3. Позагробове життя.

У зв’язку з мерцями рано постало в нас віру­вання взагалі про той світ, про Р а й, · де помер­лі продовжують своє життя. Де саме знаходиться Рай, окреслюється пай різні ше, але старше віруван­ня було, що під землею, а молодше, — десь на кін­ці світу, на Сході, куди дорога дуже далека й тяж­ка, чому мерця треба належно вирядити, щоб об- легшити йому цю дорогу.

Рай — це вічно зелений сад, з золотими й сріб­ними овочами, з вічно цвітучими лугами, по яких течуть річки з медом й молочними берегами. В Раю „благоуханіє чюдноє". Там завжди тепло й· світло, зими в Раю не буває, не буває й ані завірюх, ані

⁸ Літопис під 1071 р. П. Владиміров: Др. рус. лнг., ст. 55,

бур, ані злив. Тут завжди спокій, а райських плодів завжди повно, і наші покійники постійно бенкету­ють там зо своїми.

Взагалі Рай — це прекрасна місцевість, якої н:· землі й не буває. Арабський письменник X віку Ібн-Фадлан свідчить, що в слов’янській уяві Рай — це розкішний зелений сад®. А посеред Раю с. їть велике райське дерево, гільце, Дерево Життя, оповідання про яке було в нас ще до Християнства, а джерело їх чи не з Вавилону. Є це і в Біблії, пор. Книга Буття 2. 8, Рай по-гебр. gan — садок.

В Успінському Збірнику XII ст. вміщена подо- ріж Св. Агапія до Раю, — він довго шукав його, і вкінці таки знайшов: в Раю повно зелені, пташки солодко співають, вода там біліша від молока й солодша від меду, а райський хліб ніколи не вбу- ває, скільки його не їж.

Спочатку було вірування, що в Раю живуть тіль­ки видатні люди, — князі, вожді та бояри, і тільки пізніше Рай став безкласовим. Поняття про Рай бу­ло в нас ще задовго до Християнства, про шо свід­чать наші обрядові пісні, напр., колядки, і саме сло­во „Рай” це слово праслов'янське, дохристиянське, і грецьке parade isos не змогло його виперти й за­ступити⁷. Від слова „Рай" є в нас багато топографіч­них назов і Райгородів; наші князі часом самі зва­ли Раями й свої двори (Іпатіїв Літопис, вид.

До Раю дістається зовсім повне тіло, а коли чогось бракує, вступ затруднений, тому не можна розкидати навіть своїх нігтів, але треба, обрізую­чи, кидати їх собі за пазуху. € ще повір'я, шо на

^т У Новому Заповіті..Part” стрічається тільки тричі: Луки 23. 43, 2 Кор. 12. 4 і Апокал. 2. 7. Грецьке parndafsos — парк, сад, звіринець; сливо перське. Гебрейське gan. сад. тому світі до Раю людина повинна буде дряпатися на круту гору, і горе їй буде, коли вона позоста- неться без нігтів. А всі, за пазуху кинені нігті, по­приростають, і з ними легко буде тоді дряпатися до Раю.

Часто в нас можна стріти християнське віру­вання, що Св. Вівтар — це Рай на землі, що Царські Врата в Церкві звуться Райськими; так їх звуть по деяких місцях Наддніпрянщини, а також на Буко­вині.

Царство померлих звалося в нас ще н а в або нав'є (від давнього слова „навь” — гріб, а по­тім мерлець, а також злий, ворожий, дух; пор. чесь­ке nav — гріб; звідси „наський”, цебто навський — мерлецький). Мерці здавна звуться в нас також рахманами; живуть вони на південному Сході в далекій країні. Під рахманами дехто з дослідни­ків (Хв. Вовк: Студії 185) бачать брахманів, цебто індусів. В Азбуковнику з моєї бібліотеки поч. XVII ст. читаємо на л. 93: „Рахмани — человЪци”, а на л. 249: „В рахманЪх за Индією”. В. Плавюк подає приповідки: Постимо, як рахмани 275, Віддасть на рахманський Великдень 35.

В мерлецькому царстві люди живуть без робіт, без турбот, бо все само родить. Земля померлих далеко за морем, куди збігаються річки. Наський чи Рахманський Великдень буває трохи пізніш від нашого, — у нас на Великдень шкаралущу з освяче­них крашанок кидають у річку, щоб вона сповісти­ла померлих (рахманів) про Великдень.

З Раєм зв’язаний Вирій чи Ірій, — це тепла, вічно зелена й соняшна країна, далеко на Сході за морем. Туди на зиму відлітають птахи, а на Здвй- ження (14 вересня) уповзають туди і плазуни (або завмирають по норах).

му ся подивуєми, како птици небесния із Ірья (Ви- рею) ідуть, да наполняться ліси й поля” (ПСРЛ І. 101). Вирій, давне ірсад, теплий край, може з грець­кого ір — весна.

Про поділ поз а гробового життя окремо для добрих і окремо для злих дохристиянських звісток не маємо, — його принесло, певне, Християнство. Але пізніш маємо вже звістки, що царство помер­лих, ад, знаходиться на Заході, в країні вічної тем­ряви. Трохи пізніш позагробове царство було поді­лене на Рай для людей добрих, І на Пекло для злих. Рай знаходиться на Небі, а Пекло — під зем­лею.

І. Котляревський в Ш пісні „Енеїди” дав опис пекла за нашими народніми повір'ями.

Слово „п е к л о” загально слов’янське, (пор. йол. pieklo, серб, пакао, слов, pekel, лит. pekla, дав­ньо-пруське pmkulis, угорське pokol — все від слов’­ян), і в нас спочатку визначало березову смолу чи дьоготь, — дьоготь цей добувався огнем (пек-ти, пек то). В одній давній пам’ятці читаємо: Ной „по­смоли ковчег пеклом”, звідки ясно, шо „пекло” — смола. Старогрецьке ад — визначає просто поза­гробове місце померлих, як давньогебрейське „шебл”, часте в Псалтирі (напр. 6.6), але ново­грецьке ddes — це вже смоляний ад. Лат. inferi, in­fernus --- найнижче місце у світі. Пеклом керує сам диявол, він там господар, і хіба тільки Марко Про­клятий заколотить. За народнім повір’ям, у пеклі зовсім нема заліза, а тому й приповідка постала: Тішиться, як дідько цв’яшком (Плавюк 101).

Старші християнські письменники окреслювали гр. ад неясно. Болгарський Архиепископ XI віку Феофилакт писав: „Що таке ад? Одні говорять, що ад — це підземне темрявне місце, а Інші звуть адом перехід душі з видимого в невидимий стан”.