Політична культура і політична соціалізація

Розвиток будь-якого суспільства, людини проходить під визначаль­ним впливом культури. Її явища вивчають такі науки, як культурологія, історія, археологія, етнографія, естетика, етика.

Поняття “культура” містить у собі сукупність матеріальних і духо­вних цінностей, процес і способи діяльності людини з виробництва цих цінностей тощо.

Політична культура є складовою духовної культури особи і сус­пільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної ку­льтури - моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті за­гальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості суспільства.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж офор­милося саме поняття. Свої витоки ця проблема бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань звичаїв, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Використання на практиці в ан­тичній Греції цих знань можна розглядати як зародження політичної культури. У науковий обіг термін “політична культура” вперше ввів видатний німецький мислитель епохи Відродження Йоганн Гердер. Згодом, особливо наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття, ця категорія стала використовуватись у політичних дослідженнях різноманітними політичними школами.

Для формування політичної культури необхідні такі знання:

• про внутрішню і зовнішню політику держави;

• знання існуючих політичних відносин, подій і явищ у політичному житті суспільства;

• знання Конституції, законів, норм, принципів, ідей, що лежать в основі управління всіма сферами суспільного життя тощо.

Тобто всім громадянам, особливо лідерам, політичним діячам не­обхідно вчитися політології, юриспруденції, історії і т.д.

Ознаки політичної культури:

а) відображення класових, соціально-групових, національних інтересів на основі пріоритету політичних інтересів;

б) інформаційний аспект (сукупність знань, поглядів);

в) ціннісний аспект (перетворення політичних знань у переконання);

г) поведінково-правовий аспект (участь громадян у суспільно-політич­ному житті згідно з відповідними нормами);

д) нормативний аспект (матеріалізація політичних ідей у нормах, тра­диціях, інститутах).

Елементи політичної культури: політичні погляди, інтереси, при­нципи, ідеали, переконання, цінності, активність, почуття тощо.

Отже, політична культура - це система об ’активних знань про суспільство; погляди, переконання і духовні цінності; принципи і засоби політичної діяльності з урахуванням історичного досвіду.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

1. Політичне забезпечення реалізації суспільних, соціально-групових, національних інтересів. Усвідомлення цих інтересів зумовлює від­повідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників. Для завоювання й використання державної влади, здійснення впливу на неї вони створюють політичні партії, об’єдну­ються в громадські організації.

2. Засвоєння і перетворення політичних відносин в інтереси держа­ви, соціальних груп, націй.

3. Інтегративна. Досягнення на базі загальноприйнятих політико- культурних цінностей згоди в межах існуючої політичної системи та обраного суспільством політичного устрою. Політична культура формує таким чином стабілізуючу основу політичного життя та сприяє підвищенню ефективності управління.

4. Нормативно-регулююча. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за робо­тою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо.

5. Виховна. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідо­мості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

6. Комунікативна. Забезпечує ідейно-політичний зв’язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

7. Пізнавальна. Озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності в сфері політики.

8. Прогностична. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб’єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

Американські політологи Г. Алмонд і С. Верба на основі аналізу різних політичних орієнтацій виділили три “чистих” (“ідеальних”) типи політичної культури:

1. Патріархальний (провінціалістський) тип, для якого характе­рна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспіль­ства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більше не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни відбулися. Цей тип куль­тури відрізняється орієнтацією на місцеві цінності (роду, клану, племені, регіону) і може виявлятися у формі місцевого патріотизму, корупції, сімейності. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинутих індустріальних країнах, коли світогляд більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

2. Підданський тип характеризується пасивним та індиферентним ставленням індивіда до політичної системи. У громадян відсутнє праг­нення до активної участі в політичному житті, вони сліпо визнають авторитет влади, орієнтуючись на пануючі офіційні цінності та норми. Людьми керує побоювання покарання або очікування благ. Це “поло­винчаста” культура: індивіду з часом доведеться робити вибір - або стати громадянином “де-факто” і співпрацювати з політичною сис­темою, або обрати сумну долю “підданого з власної ініціативи”. Цей тип найпоширеніший у феодальному суспільстві.

3. Партисипаторний тип (активістська культура, культура уча­сті), для якого характерні інтерес громадян до політики й активна участь індивідів у політичному житті.

Автори цієї типологізації підкреслюють, що ідеальні типи культур у чистому вигляді на практиці зустрічаються досить рідко. Найчастіше вони взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: патріархально-підданська, піддансько-акти­вістська і патріархально-активістська.

Г. Алмонд і С. Верба, виходячи з типології політичних систем, виділяли ще такі типи політичних культур:

• англо-американську, в якій переважають такі цінності, як свобода особи, індивідуалізм, добробут, а також раціональне і прагматичне ставлення до владних структур;

• континентально-європейську, в якій універсальні цінності англо- американського типу співіснують з фрагментами різних субкультур (етнічних, релігійних);

• доіндустріальну, в якій переплетені різні політичні субкультури, слабко виражені комунікативні й координуючі функції різних полі­тичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень;

• тоталітарну, в якій відсутні елементи громадянського суспільства, панує тотальна бюрократизація й ідеологізація суспільних відносин.

Політична культура типологізується також за властивостями її окремих суб’єктів. Згідно з цим підходом можна виділити електораль­ну, елітну культури, а також культуру політичного та державного лідера.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціа­лістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються кла­сові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін.

За територіально-національною ознакою виокремлюють націо­нальний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особли­востям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно “чистого” національного типу внутрішні політичні цінності, настанови - неоднорідні.

Політична субкультура - сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та ін­шими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емо­ційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх ве­лика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів.

Формування, відтворення і розвиток політичної культури здій­снюється через засвоєння і підтримання людьми її норм, стандартів, зразків поведінки, традицій тощо. Таку адаптацію індивіда до світу політики називають політичною соціалізацією.

Політична соціалізація - це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних знань, соціальних норм, полі­тичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в полі­тичному просторі, брати участь у політичній взаємодії. Процес політич­ної соціалізації передбачає не лише засвоєння індивідом інформації та формування лояльності до режиму, але має включати ще й самостійну оцінку особистістю традицій і переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

Залучення людей до домінуючої політичної культури здійснюється завдяки універсальним інститутам політичної соціалізації, а саме: ро­дини, системи освіти, засобів масової інформації, державних та суспіль­них організацій. Але в різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може суттєво відрізнятися.

Політичні цінності, традиції, взірці поведінки та інші елементи політичної культури засвоюються людиною безперервно, і цей процес може бути обмежений тільки тривалістю її життя. Етапами цього проце­су стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політич­них ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.

Політична соціалізація має два якісні стани - первинний та вторин­ний. Різниця між ними залежить від віку людини, конкретного полі­тичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки та дії. Ці стани також залежать від діяльності основних агентів політичної соціалізації: сім’ї, системи освіти, політичних інститутів, релігійних і громадських об’єднань, засобів масової інформації.

Первинна політична соціалізація характеризує початкове (зазви­чай з трьох-п’яти років) сприйняття людиною політичних категорій, які поступово формують у неї вибірково-індивідуальне ставлення до явищ політичного життя.

Американські вчені Д. Істон та І. Деніс у спільній праці “Діти і політична система” визначають чотири етапи політичної соціалізації дитини, пов’язані зі зміною психологічних механізмів цього процесу:

• спочатку дитина безпосередньо сприймає політичне життя, інформа­цію про яке вона черпає в оцінках батьків;

• поступово діти усвідомлюють політичну владу через фігури, що її символізують (наприклад, президент, поліцейський, вчитель тощо), тобто відбувається персоналізація політики;

• діти ідеалізують політику, приписують політичному лідеру лише по­зитивні якості;

• заключний етап - “інституціоналізація”: у свідомості дітей відбува­ється поворот до більш безособового, деперсоніфікованого уявлення про владу.

Первинна політична соціалізація проходить у дитинстві й формаль­но завершується із набуттям повноліття, коли індивід отримує право на активну участь у політичних, насамперед виборчих, процесах. На цьому етапі людині доводиться адаптуватися до політичної системи і норм культури.

Вторинна політична соціалізація характеризує той етап діяльно­сті людини, коли вона засвоїла прийоми переробки інформації (у конк­ретних формах) і здійснення ролей, може протистояти груповому тиску чи політичній ситуації. Особистість здатна до індивідуального перег­ляду культурних норм і традицій, самостійної розробки різного роду уявлень, переваг. Головну роль тут відіграє самокорекція людиною своїх цінностей, ідеологічних вартостей.

Політологи виділяють декілька типів політичної соціалізації.

Гармонічний тип політичної соціалізації відображає норма­льні психологічні взаємодії людини та інститутів влади, раціональне і з повагою ставлення індивіда до правопорядку, держави, до своїх громадських обов’язків. Цей тип характерний для сталих демократій (англо-американський тип політичної системи). У межах цього типу налагоджений діалог між індивідом та владою.

Гегемоністський тип політичної соціалізації характеризується негативним ставленням людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім “своєї”. Такий тип присутній у закритих політичних сис­темах, які не сприймають інші цінності. Він передбачає входження в по­літику лише шляхом визнання індивідом цінностей якого-небудь класу (буржуазії чи пролетаріату), цінностей певної релігії (ісламу чи католи­цизму) або політичної ідеології (комунізму, фашизму чи лібералізму).

Плюралістичний тип політичної соціалізації передбачає ви­знання людиною рівних прав усіх громадян та здатність змінювати свої політичні симпатії і переходити до інших ціннісних орієнтацій. Цей тип характерний для країн Західної Європи. Наявність різних субкультур не призводить до непримиренних конфліктів, оскільки люди прихильні до ключових демократичних цінностей. Порозуміння стосується таких ліберальних принципів, як приватна власність, індивідуалізм, права людини, свобода.

Конфліктний тип політичної соціалізації формується на основі міжгрупової боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів. Він поширений у країнах, які належать до частково-індустріального або доіндустріального типу політичної системи. На фоні жорстокої боро­тьби між носіями різних субкультур проходить політична соціалізація у більшості країн Азії та Африки.

Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особистості є її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Значний безпосередній вплив на полі­тичну соціалізацію особи здійснюють політичні інститути - держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Держава впливає на процес соціалізації через дошкільні виховні заклади, середню і вищу школу, армію, засоби масової інформації. Вона також сприяє розвитку і функціонуванню таких важливих чинників політичної соціалізації, як молодіжні організації, література й мистецтво.

Політичні партії, у свою чергу, прагнуть впливати на процес полі­тичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони пред­ставляють. Вони створюють молодіжні організації партій, підконтрольні їм засоби масової інформації, підтримують ті чи інші громадські орга­нізації, підпорядковуючи їх своєму впливові.

Важливу роль у політичній соціалізації відіграють правові норми. Вони визнають правовий статус особи, наділяють учасників правовідно­син конкретними правами та обов’язками, передбачають притягнення до юридичної відповідальності осіб, які порушують правопорядок, і тим самим стимулюють встановлення зразків суспільно-значущої пове­дінки. Звичайно, особа не є пасивним об’єктом впливу інститутів і засо­бів соціалізації. Політична соціалізація особи включає й набуття нею досвіду в результаті практичної участі в політичному житті, конкретної політичної поведінки.

Питання для самоконтролю

1. Які чинники становлять основу політичної свідомості?

2. Які функції виконує політична свідомість в організації і функціону­ванні влади?

3. Які відмінності між теоретичним і емпіричним рівнем політичної свідомості?

4. Які погляди до розуміння політичної ідеології існують у політо­логії?

5. Що є структурними складовими політичної ідеології?

6. Які функції виконує політична ідеологія?

7. Які ознаки політичної культури?

8. Які функції виконує політична культура?

9. Чим різняться типи політичної культури?

10. Які існують типи політичної соціалізації?