Сутність, структура і функції політичної системи

Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як су­купність взаємозалежних систем. Система - це певна кількість взає­мопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільності.

У навколишньому світі існують найрізноманітніші системи. Але якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової - правові норми як регулятори суспільного життя, духовної - форму­вання цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади.

На відміну від інших систем, особливості політичної системи по­лягають у тому, що вона:

• володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;

• визначає стратегію суспільного розвитку в цілому та економічну, соціальну, культурну і зовнішню політику зокрема;

• репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільс­тва на державному рівні;

• забезпечує політичне та адміністративно-державне управління сус­пільними процесами;

• сприяє стабілізації або призводить до дестабілізації суспільного життя;

• є найбільш інституціоналізованою системою;

• формує правову систему, функціонує в її рамках або виходить за ме­жі правового поля.

У політології існують різні погляди як на тлумачення поняття “по­літична система”, так і на сутність цього феномену:

• одні ототожнюють політичну систему з політичною організацією;

• другі - з політичним режимом;

• треті - значно розширюють обсяг і зміст цього поняття, включаючи до структури політичної системи елементи, які не можна вважати власне політичними.

Таке розмаїття думок природне, оскільки, з одного боку, відбиває закономірний процес постійного накопичення і розвитку наукових да­них про політичні системи, підкреслює її складний і суперечливий хара­ктер, а з іншого - виділяє різні суб’єктивні методологічні й ідеологічні позиції авторів.

Загалом політична система - це інтегрована сукупність держав­них і недержавних інституціональних утворень, які виявляють потреби та інтереси соціальних груп, формують та організують взаємодію людей у здійсненні публічної влади на відповідній території та забезпе­чують стабільність і соціальний порядок у суспільстві.

До політичної системи належать:

• законодавча, виконавча, судова системи;

• регіональні та місцеві системи управління, які ґрунтуються на прин­ципах представництва та організації.

Завданням політичної системи є забезпечення неперервності, взаємопов’язаності й координації діяльності різних політичних суб’єктів для досягнення поставлених цілей.

У рамках політичної системи виробляється політична лінія, яка створює сприятливі умови для ефективної діяльності економічної, со­ціальної і духовної систем. Через її інститути здійснюється політичне керівництво й управління суспільством. Тільки політична система має монопольне право на здійснення влади в державі.

Політична система виникла одночасно з поділом суспільства на класи та появою держави, яка була історично першим її інститутом. Народження цілісної політичної системи пов’язане з подальшим ци- вілізаційним розвитком, формуванням громадянського суспільства. З’являються великі соціальні групи (класи, нації). З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають інші політичні інститути: політичні партії, громадські організації, рухи, об’єднання (наприклад, профспілки, селянські спілки, об’єднання промисловців тощо).

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було дося­гнуто лише у середині ХХ століття після застосування американським вченим Девідом Істоном системного аналізу до вивчення політичного життя.

Істон вбачав, що система складається з ряду різноманітних еле­ментів, які всі разом становлять її структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні, називаються входом у систему; а дії, які система справляє на оточення, - виходом.

Запропонований Істоном системний підхід дав можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, вивчити структуру політичної системи - сукупність владних інститутів, які по­в’язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент політичної системи - політична влада, зосереджена в державі, політичних партіях і громадських органі­заціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв’язків сис­теми, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою пе­вних засобів - волі, авторитету, права, сили. Отже, влада - це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Політична система має свою структуру. У найбільш загально­му, спрощеному варіанті вона містить:

1) політичні інститути держави (глава держави, парламент, уряд, пред­ставники держави на регіональному рівні);

2) політичні інститути регіональної влади (політичні виконавчі та пред­ставницькі органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування);

3) політичні інститути місцевого самоврядування (сільські, селищні, мі­ські ради та голови місцевого самоврядування);

4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління (виборча та партійна системи);

5) політико-правові норми;

6) політична свідомість і політична культура (політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображе­них у політичних документах, правових нормах як частина суспіль­ної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя);

7) суб’єкти політичного процесу - політичні та громадські лідери, пар­тії, громадські організації та тіньові суб’єкти політики (мафії, кла­ни, кліки);

8) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, кон­солідація, панування та експлуатація);

9) засоби масової інформації (вони є активним і самостійним елемен­том політичної системи суспільства і в демократичних країнах ві­діграють роль четвертої влади);

10) людина як політична істота - громадянин.

Деякі вчені у структурі політичної системи виділяють ряд струк­турних блоків:

1) організаційно-інституціональний блок охоплює сукупність політичних об’єднань (державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем, політичних партій, громадсько-політичних організацій і рухів) та розкриває ха­рактер їх функціонування в політичній системі. Особливе місце тут належить державі, від сутності та форми якої залежать види і функції політичної системи. Суто політичними явищами є партії, які можуть представляти інтереси класу (класові), нації, етнічних груп (національ­ні), конфесії (релігійні), усіх верств населення (патріотичні), окремих груп (кланові), лідерів (харизматичні).

Важливе значення мають громадсько-політичні організації і рухи, які не можуть задовольнити інтереси своїх членів без участі в політиці, без втручання держави у вирішення проблем та без втручання їх у компетенцію держави (спрямування держави на нові потреби);

2) особисто-організаційний блок означає взаємозв’язок політики і людини. Всі люди так чи інакше піддаються політичному впливові у найрізноманітніших формах. Крім того, найбільш “підготовлені” індивіди через різноманітні організаційно-політичні форми беруть ак­тивну участь у виробленні політичних ідей і норм, формуванні політич­ної влади. Сама людина як громадянин, депутат, член партії і руху творить політику, реально впливає на політичний розвиток суспільства;

3) нормативно-регулятивний блок містить у собі політичні нор­ми, звичаї і традиції. Однак при цьому слід брати до уваги ту обставину, що правові норми йдуть від держав, органів місцевого самоуправ­ління або народу загалом і тому вони завжди є одночасно політичними нормами. Частина ж політичних норм, яка йде від політичних партій, громадсько-політичних організацій, не є правовими. Політичні норми виконують організаційну і регулятивну функції у політичній системі, мають формалізований характер, забезпечуються контрольним механі­змом та політичною відповідальністю;

4) організаційно-процесуальний блок має кілька рівнів:

а) політичні відносини, які складаються між державою та ін­шими політичними органами (насамперед з приводу участі в здійсненні політичної влади);

б) політичні відносини між недержавними об’єднаннями;

в) політична діяльність, що охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних організацій;

5) інтелектуально-психологічний блок, який розкривається у політичній свідомості, відображає ідеологічні та психологічні харак­теристики системи.

6) інформаційний блок, який складається із засобів масової ін­формації, тобто “четвертої влади”, відображає рівень демократичності чи недемократичності суспільства, закритість чи відкритість політичної системи щодо доступності громадського загалу до інформації про по­літичне й економічне буття.

Усі визначені блоки, тісно взаємодіючи, становлять цілісну полі­тичну систему.

Слід зазначити, що політичними органами, інститутами державної влади є лише ті, які формуються безпосередньо народом або представ­ницьким органом. До них належать інститут глави держави, парламент, уряд і представники уряду на регіональному та місцевому рівнях. Усі інститути є елементами таких видів державної влади, як адміністрати­вна, військова-силова і судова.

Адміністративну владу здійснює адміністративний апарат, основу якого становлять чиновники (державні службовці) на всіх рівнях по­літичної системи, починаючи від райдержадміністрації аж до Адміні­страції президента, як наприклад в Україні. Адміністративний апарат як політично нейтральний орган держави забезпечує технологічний про­цес підготовки та виконання політичних рішень. Він формується шля­хом призначення або найму, а тривалість терміну його повноважень лише незначною мірою залежить від перемоги тих чи інших політичних сил на виборах (за винятком президентської форми правління).

Військово-силові органи (збройні сили, поліція, служба національ­ної безпеки) виконують специфічні функції охорони політичної системи та всього суспільства, забезпечення відповідного до того чи іншого політичного режиму правопорядку та громадської безпеки. Відсутність сучасного цивілізованого механізму контролю за цими органами при­зводить до обмеження демократії та посилення поліцейських функцій держави.

Судова влада, на відміну від адміністративної і військово-силової, має автономний статус державної влади. Здебільшого вона є елементом правової системи, до якої входять суди, прокуратура та уповноважений з питань прав людини. Але деякі риси судової влади мають політичний характер, а саме:

• судді призначаються главою держави і головами виконавчої влади суб’єктів федерації, обираються парламентами, представницькими органами суб’єктів федерації, а також прямими виборами, тобто джерело формування судової влади суто політичне;

• судова влада повинна забезпечувати виконання не тільки суто юри­дичних, а й правових функцій, таких як розгляд спорів про розмежу­вання компетенції між державними органами та суб’єктами федерації чи автономії, контроль за відповідністю актів органів політичної влади конституції, здійснення процедури імпічменту або притягнен­ня до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб держав­ної влади.

Життєдіяльність політичної системи проявляється в процесі ви­конання нею функцій (основних напрямів діяльності) певними мето­дами і засобами. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. Їх реалізація підпорядкована головному - забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку.

Основними функціями політичної системи є:

1) нормативно-стратегічна функція - це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) функція управління передбачає систему органів (державних, партій­них і громадських), що становлять апарат управління суспільством;

3) організаційно-координуюча (тактична) функція - це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів соціуму;

4) функція легітимізації - це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на приведення реального політичного життя у відповідність з офіційними політичними і правовими нормами;

5) функція політичної соціалізації - це залучення людини до політич­ної діяльності суспільства, вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань, вірувань, цінностей, емоцій, традицій, що притаманні даному суспільству;

6) агрегуюча функція - це перетворення різноманітних вимог в аль­тернативи державної політики шляхом їхньої систематизації, узго­дження інтересів різних соціальних груп;

7) функція артикуляції полягає у виразі інтересів, які мають розмиті риси, у конкретні пропозиції, програми та лозунги;

8) стабілізаційна функція - це забезпечення стабільності та стійкос­ті розвитку суспільної системи загалом;

9) правова функція полягає в тому, що політична система формує право і функціонує у його рамках;

10) функція адаптації - установлення зв’язків системи з навколишнім середовищем;

11) функція політичної комунікації - припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної сис­теми, лідерами і громадянами.

Функції політичної системи не є незмінними, статичними. Вони відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням:

• особливостей політичного простору й часу;

• конкретно-історичної ситуації;

• досягнутого рівня розвитку економіки й культури;

• політичної стабільності.

Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути. Підфункції також постійно змінюються, виника­ють нові, трансформуються ті, що вже існували. Однак є й перманентні функції (постійно діючі), які невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад, нормативно-стратегічна чи організаційно-коор- динуюча).

Важливе значення мають і ситуаційні функції (наприклад, функція мобілізаційно-оборонна). Ситуаційні функції завжди є формою реаліза­ції перманентних функцій і тому не є самостійними.

У зв’язку з тим, що під час функціонування політичної системи існує проблема відносної автономності функцій окремих політичних інститутів та їх узгодження у рамках системи в цілому, виникає потреба в координації і субординації функцій.

Координація - це узгодження функцій по горизонталі. Наприклад, координують свою діяльність політичні партії одного політичного на­прямку - християнсько-демократичного, національно-патріотичного, соціалістичного і комуністичного, соціал-демократичного та інших.

Субординація - це узгодження функцій по вертикалі, підпоряд­кованість функцій одних компонентів іншим і всіх компонентів сис­теми загалом. Наприклад, з ініціативи Президента України в середині 90-х років ХХ століття був уведений політичний інститут його предста­вників на місцях - для координації функцій центральної і регіональної влад, з прийняттям Конституції він був змінений державними адмініс­траціями у регіонах.

Суспільство об’єктивно зацікавлене в розвитку політичної системи і її окремих структурних елементів. Усі вони мають політичну цінність. Чітке уявлення щодо змісту, функції, місця кожного з елементів у струк­турі політичної системи, у їхньому взаємозв’язку й взаємозумовленості дає змогу визначити регулюючі можливості політики, забезпечити зв’я­зок держави і громадянського суспільства.

3.