1. Повір’я про позагробове життя.

Первісна людина глибоко вірила, що зо смертю вона не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу. У цьому віруванні душа ще не цід- ділялася від тіла, І людина жила й по смерті.

Але померлий може шкодити також і своїм, ко­ли вони належно не задобрюють його. От із такої віри, що людина живе й по смерті, і постав культ предків. Дух свого родинного предка був од­ним із перших шанованих духів, і з ростом суспіль; ної організації він у деяких народів перетворився і в предка роду, чи п лем єни, але в нас відомий тільки культ своїх домових предків, слідів чого, як ми ба­чили вище, позосталося багато й сьогодні.

З бігом часу померлі ставали могутніми оборон­цями своєї родини-й сильно допомагали їй у житті. Коли мерлець покинув родину в нещасті, він може приходити й допомагати їй. Це наші батьки й діди охоронці. Померла мати, коли покинула малих без- призорних діток, часом приходить до них, щоб їх упорядкувати, а то й нагодувати. Так само жінка приходить до безпорадного чоловіка. Взагалі, по­мерлий стає охоронцем своєї родини, свого дому, стає домовим божеством.

Ось чому був час, коли померлих ховали спер шу в себе в хаті або під порогом, або під пбкуте» і ці місця вважалися почесними, бо там жив доме вий охоронець. Ось чому, виносячи померлого з ха ти, треба конче тричі стукнути труною об порії а тоді вже виносити на двір на мари. Пізніше ховг ли мерців і на роздоріжжях, чому вони небезпечні й тепер.

Духи домових предків сильно в нас почиталися, і з бігом часу витворився докладний і широкий культ предків, що в дохристиянських залишках своїх живе й дотепер. Але страх перед мерцем завжди був великий, хоча б і перед своїм, — йому треба конче догоджати, щоб був добрий для свого роду.

Наші предкч сильно цікавилися позагробовим життям. Літопис розповідає, як випитував про це князь Володимир, коли прийшли до нього посланці про Нову Віру, і власне греки задовольнили його найбільше.

Усі давні народи вірували в позагробове життя, вірували в це й усі слов'яни, а з ними й ми^[LXXXIII]. Власне

домові речі, — померлий не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу, на „той світ”, до іншого дому (тому й „домовйна”).

Що слов’яни вірували в позагробове життя, на це є багато свідчень різних і чужинецьких, і своїх. Візантійський історик X віку Лев Диякон подає, що русичі ніколи не віддавалися на війні в полон, і ско­ріш самі себе забивали, а ніж ішли в полон, бо ві­рують, що хто тепер робить ворогам, той буде слу­жити їм й на тому світі. Арабський письменник Ма- суді оповідає про слов’ян, що „як помре в них чо­ловік, то разом з ним палять його жінку, а як помре жінка, то чоловіка не палять. Коли ж помре нежо­натий, то його женять після смерті"¹. Іпатіїв Літо­пис (ст. 33) подає, що руси по умові 944 року кля­лися, коли не додержать умови, „да будуть раби в сій вік і в будущий”.

Померлий живе, а тому йому треба приносити їжу й пиття постійно в окреслені часи, і позостав- ляти на могилі, особливо ж у Свята. Мерці вихо­дять з своїх могил, — це дуже старе вірування, ві- дбме багатьом народам. Коли розкопати вночі мо­гилу, вона буде порожня, бо мерлёць з неї виходить. Мерці покидають свою могилу тільки вночі, коли темно, і що темніше, то охотніше виходять. По зем­лі ходять тільки до часу, поки півень заспіває, по цьому зараз вертаються в могилу. Мерці часом при­ходять до своїх ворогів, щоб порахуватися з ними. Іпатіїв Літопис під 1092 роком розповідає, що „на­вье (мерці) на конєх” вбивають людей у Полоцьку по ночах.

А забиті можуть вказувати й видавати своїх убивців; так, в Україні дуже поширене оповідання, як брат убив сестру, на могилі її виросла калина;

' Г а р к а в н, ст. 129. їхав повз калину чумак, зробив з калини дудочку й заграв, а вона заговорила людським голосом, і ви­дала вбивця^[84].

Встаровину, особливо на півночі, була поширена віра, що мерці · предки сходяться в бані, тому ту­ди носили їм їжу. „Слово Іоана Златоуста о том, ка­ко погани кланялися ідолом” докладно розповідає, що натоплювали бані, ставили в них м’ясо й яйця, які пізніш самі поїдали. Сипали й попіл, і по ньому гадали, чи приходили предки.

На тому світі чоловік буде жити зо своєю жін­кою чи з жінками. Як свідчить ще Масуді (X в.) в нас нежонатого померлого женили, і це пвзоста- лося аж дотепер: дівчину на віддані чи парубка вби­рають, як під вінець, на труні несуть коровай,, ідуть дружки, старости, бояри.

Зла людина й по смерті буде шкодити, особли­во всякі злі відьми, а тому, щоб вони не вставали, до їхньої могили забивають осикового кілка (пор. прокляття: „Кілок тобі в спину!”). Особливо шкід­ливі упирі (вампіри)^[85], злі духи, що по ночах виходять з могил і душать людей та п’ють у спля­чих їхню крцв; коли розкопати могилу й заглянути до гробу, то упирі лежать червонощокі, звідки й на­ша поговірка: Червоний, як упир (Плавюк 345). Упи­рі по смерті не гниють.

Відьми по смерті часто стають упирями, вихо­дять з могил і мстять своїм ворогам. Вдавнину в нас бувало багато різних судових процесів про упирів. Віра в них замандрувала до нас з Заходу. Щоб упирі не виходили з могил, кидають туди маку: упир бу­де збирати й рахувати мак, і не встигне в час вийти з могили. Уже в пам’ятці XI віку знаходимо ім’я Упир Лихой. „Слово, како погани кланялися ідо­лом” XI віку твердить, що перед добою ідолів „кла­ли требу Упирям і Берегиням”.·

Упирі звуться ще Марою, Зморою або Маною, — це вони по ночах душать людей, і вза­галі керують на лиху стежку, — звідси пішли наші слова „марити”, „мріяти”. Щоб такі злі люди не вставали по ночах, на кладовищних фігурах приби­вають бляшаного півня, — ці злі духи сильно бо­яться його співу. Взагалі померлий, коли йому на­лежно не догоджено, дуже гнівається на живих. Ось тому мерця не можна полишати з відкритими очима, йому повіки конче закривають, бо він усе підгля­не й вибере собі любе, що незабаром піде за ним. Коли очі не хотять закриватися,' їх прикривають чимсь тяжким, напр., мідяками, щоб таки закрилися.

За народнім повір’ям, усі душі неохрещених ді­тей безпритульно тиняються по цвинтарі (кладови­щі), і скавулять та голосять.

Мерці, по-давньому н а в ь є, взагалі могли вста­вати зо своїх могил і шкодити людям. Іпат. Літопис лід 1092 р. розповідає: „Предивно бисть чюдо у По- лотску: у мечті і внощі бивши тужен, стонаше по- лунощі, яко человіці рищуть бісі по улици. А ще кто вилізяше іс хоромини, хотя видіти, і абьє у язвен бяше невидимо от бісов, і с того умираху, і не смі- яху ізлазити іс хором. По сем’же начаша во дне являтися на коніх, і не бі їх видіти самих, но кони їх видіти копита, і тако уязвляху люди Полотьския і єго область. Тим і человіці глаголаху: яко навье бьють Полочани” (ст. 150). Вівторок на Фоминому тижні звався „навій день”, цебто, день померлих.