Політична культура — умова розвитку політичного процесу

Доцільність і усвідомлення поведінки суб’єктів полі­тичної діяльності залежить від того, наскільки вони вписуються в загальний соціокультурний контекст, відображаючи міру засво­єння нагромадженого людиною досвіду, традицій та механізмів засвоєння досвіду і їх реалізації.

ктом політичної культури можуть виступати: індивід із його на­становами, цінностями і перевагами, соціальні спільності, верст­ви, групи, нації, політичні партії, стани. На кожному з рівнів суб’єкт політичної культури — носій та охоронець певних полі­тичних цінностей. Важливий тут і розрахунок об’єкта, на що спрямовані орієнтації суб’єкта: політична система, політичні ре­жими, політичні інститути та владні структури, політичні партії та ін. Звичайно ж, політична культура дасть уявлення про те, як люди займаються розв’язанням політичних питань, чому беруть участь у політичній діяльності, чому реагують саме так, які соці­ально-політичні якості людей, що беруть участь у політиці тощо.

Порівняльний аналіз різноманітних політичних культур слу­жить підставою для визначення її типів, видів. Родоначальниками типології політичної культури стали американські політологи Га- бріель Алмонд, Стефан Верба та ін. На основі аналізу політичної культури п’ятьох країн (США, Великобританії, Італії, ФРН та Мексики) вони виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальну, підданську та активістську.

Патріархальний тип культури характерний для суспільств, у яких або ще не сформувалася, або тільки почала формуватися політична культура. У такому суспільстві немає спеціалізованих політичних ролей: вони виступають як деяка недиференційована сукупність.

Підданська політична культура (або культура підпорядкуван­ня) також характеризується пасивним ставленням більшості до проблем політичного життя. Але особа, вихована в середовищі такого типу культури, усвідомлює особливий авторитет уряду, вироблюючи по відношенню до нього або позитивні, або негати­вні емоції. Але та ж особа не висловлює готовності брати участі у політичній діяльності.

Активістський тип політичної культури (або культура учас­ті) формує особу, що орієнтується на активну роль у функціону­ванні політичної системи.

Із змішання елементів трьох «чистих» типів політичної культури формуються патріархально-підданська, підданськи-активістська та патріархально-активістська політичні культури. Оптимальним варіантом, з точки зору Габріеля Алмонда та Стефана Верби, є змі­шаний тип політичної культури, що вони запропонували назвати «культурою громадянина». «Культура громадянина» — у своїй ос­нові активістська культура, що інтегрує певні елементи патріарха­льної та підданської культури. «Культура громадянина», на думку західних соціологів, характерна для демократичних суспільств, сприяє їх нормальному функціонуванню, створює основу соціальної стабільності. Політична культура виражає ту органічну єдність між політикою та культурою, що встановлюється в нормальному суспі­льстві, яке функціонує і яке стало на шлях еволюційних змін. У но­рмальному суспільстві, що функціонує, відбувається постійний процес залучення культурних цінностей до політики і їх деформація у відповідності з політичними настановами. Тут же має місце актуа­лізація апробованих соціокультурних освіт, що дістали нове життя, активно беручи участь у вирішенні соціальних проблем. Тому і со­ціалізація особи, і гуманізація політики неможливі поза культурою. Більш того, політична культура, ґрунтуючись на загальній культурі як історичній на певному рівні розвитку і особистості, і суспільства, виконує, по-перше, функцію узагальненої характеристики громадя­нина, а, по-друге, виступає формою реалізації її власних сил.

У політичному процесі політична культура забезпечує реалі­зацію загальнокультурних цінностей з урахуванням конкретних інтересів соціальних спільностей, верств, груп. Адже для забез­печення політичного панування й реалізації групових інтересів потрібно звертатися до минулого досвіду, затребувати знання й цінності, що становлять фундамент сучасних соціальних струк­тур. Цьому якраз і сприяє політична культура, орієнтуючи на пе­вні цінності і теоретичні осмислення еволюції політичних реалій. Включаючи відібрані цінності (норми, програми, інститути, засо­би тощо) у «технологію» політичного життя, політична культура утверджує групові інтереси як інтереси усього соціуму, що до­зволяє активним політичним силам знаходити консенсус, та є на­явністю деяких базисних цінностей та норм, що поділяються всі­ма основними соціальними спільностями, групами тощо. Тут виявляється комунікативна функція політичної культури, що пов’язує не лише різні політичні сили, але й громадянина з полі­тичною системою. На основі ж таких зв’язків стає можливим фо­рмування політичних інститутів, в якійсь мірі полярні інтереси різних соціальних груп, що задовольняють навіть і соціальні спі­льності. Відбиваючись крізь політичну культуру суспільства, групові інтереси втрачають чималу частину агресивно-без­компромісного потенціалу, а критично-деструктивний заряд по­літичних партій становить конструктивними програмами суспі­льного поновлення. Стосовно особи, політична культура пред­ставляє комплекс раціонально та емоційно засвоєних імперативів політичної поведінки, що стали нормами і мислення, і діяльності.

Одним з найважливіших елементів, ланок політичного проце­су виступає політична участь, стратегія і тактика в політиці.

2.