Державне життя.

З IX віку, десь року 862-го постала в нас уже й держава, але попередні родові звички міцно три­малися, чому князь у нас довший час був без якоїсь більшої сили, — він був тільки військовим провід­ником та охоронцем родів, а фактичні· силу й на­далі мали старші в роді, старшини, що рано пере­творилися в княже боярство.

* ² Видання Розена, ст. 53.

збиралося й мало в своїх руках фактичну владу, а князь був тільки їхнім виконавцем.

Князеві Володймиру Великому (975—1015) одно­му вдалося було об’єднати всю Русь_;Україну в своїх руках, але він сам не розумів ще великого значення об’єднання, і поділив свою землю синам. Князь Яро­слав Мудрий (1018—1054) добився був знову об’єд­нання, але з його смертю 1054 р. Україна остаточно поділилася на уділи, а далі дробилася все біль­ше, а об’єднуюча влада Великого Київського Князя все маліла. 1 князі почали без перерви воювати між собою за кращі уділи, руйнуючи рідну землю. Бо­ярство· й народ виховувалися в тій волі, що завжди легко переходила в сваволю, і не давали змоги по­стати в Україні сильному державному об’єднанню.

Автор „Слова о полку Ігоревім” 1187-го року сильно й яскраво описує цю незгоду й карамбли ■українських князів, чим вони руйнували свою зем­лю: „Усобица князем — нам од погания погибель. Рекоста бо брат брату: „Се моє, а то моє же”. І на- чаша князі про малое „се великое” молвити, а самі на себе крамолу ковати. А поганії с всіх сторон при- хождаху с побідами на Землю Русскую, ймучи дань по білі со двора”. Автор „Слова” відкрито дорікає князям: „Ви своїми коромолами начали есте наво­дити поганих на Землю Русскую”.

Дохристиянський наш світогляд культивував особисту волю, і тим відкидав можливість сильного проводу. Християнство несло покору своїм провід­никам, але це власне мало прививалося серед на­шого народу, а тому наше перше об’єднання легко розлетілося при першому сильнішому ударі, — в половині ХІіІІ-го віку татари заволоділи Україною, і з того часу спинилося вироблення державницько­го світогляду в нас, бо татар змінили литовці, по­ляки, москвини, і стародавня воля, духова прикме-

та українського народу, розкладалася на сваволю.

Церква ввесь час молилася за зменшення цієї нашої історичної незгоди, і в старих Требниках зна­ходимо такі Чини, як „Чин братотворенія” — при­сяга вважати до смерти обраного товариша чи то­варишку за брата, а також „Молитва, умиревающая во вражді сущих”, в якій проситься Господа про ворогуючих: „Вкорени в них страх Твой, і друг к другу любов утверди, угаси всяку распрю, от’ іми вся розногласія соблазни”.

4.