Залежність якості політичного життя від типу політичного (державного) управління

У 30-х роках XX ст. до наукового обігу ввійшли поняття авто­ритарного, анархічного й демократичного управління.

Під авторитарним типом розуміють управління, засноване на вольових, твердих і навіть жорстких засобах.

Під анархічним типом розуміють ситуацію, коли всі намага­ються управляти всім, виходячи за межі власних повноважень. Подеколи такий тип управління називають ліберальним, пасив­ним, м’яким, млявим, що ґрунтується на потуранні.

Демократичний тип передбачає взаємодію всіх суб’єктів управління на основі раціонального розмежування функцій та сфер регулювання. Деякі політологи називають цей тип гнучким, універсальним, змішаним (симбіозним), у якому поєднуються ри­си авторитарного та ліберального методів.

Практика розвитку окремих держав дає змогу стверджувати про існування інших типів державного управління, наприклад, волюнтаристського. Основою такого управління виступають необмежені вольові якості суб’єкта управління, його особисті прагнення та політичні наміри, апроксимовані на стиль діяльнос­ті державних структур. Головними ознаками державного управ­ління волюнтаристського типу є: тотальність волі єдиного полі­тичного інституту, неможливість вільного спілкування всіх учасників політичного процесу; ігнорування оцінок, прагнень, намірів осіб і соціальних груп, які не поділяють «єдино правиль­ної» позиції головного суб’єкта управління; схильність до сило­вого нав’язування волі, панування силових аргументів у політиці; істотне обмеження можливостей політичної опозиції аж до її пов­ної заборони; залаштункова боротьба партій та органів державної влади; формування каналів прихованого впливу на об’єктів полі­тичного процесу; маніпуляція суспільною свідомістю тощо.

Волюнтаристичне управління свідчить про невисоку політич­ну культуру суб’єкта політики, пов’язану з лицемірством, полі­тичними махінаціями, невпевненістю в досягненні цілей розвит­ку суспільства демократичними методами. Волюнтаристське розуміння владних процесів призводить до нівелювання інститу­тів громадянського суспільства, заперечення їх конструктивного впливу на політичне життя.

Негативні наслідки волюнтаристичного стилю управління ви­являються в деформуванні політичного процесу, ігноруванні об’єктивних законів його еволюції, нав’язуванні соціальному се­редовищу неадекватних програм розвитку.

Залежно від результатів, розрізняють ефективний та неефек­тивний типи державного управління. Крім того, виокремлюють директивний та авторитетний, прагматичний та моралізатор­ський, парадний та діловий його різновиди.

Тип державного управління істотно впливає на діяльність фор­малізованих інституцій влади, її апарату, специфіку політичної системи, характер партій і партійних об’єднань, стиль правління. У полі його впливу перебувають й суто духовні утворення — ма­сові настрої, очікування, тривоги, сподівання, символічні та ри­туальні дії, політичні маніфестації тощо. Державне управління безпосередньо зачіпає діяльність засобів масової інформації, що позначається на політичній атмосфері.

Як свідчить практика, комплексним, інтегральним показником впливу державного управління на політичне життя суспільства є політичний режим, запропонований владою. Класичними для політологічного аналізу є демократичні, авторитарні та тоталітар­ні режими.

Демократичне управління виходить з необхідності якомога повнішої легітимації влади, забезпечення справедливості, рівно­сті та добробуту громадян. Принциповою ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за діяльністю останніх, вплив на прий­няття спільних рішень на засадах загального, рівного виборчого права та здійснення цього права за допомогою виборів і референ­думів.

Демократичне управління передбачає прийняття рішень відпо­відно до волі більшості з визнанням і поважанням прав і потреб меншості, культуру дотримання закону й конституційного поряд­ку, толерантне, терпиме ставлення до інших думок і позицій, готов­ність до компромісу в процесі розв’язання спірних питань.

Легітимна влада демократичного суспільства залежить від во­левиявлення народу. Демократичний режим — не тільки справед­ливі закони та розумно сконструйовані інститути й установи, а ще й демократично налаштоване громадянство, якому властива демократична свідомість. Демократія означає згоду народу жити за умов всенародно обраної влади, виконувати, дотримуватись її настанов.

За сучасних умов демократичний стиль управління пропонує суспільству індивідуальну свободу, соціальну активність, участь громадян у житті держави, розв’язанні суспільних проблем. Де­мократія дає окремій особі право діяти на власний розсуд в осо­бистому житті, свободу вибору та критики представників влади, свободу слова тощо. На відміну від інших політичних режимів, демократія мало що дарує, але гарантує можливість кожному за­хищати себе та свій добробут, свої громадянські права, які є при­родними та невід’ємними.

Переслідуючи демократичні цілі, державне управління пропо­нує суспільству такий стиль соціальних відносин, коли їхні учас­ники, розуміючи штучну, проте цілеспрямовано створену обме­женість державних розпорядчо-регулятивних механізмів, здатні свідомо й відповідально покласти на себе функції «центру», до­лати відчужене ставлення до загальних інтересів, урівноважувати авторитет сили та майна авторитетом людяності, освіченості, компетентності. У такому розумінні демократія — це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про себе, свої права, можли­вості та обов’язки.

Демократичне управління передбачає обов’язкову взаємодію державних управлінських структур з елементами громадянського суспільства, яке, радше, виступає як гарант стійкості та резерв посилення держави, а не її політичний супротивник.

Авторитарне управління своєю основою має зосередження значних владних повноважень (в окремих випадках їх повну кон­центрацію) у руках однієї особи чи групи осіб, формування полі­тичного режиму, що істотно знижує або й повністю виключає роль представницьких інститутів влади.

Авторитаризму як методу управління притаманні: невизнання народу головним джерелом влади; відмова від демократичного принципу поділу влади; рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення «згори»; скасування чи значне обмежен­ня, звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження дія­льності політичних партій та інших суспільних угруповань; суво­ра регламентація діяльності державних інститутів; мінімізація можливостей політичної опозиції аж до її повної заборони; мож­ливість застосування політичних репресій. За авторитаризму від­буваються формалізація та вихолощення політичних інститутів і процедур, що пов’язують державу й суспільство. За таких умов маси стають пасивними, відчужуються від політичних процесів, що вітається владою.

Головною опорою авторитарних режимів є силові структури влади — армія, поліція, пенітенціарна система, інші каральні ор­гани. Основа стилю діяльності — безапеляційно-командний ме­тод керівництва: розпорядження, накази, директиви з вимогою їх безумовного виконання. Основний засіб подолання кризових си­туацій — сваволя та репресії.

Засади й ступені авторитаризму можуть бути різними: від ра­ціональних, виправданих ситуацією (війна, катастрофа, суспільна криза) до ірраціональних, коли авторитарні методи управління набувають крайніх, жорстоких форм.

Авторитарні режими вважаються виправданими в умовах зла­му старих соціальних структур, під час переходу від традиційно­го до модернового суспільства. Ураховуючи перманентний харак­тер таких перетворень у багатьох країнах, слід наголосити на значному поширенні авторитарних режимів навіть у XXI ст.

Пом’якшеними варіантами авторитаризму є олігархічна та конституційна форми організації владної вертикалі, за яких фор­мально допускаються поділ влади, багатопартійність, існування профспілок та інших суспільних організацій за умови їх підконт- рольності, обмежені вибори парламенту за домінування виконав­чої влади та зрощуванні правлячої партії з держапаратом, відмова від тотального контролю над суспільством, обмежене втручання в неполітичні сфери.

Привабливість і популярність авторитарного стилю держав­ного управління продиктована його доволі відчутною ефектив­ністю в кризових та екстремальних ситуаціях. Авторитаризм здатний забезпечити суспільний порядок, здійснити швидку реорганізацію соціально-політичних структур, сконцентрувати зусилля та ресурси на вирішенні певних конкретних питань. Зазначені фактори спонукають владні структури посттоталітар- них держав не відмовлятися від застосування авторитарних методів як порівняно ефективного засобу проведення широких реформ.

Тоталітарне управління ґрунтується на повному (тотально­му) контролі держави над усіма суспільними сферами.

Слід ураховувати, що формування тоталітарних суспільств має певні конкретно-історичні особливості. Зокрема, їх системне утвердження можливе насамперед у суспільствах індустріального типу. Індустріальний рівень розвитку певної країни характеризу­ється процесами швидкого руйнування структур традиційного суспільства, усебічною етатизацією суспільного життя, посилен­ням соціальних функцій держави, створенням системи масових комунікацій та засобів масової інформації, здатних формувати суспільну свідомість відповідно до вимог тоталітарної влади.

Як свідчить європейська політична історія 20—30-х років XX ст., політичними провідниками тоталітаризму стають масові вожди- стські партії, що намагаються монополізувати державну владу та претендують на створення «нового світу» чи «нового порядку» згідно із запропонованими ними соціальними або національними символами віри.

Провідними рисами державного управління, організованого на тоталітарних засадах, є: виникнення партійно-державної мо­нополії на владу; насадження культу вождя; ліквідація демокра­тичних прав і свобод в ім’я нової соціальної або національної спільноти; рішучий утиск громадянського суспільства; панування офіційної ідеології; усунення будь-якої опозиції режиму; масовий терор населення, а також терористична ротація кадрів, що очо­люють режим; мілітаризація суспільного життя; пропаганда не­обхідності безперервної боротьби із справжніми або уявними во­рогами; агресивна зовнішня політика.

До різновидів тоталітаризму належать: комуністичний тоталі­таризм — штучна форма соціальної інтеграції, заснована на при­маті класового підходу, ліквідації приватної власності, фактич­ному знищенні автономії особистості; фашизм, який у первісному варіанті італійської ідеократії тяжів переважно до відродження національних духовних засад, забезпечення колек­тивної (корпоративної) ідентичності на культурному та етнічно­му ґрунті під патронажем сильної держави; націонал-соціалізм — синтезований тип ідеократії на основі органічного зіставлення категорій соціалізму та націоналізму.

Політичний досвід XX ст. довів, що тоталітаризм є тупиком по­літичного розвитку. Розпад світової комуністичної системи на ме­жі 1980—1990 років і політичний крах останніх в Європі тоталітар­них утворень стали історичним і логічним завершенням тоталітар­ного експерименту над суспільством і людською природою.

Наслідком практичного існування тоталітарних та авторитар­них режимів у різних країнах стало утвердження системи адміні­стративно-командного управління — сукупності управлінсь­ких форм і методів, згідно з якими діяльність людей стиму­люється переважно засобами адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу (прийняття рішення, організація ви­конання, контроль за виконанням) ініціюються та здійснюються засобами жорсткого централізму, обмеженням процесів самовря­дування.

Цей різновид управління має певну історичну виправданість і доводить дозовану ефективність за форс-мажорних обставин. Однак домінування таких методів управління неминуче поро­джує ототожнення політичної влади з репресивною машиною примусу, придушення індивідуального та колективного творчого потенціалу, обмеження свободи вибору рішень і стилю індивіду­альної життєдіяльності, ідеологізацію суспільного життя, надмір­не планування економічних і соціальних процесів, їх підпорядку­вання «єдино вірним» ідеологемам, тотальну залежність особис­тості від держави тощо.

Як свідчить історична практика, повна відмова (заборона) ад­міністративно-командних методів управління недоцільна навіть в умовах демократії. Виклики та загрози сучасній державі, які ма­ють як внутрішнє, так і зовнішнє походження, змушують підтри­мувати в дієздатному стані розгалужену систему підтримання національної безпеки (насамперед воєнну організацію держави). Будь-яка управлінська система, зокрема й державна, передбачає використання певних елементів жорсткості. Виходячи з цього, ознакою зрілості управлінського мистецтва є вміння влади опти­мально поєднувати різні методи управління, зокрема й законодав­чо визначені його адміністративно-командні варіанти.

3.