднього сидіння, сані несуть з княжої палати до Церкви дві особі¹⁷. Над другим малюнком напис: „Везуть Святого Гліба на санях в раці (труні) камені”, і сані тягне чоловік мотузом, а за саньми йде Єпископ і інші.

Везти покійника на санях до могили — це був ритуальний звичай, бо так ховали не тільки зимою, але й літом. І, власне, так ховали вдавнину, про що

¹⁸ Біляшевскій: Сани в похоронных обрядах.

Цього малюнка подає Μ. Возняк в „Історії укр. літ." 1920 р. том І ст. 154.

„Кіев. Ст.” 1893 р. кн. 4.—Хв. В о в к : La traineau dans les rites funeraires de Г Likraine, "Revue des traditions populaires", Париж, 1896 p., т. XI ч. 5; по-українськи передруковано: „Сані в похоронному ритуалі в Україні”, див. „Студії” 1927 р. ст. 338—354. — Д. Н. Анучин: Сани, ладья и кони, как при­надлежности похороннаго обряда, „Древности Моск. Арх. Общ.” т. 14, Μ. 1890 р.

маємо багато відомостей, з XI віку починаючи. Зна­ємо, що 1015 р. так поховали князя Володимира Великого, так ховали й інших князів не тільки в Ук­раїні, але й на півночі, в Московії: там великих кня­зів, царів і цариць відносили до могили в санях^[90].

Князь Волрдймир Мономах (·{· 1125 р.) свою „Науку дітям” написав „на далечі путі да на саніх сідя”, а це треба розуміти, — готовий до Похорону, до смерти, перед смертю. Знаємо, що Митрополита Київського й усієї Руси Петра, що впокоївся 1326-го року в Москві, везли ховати на санях. Ще й Москов­ського царя Олексія Михайловича несли в Церкву на Похорон на санях. Проф. Хв. Вовк твердить, що „всіх Московських царів до Петра І возили в трунах на похорон на санях літом і зимою” (Студії 341); це були пишні сані, в яких їхали на Похорон і Митро­полит чи Патріярх, а також царівни. В відомій кар­тині — сатирі на Петра І (І 1725 р.): „Миші кота ховають”, кота несуть ховати... на санях.

Іпатіїв Літопис під 1113 роком подає про Похо­рон князя Михаїла ось так: „Преставився благовір­ний князь Михаїл, зовемий Святополк, місяця апрі- ля в 16 день, за Вишегородом. І привезоша і (його) в лодьї Києву, і спратавше (прибравши) тіло его і возложиша на сані” (вид. 1871 р. ст. 198).

Пізніше звичай ховати на сАнях вищі особи зов­сім вивівся, зате позостався серед народу аж до на­шого часу. В середині XIX віку на Київщині в Ра- домиському повіті звичай ховати на санях був по­ширений, а на Закарпатті, в Галичині та на Букови­ні цей звичай заховався ще й досі.

Поховавши покійника, гріб треба запечатати, щоб померлий більше не виходив і не лякав людей.

По погребі душа в останнє прилітає до свого дому й п’є воду, що ставиться в горнятку на столі, а біля горнятка запалюється свічка. Не добре, коли б при­летіла душа й нікого не застала, тому конче збира­ються люди на похоронний обід, на якому всі тричі моляться за душу покійного: перед обідом, серед обіду й по ньому. А за чаркою треба згадати про чесноти небіжчика. При цьому обіді конче треба на­годувати й прошаків (старців).

5.