Повстання — одна з форм тероризму

Особливий інтерес становить взаємозв’язок тероризму з різними формами насильницької ідеологічно мотивованої боро­тьби. Варто зупинитися на повстанні, що як вид воєнних дій ши­роко практикувалося національно-визвольними рухами і парти­занською боротьбою.

Дійсно, з одного боку, повстання — елемент воєнної тактики, а з іншого, — спрямовано на представників органів влади, циві­льні об’єкти й установи, що властиве тероризму. Причина транс­формації повстання в терористичну практику — зростання рівня і можливостей держав, незрівнянні з можливостями повстанських рухів. Американський соціолог Джон Хенк Леурдик говорить про два види революційного насильства: національно-визвольний і партизанський. Відзначає, що міжнародний тероризм як різновид війни виріс з не досягнення значних результатів національно- визвольних рухів, міських і сільських партизанських воєн у 60-х роках. Дії терористів, стверджує Хек Леурдик, перейшли міжна­родні межі тому, що відчували: їх проблеми можуть бути вирі­шені не у власному політичному оточенні, а скоріше, в столицях західного світу. На Заході багато хто розглядають діяльність на­ціонально-визвольних і революційних рухів у різних регіонах зе­мної кулі як основне джерело актів міжнародного тероризму. Але розглядати тероризм як одне з логічних продовжень і наслідків національно-визвольної боротьби некоректно. Хоча багато захід­них учених вважають, що тероризм і національне визволення — дві крайності на шкалі легітимного насильства.

Природно, що боротьба за національне визволення оцінюється як позитивна і справедлива незалежно від супутніх їй насильни­цьких проявів. На думку соціолога Вільяма Вудта, «симпатії до національно-визвольних рухів, історичних традицій революцій­ного розвитку і сучасної моди на бунт завжди висувалися як при­чини толерантного ставлення до тероризму. Антитерористична політика, безсумнівно, страждала від того загального клімату то­лерантності». Національно-визвольній боротьбі протиставляється тероризм, свідомо відкида морально. Юрист Валерій Устинов відзначає: «очевидно корінне розходження в підставах, за якими оцінюються ці дві форми насильства. Однак у такому випадку їх навіть не можна розглядати як порівнянні поняття, тому що теро­ризм заперечується як метод, тактика, а національно-визвольна боротьба або війна — як форма політики або стратегія. Але для пошуку ефективних відповідей на тероризм, розмежування теро­ризму з іншими формами насильства важливо не тільки непорів­нянність, скільки несумісність (антонимічність) двох понять». Саме терористичні методи ведення боротьби офіційно визнають­ся рухами або національно-визвольними організаціями. Соціолог Борис Ганор вважає: «неможливо...для будь-якої організації бути одночасно терористичною групою і рухом за національне визво­лення». I якщо терористичні акти стають частиною тактики — саме не ексцесом окремих виконавців і не разовим ситуативним рішенням, а, мабуть, постійною системою, стратегічним вибо­ром, — то за таким критерієм можливо офіційне визнання руху терористичним.