Влада як одна з найголовніших категорій політології

Влада виникає разом із людським суспільством як його невід’єм­ний і необхідний елемент. Причинами її появи були:

• потреба самозбереження соціуму;

• необхідність у продовженні людського роду;

• об’єктивна неоднорідність соціальної структури будь-якого суспіль­ства;

• потреба в колективному (суспільному) характері праці.

Влада має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер й існує всюди, де є будь-які стійкі об’єднання людей (сім’я, плем’я, держава). Відносини влади спостерігаємо повсюди: в родині, у вузі, у виробничих колективах, в армії, у державі загалом. Влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, забезпечує його розвиток, єдність, керованість, слугує важливим фактором організованості і впо­рядкованості соціуму.

Важливим фактором появи влади є психологічний, сутність якого полягає у тому, що деякі люди за своєю природою схильні до доміну­вання над іншими людьми. І водночас є люди, які почуваються більш комфортно, коли ними керують.

Існують різні підходи до тлумачення влади:

1. Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші - підкоряються.

2. Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, згідно з ним, - це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

3. Структуралістські інтерпретації розглядають владу як відносини між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і покарання.

4. Телеологічні (від грец. telos - мета, результат) концепції розглядають владу як спроможність у досягненні певної мети та отриманні бажа­них результатів.

5. Інструменталістський підхід тлумачить владу як набір певних інструментів, основними з яких є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформа­ційному суспільстві домінують знання.

6. У реляціоністських (від англ. relation - відношення, зв’язок) трак­туваннях влада постає як взаємодія суб’єкта і об’єкта, де суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт.

7. Представники конфліктної концепції влади розглядають її як мож­ливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфлікт­них ситуаціях.

В узагальненому розумінні влада - це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх поведінку, домагатися від них виконання певних рішень і наказів за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили.

За своєю регулятивною сутністю влада соціальна, тобто вона ви­никає і виявляється лише в суспільстві.

Соціальна влада - це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони (індивідуального чи колективного суб'єкта влади) давати розпорядження іншій стороні (індивідуальному чи колективному об'єкту влади) за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати.

За своєю структурою соціальна влада поділяється на дві основні:

• політична (державна, партійна, влада громадсько-політичних орга­нізацій і рухів);

• неполітична (особиста, сімейна, влада громадських організацій, не­формальних лідерів, об’єднань, груп).

Важливими елементами будь-якої соціальної влади є воля, знання і сила.

Воля міцно поєднує владу з її суб’єктом. Воля формує цілеспря­мованість і наполегливість суб’єкта влади, робить владу активною. Без волі влада недієздатна. Влада неможлива без об’єктів впливу, які їй підкоряються, - об’єднань, груп, класів, суспільства загалом.

Знання, якими повинні володіти суб’єкти влади у процесі її засто­сування, наділяють владу передбачуваністю, компетентністю і планомі­рністю, надають їй цивілізованості.

Сила. Йдеться не про фізичну силу, хоча влада здатна проявити себе і таким чином, а про силу в соціальному розумінні (“сила закону”, “сила звички”). Влада, позбавлена сили, перетворюється у фікцію, оскільки не здатна втілити владну волю в життя.

Отже, визначальною рисою влади є здатність владарюючих суб’єк­тів нав’язувати оточуючим свою волю, тим самим панувати над підвла­дними. Звідси випливає і негативний аспект влади, який проявляється у можливості зловживання нею та довільного її використання.

Різновидом соціальної влади є політична влада, навколо якої обер­тається політичне життя в будь-якій країні.

Політична влада - це здатність соціальної спільноти чи індивідів впроваджувати в життя рішення, що виражають їхню волю, і визна­чально впливати на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм, настанов, насильства тощо.

Політична влада реалізується насамперед через діяльність полі­тичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб’єктів політики.

Державна влада - вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним пра­вом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов 'язкових для всього населення.

Ознаки державної влади:

1) розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (суб’єкти влади), і тих, стосовно кого влада здійснюється (об’єкти влади);

2) здійснення організованого і правовим чином урегульованого при­мусу;

3) використання адміністративного апарату;

4) поширення влади на певну, визначену кордонами територію, у рам­ках якої вона володіє ознаками суверенності.

Політична влада в умовах громадянського суспільства здійснюєть­ся у формі державно-політичної влади, влади муніципальних утворень і суспільно-політичної влади.

Державно-політична влада в межах державної території своїм об’єктом має все населення країни. У федеральних державах вона по­діляється на загальнофедеральну владу, владу суб’єктів федерації (країв, областей, республік, штатів і т.д.) і місцеву владу (управляючі, префек­ти). В унітарних державах розрізняють владу центральну і місцеву.

Влада муніципальних утворень має місцевий, локальний характер і розповсюджується лише на території конкретного муніципального утворення.

Суспільно-політична влада розповсюджується лише на членів конкретних політичних організацій (рухів) і здійснюється в межах член­ства.

Державна влада - завжди політична влада. Її сутність полягає в тому, кому вона належить і чиї інтереси представляє і захищає. Це може бути група, верства, клас, більшість членів суспільства чи суспільство загалом. При цьому важливе значення мають два фактори:

1) кому належить влада та хто її здійснює (монарх, хунта, партійна елі­та, демократично обрані органи влади);

2) якими способами і методами реалізується влада (диктатура, автори­таризм, демократія).

Ресурси влади - засоби, що забезпечують дієвий вплив суб’єкта на об’єкт влади. До них належать:

1. Структурні ресурси - закон, суд, державний апарат, партійна дис­ципліна, авторитет лідера.

2. Психологічні ресурси - страх, інтерес, віра, переконання.

3. Матеріальні ресурси - забезпечення матеріальних потреб, маніпу­лювання усілякими пільгами та привілеями.

4. Економічні ресурси включають всю сукупність матеріальних цін­ностей, гроші як їх еквівалент.

5. Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх одержання і поширення: інститути науки і освіти, засоби масової інформації тощо.

6. Примусові ресурси - це заходи адміністративного і кримінального впливу, інститути фізичного примусу і спеціально підготовлені для цього кадри. У державі їх ядро становлять армія, поліція, служби без­пеки, суд, прокуратура.

7. Демографічні ресурси - люди. Вони утворюють собою універсаль­ний, багатофункціональний ресурс, який є “постачальником” усіх інших ресурсів.

Причини, через які люди добровільно підкоряються владі:

1. Суспільство - це моральна спільнота, що утворюється і функціо­нує згідно з певними правилами. Чим краще владна верхівка створює і дотримується цих правил, тим охочіше населення їй підкоряється.

2. Влада здатна створювати і розподіляти дуже важливі для всіх людей вартості - безпеку, порядок, стабільність, добробут. Тому люди відчувають потребу у владних структурах і готові поступитися час­тиною своєї волі заради цих вартостей, сподіваючись, що влада буде справлятися зі своїми функціями.

Функції політичної влади:

а) регулятивна - спрямовує політичну волю мас на регулювання жит­тєдіяльності суспільства;

б) інтегративна - полягає в об’єднанні соціально-політичних сил сус­пільства;

в) мотиваційна - формує мотиви політичної діяльності, передусім загальнозначущі;

г) стабілізуюча - націлює на стійкий розвиток політичної системи, громадського суспільства.

Основними формами політичної влади є:

• панування;

• політичне керівництво й управління.

Панування - це абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншими.

Політичне керівництво й управління реалізуються через при­йняття стратегічних і тактичних рішень до об’єктів влади, через органі­зацію, регулювання та контроль їх розвитку.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:

1) монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмежен­ням) спадкоємне правління однієї особи - монарха;

2) тиранія (деспотія) - одноосібне необмежене самовладдя внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ’ям народу;

3) аристократія - влада спадкової, родовитої, знатної меншості, при­вілейованого стану;

4) олігархія (плутократія, тимократія) - влада багатіїв, заможної, неродовитої меншості, яка підпорядковує собі державний апарат;

5) теократія - влада духівництва, церкви;

6) охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттє­ві настрої, примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

7) демократія - влада народу на основі закону та гарантії прав і свобод громадян;

8) партократія - влада однієї партії, партійної номенклатури в дер­жаві;

9) бюрократія - влада чиновників, адміністраторів у державі;

10) технократія - влада науково-технічної еліти (фахівців), керівників підприємств, менеджерів;

11) меритократія - влада найбільш обдарованих, гідних людей, в ос­нову якої покладено принцип індивідуальних заслуг;

12) автократія - необмежене і безконтрольне самовладдя;

13) анархія - безвладдя держави; самоуправління громад, комун, сімей та інших первинних спільностей людей.

Деякі політологи вважають, що на сучасному етапі існують три типи влади:

1.

а) існування правлячої групи й опозиції (противаги), що постійно конкурує з нею;

б) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;

в) побудова владних інституцій за принципом контролю та рів­новаги;

г) наявність періодичних виборів;

д) прийняття рішень згідно з принципом більшості.

2. Колегіальна влада. Для неї характерні такі риси:

а) поділ влади без утворення опозиції;

б) колегіальність при прийнятті рішень;

в) децентралізація влади;

г) високий рівень консенсусу (згоди);

д) використання засобів прямої демократії.

3. Унітарна (диктатура, неподільна) влада, для якої характерні такі риси:

а) концентрація влади в одних руках;

б) відсутність легальної опозиції.

Унітарна влада виправдана лише під час воєн, економічних труд­нощів, тобто у критичних ситуаціях.

Політична влада втілюється через механізм владних відносин, структура якого виглядає так:

• наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

• волевиявлення владарюючого здійснюється у вигляді певного акта, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

• обов’язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

• соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а ін­ших - їм підкорятися (правове забезпечення).

Російський мислитель Іван Ільїн (1883-1954) сформулював шість аксіом державної влади.

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етич­ному й політичному цензу (влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя).

4. Політична програма владарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя.

6. Державна влада принципово пов’язана з розподільчою справедли­вістю.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади.

Політична влада може по-різному оцінюватися громадянами. Вона стає легітимною тоді, коли засіб її формування і діяльності збігається з існуючими у суспільстві нормами і цінностями, інакше кажучи, коли її визнає народ.

Легітимність політичної влади - це стан, коли правочинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.

Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Легітим- ність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підт­римкою принаймні частини населення. Легальною є влада, яка видає закони та має змогу їх здійснювати, але при цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). У цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як стосовно окремих членів суспільства, так і суспільства в цілому.

Макс Вебер виділяє три типи легітимності влади: традиційну, харизматичну та раціонально-правову.

Традиційна влада спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією. Вона освячена авторитетом давніх патріархальних установлень і релігійних норм. Ця влада є характерною для монархій (династична спадкоємність). За своєю мотивацією традиційна влада подібна до стосунків у патріа­рхальній сім’ї та її членами.

Харизматична влада (від грец. харизма - милість, благодать, Бо­жий дар, винятковий талант). У політичній практиці під харизмою ро­зуміють такі властивості людини, які оточення сприймає як надзви­чайні, недоступні іншим, через що і визнає володаря. Харизматичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратися на авторитет традицій.

Раціонально-правова влада ґрунтується на переконаності в за­конності встановлених порядків і в праві на панування органів, які здійснюють владу. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат. Найрозвинутіша форма цієї влади - конституційна держава, в якій чітко визначені правила функціонування влади та її взаємин з народом (сучасні демократії).

Існують і інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади, а саме:

• раціонально-цільова, коли громадяни переконані, що влада забезпе­чує виконання поставленої мети - створення сприятливих умов для зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни;

• ідеологічна легітимність полягає у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість;

• соціально-евдемонічна (від грец. eudaimonia - щастя, добробут) легітимність, яка ґрунтується на ілюзії громадян стосовно того, що політична влада піклується про їхній добробут і здатна його забез­печити;

• національно-патріотична легітимність заснована на визнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень;

• персональна (особиста) легітимність виражає моральне схвален­ня осіб, які здійснюють владні ролі.

Названі типи легітимності влади, як правило, в реальності існують спільно, взаємно доповнюючи один одного. Вони переважно ґрунту­ються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади конституцією й законами.

Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і спадати.

Коли влада не відчуває назрілих потреб суспільства у структур­них змінах, коли вона не відгукується на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях, може виникнути криза легітимності.

Типи криз політичної влади:

• парламентська криза, коли в результаті міжфракційних незгод кон­фронтаційна тенденція переважає над консенсусною;

• урядова криза - дисфункція виконавчої влади;

• конституційна криза обумовлена невідповідністю основного за­кону країни потребам суспільства;

• системна криза - зовні часто виглядає як криза “верхів”, але нею охоплене все суспільство і вся політична система;

• криза влади як супутник еволюційного розвитку, вона супроводжує утвердження нового і взагалі інноваційні процеси в суспільстві.

Для зміцнення своєї легітимності влада може використати такі засоби:

1) зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог;

2) створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення;

3) використання харизматичних рис політичного лідера;

4) успішне здійснення державних програм, підтримання законності та правопорядку.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу, що передбачає наявність трьох незалежних гілок: законодавчої, виконавчої і судової. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної кон­центрації влади в одних руках або в одному із владних інститутів.

Носієм законодавчої влади є вищий представницький держав­ний орган - парламент (Верховна Рада, сейм тощо); виконавчу владу здійснюють - президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адмі­ністративні установи; судову владу - незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосередже­на в одних руках (політичні партії, воєнна еліта) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів.

2.