Сутність політичної ідеології та її різновиди

У структурі політичної свідомості особливе місце посідає політич­на ідеологія. Вперше в науковий обіг термін “ідеологія” ввів на початку ХХ століття французький вчений Де Трессі.

Політична ідеологія покликана розкрити специфіку двох видів роз­витку - політичного та ідеологічного - і водночас показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес. Ідеологія є необхідним структурним елементом політики, бо ніколи політика не існувала (і не буде існувати) без ідеології.

У політичній теорії існує чимало поглядів щодо розуміння полі­тичної ідеології. Назвемо деякі з них.

1. Неомакіавеллісти (Г. Маска, Р. Міхельс, В. Парето) виникнення політичної ідеології пов’язували з потребою легітимації влади. Тобто з допомогою ідеології можновладці обґрунтовують законність і спра­ведливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в суспільстві.

2. Згідно з тезою К. Маркса ідеологія - це сукупність ідей, поглядів, теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення.

3. К. Мангейм розглядав будь-яку ідеологію як сукупність ідей, що свідомо приховують дійсне становище речей. Разом з цим він вважав, що ідеологія - це не обов’язково свідоме обдурювання. Вона здатна об’єднувати людей, акумулювати їх політичну енергію.

4. Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у другій половині ХХ століття виступали за відмову від ідеології, оскільки вона не може містити об’єктивних реальних знань. Такі знання дає тільки наука, а ідеологія виражає суб’єктивні соціально-класові інтереси.

5. Р. Арон наголошував, що ідеологія виражає історичну перспективу, прагнення майбутнього. Тому вона не може бути істинною чи хиб­ною. Це проект майбутнього, в який постійно вносяться корективи.

6. Ідеологія більше спрямована на вдосконалення суспільного життя, аніж на теоретичне обґрунтування існуючого (Л. Альтюссер).

7. О. Лемберг вважав, що ідеологія призначена об’єднувати людей, щоб вони були здатні спільно жити та діяти. Політичні партії, рухи, суспільство не можуть існувати без ідеології.

8. Ідеології - такі системи цінностей, які стають актуальними під час глибоких суспільних криз (У Матц). Тоді вони перетворюються в суспільний світогляд з великим потенціалом віри, орієнтації.

9. Для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як породження класової свідомості.

Отже, спектр поглядів на ідеологію досить широкий. Разом з цим у західній політології все ж склався ряд стійких позицій відносно ідео­логії.

Так, принциповою позицією є безкомпромісне розмежування ідео­логії і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще М. Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утво­рення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання про її науковість.

Якщо підсумувати раціональні оцінки й підходи до розуміння даної форми політичної свідомості, то можна сказати, що політична ідео­логія являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що виражають і захищають інтереси тієї чи іншої суспільної групи й вимагають підкорення індивідуальних поглядів і вчинків якнайбільшої кількості людства відповідній меті і завдання використання влади.

Ідеологія тісно пов’язана із соціальною структурою суспільства. Вона набуває розвинутих форм тоді, коли з’являються її соціальні ос­нови - класи, нації, партії. Класам, партіям ідеологія потрібна на високій стадії їх розвитку. Поки соціальна група недостатньо розвинута, вона не усвідомлює свій груповий інтерес. Її світогляд, ціннісні орієнтації перебувають ще тільки у формі колективної психології. Тут переважа­ють емоції, аніж логічна впорядкованість ідей. Це тільки напівфабрикат, а не ідеологічний продукт. Ідеологією він стає тоді, коли теоретики- ідеологи надають:

1) системності, цілісності цим аморфним уявленням, ідеям, настроям;

2) логічно обґрунтовують поняття, висновки, принципи;

3) пропонують свої поради, рецепти суспільних змін, гасла;

4) виробляють ціннісне ставлення до світу;

5) наголошують на тих чи інших цінностях (свобода, рівність, спра­ведливість, патріотизм, демократія, братерство).

Наявність ідеології прискорює соціальне дозрівання групи, її інди­відуалізацію. Група усвідомлює своє становище, самоідентифікується, самоорганізовується.

Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоп­люють усі сфери суспільного життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Ідеологія формує ставлення:

• до влади, механізмів її функціонування;

• до проблем власності, виробництва, розподілу;

• до взаємостосунків між людьми.

Ідеологія має свої різновиди:

• релігійна;

• правова;

• економічна;

• політична.

Політична ідеологія є основою ідеологічної системи. Вона пок­ликана згладити, узгодити суперечності інтересів класів, соціальних груп у їх боротьбі за державну владу чи участі в ній.

Оскільки політична ідеологія являє собою духовне утворення, спе­ціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведін­ки, необхідно розрізняти три рівні її функціонування:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунту­вання цілей, принципів, цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується узагальнене уявлення групи про свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи та ідеали перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної еліти і являють собою ідейну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання по­літичної поведінки мас;

3) актуалізований (поведінковий), який свідчить про ступінь засво­єння громадянами цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології та їх втілення в тих чи інших формах політичної участі.

Структурними складниками політичної ідеології є:

• політичні ідеї;

• політичні гіпотези, концепції, доктрини;

• політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;

• оцінка політичних процесів;

• гасла, програми.

Політична ідея - це результат осягнення думкою предмета пі­знання - політичного процесу.

Політична гіпотеза спонукає відшукувати можливі та ймовірні причинно-наслідкові зв’язки між явищами. Вона дозволяє продуктив­ніше формувати концепції.

Політична концепція логічно поєднує ідею чи кілька ідей у систе­му суджень. Хоча концепція містить глибокі і конкретні знання, вона поступається політичній доктрині та політичній теорії своєю повнотою.

Політична доктрина - система настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення. Доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер полі­тичного режиму, основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, розкриває зміст політичних, ідеологічних цін­ностей.

Політичний ідеал спрямовує ідеологію на пошук досконалих форм суспільного життя, оцінює сучасні форми життєустрою з позицій май­бутнього.

Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки кожної політичної дії, вчинку, їх наслідків.

Політична утопія - це сукупність ідей та уявлень, які є продуктом абстрактного мислення, не ґрунтуються на знанні реальних політичних процесів і пропонують принципово нездійсненний за даних умов проект.

Політичні гасла - це керівні ідеї, завдання, вимоги та директиви політичних перетворень. Вони є спонуками до безпосередньої дії.

Політична програма - пропонований план діяльності партії, кла­су, соціальної групи щодо реалізації їх політичних інтересів У ній про­голошені засадні принципи бачення проблем, цілей, завдань і шляхів їх розв’язання в усіх сферах суспільного життя.

Функції політичної ідеології

Захисна функція. Вона передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). У ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяль­ності.

Офіційною (державною) є ідеологія економічно і політично па­нуючого класу, хоча в демократичних країнах такий статус ідеології поступово послаблюється. На сучасному етапі розвитку цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріори­тетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на полі­тичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї).

Пізнавальна функція. Її сутність - озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної куль­тури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реаль­ність, часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об’єктивних методів визнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, корпоративними інте­ресами суб’єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє форму­ванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну актив­ність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження стосунків між об’єднаннями людей.

Політична ідеологія реалізується в доктринах (від лат. doctrine - вчення), які виправдовують прагнення певних суспільних сил до за­воювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку.

До традиційних соціально-політичних ідей і течій належать лібера­лізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократизм, релігійні концепції та доктрини. Історично першою політичною ідеологією став лібералізм (від лат. Iiberalis - вільний). Він виник у період боротьби проти феодаль­ного способу виробництва, політичної системи абсолютизму, духовного правління церкви.

Лібералізм (від франц. Iiberalisme - свобода) ідеологічно обґрунто­вував відокремлення і становлення самостійного індивіда та обстоював свободу буржуазії, яка зароджувалася.

Ядро класичного лібералізму становлять такі положення:

• автономія індивідуальної волі;

• існування невід’ємних прав людини (на життя, свободу, власність);

• договірний характер відносин між індивідом та державою;

Найважливіший принцип ліберальної ідеології - це свобода люди­ни як умова реалізації нею своїх невід’ємних життєвих прав.

Економічна доктрина класичного лібералізму ґрунтується на таких положеннях:

• право людини на власність;

• вільний ринок;

• вільна конкуренція;

• незалежність економічної діяльності від держави.

В економічному плані держава виконує головну функцію - охоро­ни власності (“нічний сторож”).

Головними проблемами ліберальної ідеології були і є:

• визначення ступеня та характеру державного втручання у приватне життя індивіда;

• політична рівність людей;

• поєднання демократії і свободи;

• обмеження держави правом та законом;

• поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Спроби вирішити ці проблеми призвели до виникнення у лібералі­змі численних внутрішніх течій. На зламі ХІХ-ХХ століть з’являється неолібералізм. Він вніс суттєві корективи в розуміння соціальної та економічної ролі держави в процесах самоорганізації соціуму.

Неолібералізм обґрунтував:

1. Право держави регулювати відносини між приватними влас­никами через свій вплив на формування і функціонування ринкових механізмів попиту та пропозиції, державне стратегічне планування (бю­джетна політика), відповідне законодавство.

2. Теорію співучасті працівників управління через створення спо­стережних рад за діяльністю адміністрації і зменшення суперечностей між робітниками і власниками.

3. Необхідність гарантованого прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, сприяння повній зайнятості, економічній стабільності та попередженню соціальних потрясінь.

4. Концепцію соціальної справедливості, яка передбачає:

а) винагороду індивіда за завзятість;

б) перерозподіл суспільних доходів в інтересах незахищених;

в) наявність фондів суспільного споживання;

г) соціальну відповідальність бізнесу.

Консерватизм (від лат. сопзегуаге - зберігати, охороняти) - полі­тична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Класичний консерватизм виник у ХУІІІ столітті у відповідь на іде­ологію лібералізму. Його фундатори протиставили висунутим європей­ським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на ор­ганічну й цілісну систему інститутів, норм, моральних переконань, тра­дицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії. На думку кон­серваторів, збереження минулого може зняти напругу з сучасності, а індивідуальна свобода руйнує цілісність людської спільноти.

Основними цінностями консерватизму є суспільна стабільність, порядок, закон, традиції, сім’я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.

Консерватизм, як і лібералізм, поступово змінювався, бо зміню­валося суспільство. Якщо на початку консерватизм захищав інтереси феодально-аристократичних кіл, то вже після революцій 1848-1849 ро­ків почав наповнюватися буржуазним змістом. Консервативні ідеї слу­гували відстоюванню інтересів великого капіталу.

Після Другої світової війни виникли нові форми консерватизму: національний, технократичний, християнсько-католицький та ін. Вони значно пом’якшили своє ставлення до державного регулювання еконо­міки та участі населення в управлінні. Особливої актуальності й популя­рності консервативні ідеї набули після економічної кризи 1973-1974 рр. в США та Європі. Це відродження дістало назву “неоконсерватизм” і уособлювалося з тривалим перебуванням Р. Рейгана та М. Тетчер на вищих державних посадах у США та Англії (“рейганоміка”, “тетче- ризм”).

Неоконсерватизм наголошує на:

• звільненні приватного капіталу від надмірного державного втру­чання;

• скороченні соціальних витрат і стимулюванні економічної активності громадян, які повинні розраховувати на власні сили;

• посиленні порядку і законності;

• ринкових відносинах як рушіях суспільного розвитку;

• пріоритеті свободи щодо соціальної рівності, оскільки остання не­можлива.

У багатьох країнах правління неоконсервативних партій вияви­лося досить ефективним. Їм вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати активність та ліквідувати збиткові галузі про­мисловості.

Ідеї соціалізму (від лат. socialis - суспільний) виникли в глибокій давнині. Відповідно до цих ідей будувалося життя ранніх християнських общин. У середині ХІХ століття на базі наукового обґрунтування ідео­логії соціалізму сформувалася ідеологічна течія - марксизм.

К. Маркс та Ф. Енгельс розглядали соціалізм як нижчу, незрілу фа­зу комунізму - суспільно-економічної формації, яка характеризується:

• ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів;

• утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

• здійсненням принципу “від кожного за здібностями, кожному за пра­цею”;

• забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармо­нійного розвитку особистості.

Особливу увагу марксизм приділяв революційним методам пе­реходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню диктатури проле­таріату. Реалізація марксистського варіанта соціалізму здійснювалася через соціальне насильство, заборону приватної власності і політичної опозиції.

Соціал-демократизм виник в останній третині ХІХ століття. Його ідеологами були Е. Бернштейн, К. Каутський, О. Бауер.

Основні ідеї та принципи соціал-демократизму:

• відмова від негайної ліквідації інституту приватної власності як умови побудови соціалізму;

• поступовість еволюції до соціалізму через соціальне партнерство, соціальний і міжнародний мир;

• заперечення революції як засобу завоювання влади робітничим класом;

• удосконалення існуючих інститутів і відносин шляхом постійних реформ;

• відмова від диктатури пролетаріату, бо класова диктатура суперечить високій культурі;

• поєднання державного регулювання економіки і ринкових відносин;

• розвиток парламентських форм захисту інтересів найманих робіт­ників;

• сприяння розвиткові робітничого самоуправління і форм контролю на виробництві;

• свобода, рівність, солідарність - основні цінності соціал-демократії.

Ідея соціалізму, в тлумаченні Бернштейна, полягає в тому, що со­ціалізм не означає конкретного суспільного ладу. Це ідея, орієнтуючись на яку, трудящі маси консолідуються і борються за свої права, тобто це морально-етичний ідеал. Уособлювала цю ідею формула Бернштей­на: “Кінцева мета - ніщо, рух - усе”.

У 1951 році був заснований Соціалістичний Інтернаціонал. Про­грамою соціал-демократичного руху стала концепція “демократичного соціалізму”. Базові цінності соціал-демократії - свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму - здійснення справжньої демократії.

До традиційних соціально-політичних течій відносяться і соціально- політичні доктрини католицизму, православ’я та ісламу.

Сучасні ідеологи католицизму уважно ставляться до соціально- політичних процесів і дають їм виважено-реалістичну оцінку. Католиць­ка церква не тільки визнає єдність світу, але й робить важливий висно­вок про необхідність міжнародного співробітництва щодо вирішення глобальних світових проблем.

Підходи католицизму до проблем війни і миру:

• справжній мир ніколи не може бути результатом військової пере­моги;

• над світом продовжує тяжіти загроза ядерної війни;

• науково-технічну революцію необхідно перетворити на чинник про­гресу, а не в знаряддя війни.

У сфері соціальних проблем ідеологи католицизму вважають соціа­льні конфлікти неминучими проявами капіталізму і не засуджують їх. Сучасний католицизм визнає право трудящих на страйк, але найбільш прийнятним засобом соціального захисту трудящих ідеологи католи­цизму вважають політику реформ. У багатьох європейських кр аїнах виникли демохристиянські партії, за які традиційно голосують селяни, середні прошарки населення та частина робітників.

У православ’ї, на відміну від католицизму, розробка власної соціа­льної програми не входить до обов’язків церкви. Православна церква ніколи не прагнула державної влади. Вона вважає, що церква і держава мають особливі і відмінні суспільні завдання, але надають одна одній підтримку в боротьбі за благо. Знаряддям церкви є не партійна політика і політичні інтриги, а настанови, викриття аморалізму і заклики до со­вісті. Вона виступає за оздоровлення суспільства на основі його “хрис­тиянізації”, тобто шляхом морального вдосконалення особистості.

За останні роки намітився процес політизації православ’я. Воно не може не враховувати того, що віруючі не байдужі до політики, а неучасть церкви в політичному житті означала б втрату свого впливу серед великих мас людей. На політичній арені з’явилися християнсько- демократичні організації.

Іслам відіграє надзвичайну роль у соціально-політичному житті мусульманських країн. Основу соціальної доктрини ісламу становлять принципи та вчення, що викладені в Корані - священній книзі мусуль­ман. Майнові розбіжності, багатство та бідність у Корані кваліфікуються як природний факт, що встановлений самим Аллахом. Приватна влас­ність визнається священною.

Етичне вчення ісламу пропонує бути справедливим, милостиво ставитися до одновірців, платити за добро добром, бути щедрим, робити добрі справи, зокрема такі як: нагодувати голодних, шанувати сиріт та добре ставитися до батьків, особливо престарілих. Такі ідеї дуже при­вабливі для народних мас. Вони є ідеями соціальної справедливості, до­сягнення гармонії у суспільстві.

У сучасному світі, крім вищерозглянутих традиційних соціально- політичних ідей та течій, існують і так звані альтернативні рухи. Носіями альтернативного світогляду є не класи, партії і соціальні групи, а об’єд­нання однодумців, які утворюються на основі їх прихильності до певних соціальних цінностей. Наприклад, таких як пацифізм, фемінізм та ан- тиглобалізм.

Пацифізм (від лат. pacificus - миротворчий, від рах - мир і facio - роблю) - ідеологія беззастережного осуду будь-якої війни, відмови від неї як інструмента зовнішньої політики. Пацифізм засуджує всіляку війну в будь-якій формі.

Фемінізм (від. лат. femina - жінка) - теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміні­стських переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Антиглобалізм - це соціально-політична течія, що виступає проти глобалізації сучасного світу. Прихильники антиглобалізму загалом об’єд­нані ідеєю протистояння політичній владі транснаціональних корпора­цій за рахунок суверенітету держав.

Таким чином, сьогодні у світі спостерігається ідеологічний плю­ралізм. У світовій науково-політичній думці окреслюються контури пла­нетарної ідеології гуманізму, в якій ідеали та цінності провідних ідеоло­гій (свобода, рівність, мир, братерство, Бог, любов, солідарність, спра­ведливість) можуть бути синтезовані в цілісному баченні перспектив духовного злету людської цивілізації.

3.