Буденне життя.

У своєму житті^[134] наші предки були прості й виносливі, ласкаві й людяні з вдачі, щиросерді й відкриті. Поділу на суспільні класи вдавнину не було, — цей поділ прийшов уже за історичних ча­сів.

Прокопій (VI вік) свідчить, що слов’яни жили „в убогих хатах, бідно й безтурботно, і постійно пробувають у бруді. Зіпсуття чи лукавство в сло­в’ян не було зовсім; прямотою свого характеру по­дібні до гунів”.

Про слов’янську вдачу добре пише й Маврикій (VI вік): Слов’яни дуже терпеливі й легко зносять всяку нужду, спеку, дощ, голод і холод, брак оде­жі, вони свободолюбні: „не хочуть нікому служити чи бути під чиєюсь владою. Своїх рабів вони не ли­шають у неволі назавжди, але визначають для не­волі певний час, і потім дають на вибір, — чи схо­чуть вернутися на батьківщину з певною нагоро-

дою, чи позостатися в них, уже як вільні земляки”^[135].

Лев VI Філософ (886—911) у своїй „Тактиці” пише так само: „Слов’яни помірковані в їжі, і году­ються просом, і не бажають інших хліборобських клопотів. Вони люблять більш безтурботне життя, аніж працювати й мати добру їжу та гроші”.

Добре пишуть про слов’ян і їхні західні сусіди, німці. Саксонський історик Відукінд (| 1004 р.) пи­ше: „Слов’яни загартовані й терпеливі, звиклі до найлегшого життя. Вони готові жити найубожче, аби тільки мати дорогу їм волю. Що нашим було б на тяготу, те слов’яни вважають за якусь утіху”.

Місіонер XII віку про балтійських слов’ян по­дає: „Чесність їх така, що вони зовсім не знають крадіжки й обману. Не видно в них ані замків, ані ключів, — своїх скринь вони не замикають”.

Додамо ще до цього твердження нашого Іпа- тієвого Літопису, що „поляне своїх отець обичай імяху тих і кроток” (ст.

Деякі дослідники писали^[136], ніби в Україні був звичай забивати старих, про що твердять деякі наші народні оповідання. Ллє про це не маємо жодних джерельних звісток, і Хв. Вовк припускає (Студії 207), що народні оповідання про це постали просто підо впливом монгольським або кавказьким, що знають це явище..

В давнину за поганських часів був звичай, осо­бливо за час голоду, забивати старих людей, що звичайно робили волхви. Початковий Літопис зга­дує про це аж двічі, але все згадує північні міста, а не наші українські.

Так, під 1024 р. читаємо: „В се же літо восташа волсви в Суждолцих, ізбиваша старую чадь (лю-

дей), по дьяволю наученью і бісованью, глаголю- ще, яко си держать гобино (достаток, урожай). І мятежь велик, і голод во всей страні той бисть” (ст. ЮЗ)..

А під 1071 р.: „Два кудесника ізбила многи же­ни по Волзі і по Шексні” (ст. 123). Видно, такого звичаю в Україні не було, бо ж Літопис не згадує.

Наш письменник М. Коцюбинський у своєму творі 1910 р. „Що записано в книгу життя” вивів сина, що від недостатків вивозить стару матір у по­ле в завірюху, щоб там замерзла. Мати це приймає як звичайне... У кінці син вертається до матері і забирає її додому... Совість гризла...

Свідчення про велику брудність наших предків перебільшені, й їх треба приймати критич­но. Ібн-Фадлан зве року 922-го руських купців „най- бруднішими божими створіннями”, і розповідає, що вони милися в одному цебрі, не змінююич води, а навіть сякаючи й плюючи туди®.

Безумовно, це перебільшення мусульманина в. стосунку до людей, що не знали ритуального вми­вання, як знали його араби. Такі самі свідчення з того часу маємо, наприклад, і про німців. Про чи­стоту наших предків говорить уже те, що вони го­лили собі бороду й голову, полишаючи тільки чу­ба, а в пізніший час українці вславилися власне своєю чистотою. Пор. ще поговірку: Клопоту стіль­ки (мало), як синього за нігтем.

Предки наші знали в усіх народів поширену то­ді криваву помсту. За вбивство повинен був мстити кожен член роду, а відповідальність лежала на всіх членах роду вбивника; але міг бути й викуп за помсту; пор.

® Гаркави, ст. '91. ·

48⁷). Проте рано, зараз з розвоєм княжої влади кривава помста вивелася в нас. Наше старе руське 'право ніколи не було суворе, і не тільки не знало кари смерти, але не мало й лютих кар взагалі. Най­вищими карами по суду в нас були: поток (виг­нання) та розграблення (конфіската майна)⁷. Ціка­во тут зазначити, що Церковний Устав князя Воло­димира (11015 р.) не знає кари на горло за пере­ступи, хоч грецький оригінал, з якого він перекла­дений, знав їх.

Вдача наших предків вироблена була головно підо впливом природи, а тому весела й поетич­на; вони любили гри, забави та музики, про що свідчить довгий ряд церковних проповідників, що ввесь час виступали проти цього. Візантійський історик XI—XII ст. С кили ця пише, що Святославові вояки забавлялися музикою та танцями; на давню вдачу до танців указує й своє слово „гуляти” з ста­родавнім значенням танцювати, а’„гулянки” все бу­ли і з танцями.

Український народ з найдавнішого часу співу­чий, — українських різних пісень надзвичайно багато: і пісень ритуальних, і пісень звичайних. А співучість творила веселу вдачу.

Пирування (бенкетування), зо щедрою їжою („пиро” — жито, звідси ліиріг) та питтям і піснями були звичайними в нашому стародавньо­му житті. Меду пили подосталь, бо було його до­сить (саме слово „досить” — це „да сита” наїстися, я ситий).

' Російський письменник М. А. Алданов у своїм ро­мані „Девятое термидора", описуючи ХІІ століття, пише: „В Кіеві никогда никого не жгли, и даже вішали-ръдко, а нака­зывали больше „потоком", разграбленіем или простой"денеж­ной пъней” (1937 р., вид. 3, ст. 12).

Про руських купців Ібн-Фадлан 922 р. подає: „Вони дуже охочі до вина (певне до меду), п’ють його вдень і вночі, так що іноді їм трапляється і по­мерти з кухлем в руках”.

Наш Початковий Літопис докладно описує бен­кети князя Володимира, на яких меду було повні бочки, і це Володимир сказав: „Руси єсть весельє пити, не можем без того бити”, і це речення було певне нашою стародавньою приказкою. Наша стара назва Шлюбу „Весілля" постала зо щедрого життя, а „веселий” — це й підпилий. Ще Єпископ Кирило Турівський XII в. скаржиться, що люди „басні бають і в гуслі гудуть”. Весілля з глибокої давнини справ­лялося з піснями та музиками.

5.