Партизанська війна і тероризм

У сучасних умовах стає складним і важливим питання про взаємодію тероризму і партизанської боротьби. Складність не тільки в тому, що в процесі партизанської боротьби вжива­ються деякі прийоми, використовувані терористами.

У соціології можна зустріти різні трактування питання про взаємодію партизанської боротьби і тероризму. Політолог Уолтер Лакёр наполягає на розбіжность між партизанським рухом і те­роризмом, заперечує проти самого поняття міська герілья, вва­жаючи протиприродним, оскільки самою природою герільї їй за­пропоновано розгортатися в сільській місцевості. Яка ж усе-таки реальна взаємодія між партизанською боротьбою (герілью) і те­роризмом? Партизанська боротьба є одна з форм війни між дер­жавами (проти окупантів) або громадянської війни (проти панів­ного класу), що ведеться не армійськими підрозділами, але загонами збройного народу, що користуються широкою підтрим­кою в масах. Міська герілья є кампанія здійснення політичних за­махів, проведена відірваними від народу змовницькими групами.

У соціології зазначається, що «іноді тероризм переростає в партизанську війну (хоча на відміну від партизанів терористи не можуть або не хочуть захоплювати утримувати території) і навіть набирає форму війни між державами». На думку Бориса Ганора, «відмінність між тероризмом і партизанськими діями полягає в проголошенні мети атаки. Якщо атака навмисно спрямована про­ти цивільної мети, розцінювалася як терористична. Тоді ж, якщо мета — військова або служби безпеки, розцінювалася як парти­занська атака». А соціолог Едвін Шпринцак вважає, що «парти­занська війна — маленька війна, що підкоряється тим же прави­лам, що застосовуються у великих війнах, і в цьому її відмінність від тероризму».

Поняття партизанська війна спочатку використовувалося для визначення воєнних операцій, що здійснювалися нерегулярними військами в тилу ворожої армії, місцевими жителями проти окупа­ційних сил. Не випадково, що у багатьох країнах тепер терористи воліють називати себе партизанами, тим самим претендуючи на видимість легітимності власних дій. Але події 90-х років ХХ ст. і на початку ХХІ ст. внесли корективи в традиційну оцінку дій пар­тизанів. Поняття партизанська війна стало застосовуватися не вдаючись до визначення усіх видів революційних війн і терорис­тичних актів. Не всі нетрадиційні війни — партизанські. І сам тер­мін не повинен використовуватися «як синонім революційної по­літики, громадянської війни (як у Лівані й Анголі) або тероризму».

Інші дослідники воліють провести більш чітку межу між пар­тизанською боротьбою і тероризмом. Соціолог Арнольд Шмідт говорить: «партизанська війна і тероризм — два різних питання, кожний з яких — наслідок використання насильства». Більш ка­тегоричний Уолтер Лакер, заявляє: «Міський тероризм — не нова стадія в партизанській війні, але відмінна від її в істотних рисах, і продовжувач іншої традиції». На його думку, «суть партизансь­кої війни у становленні звільненої території в сільській місцевос­ті і створенні малих військових підрозділів, що поступово рос­туть у своїй силі, чисельності й оснащенні... для ведення боро­тьби з урядовими військами. На звільнених територіях партизани засновують свої інститути, ведуть пропаганду й залучають в іншу відкриту політичну діяльність. Ніщо не застосовується до теро­ристів, чиї бази діяльності у великих містах, і які діють таємно малими підрозділами».

Існує й інший підхід до взаємодії між тероризмом і партизансь­кою війною, де за підставу береться заподіяна шкода цивільному населенню. Терористи, на відміну від партизанів, не розмежову­ють використання засобів і часто вдаються до широкомасштабних убивств, поширюючи «загальний терор» на цивільне населення.

Взаємодія тероризму і партизанської боротьби поширюється дещо і на взаємодію тероризму і громадянської війни. Громадян­ські війни характеризуються відкритим зіткненням класів, зброй­ними діями мас. Громадянські війни — процес безпосередньої боротьби за політичну владу, тоді як терористичні кампанії ма­ють на меті лише створення умов для такої боротьби.

Важливим моментом питання взаємодії тероризму з револю­ційним насильством. Це центральне питання в ідеологічній боро­тьбі навколо проблеми тероризму, а особливо «лівого» терориз­му. «Ліві» терористи претендують на звання справжніх і єдино послідовних революціонерів. Єдність з ними виявляють багато політологів, що прагнуть видати терористичні угруповання за «революційні рухи», а самих терористів — за справжніх револю­ціонерів. Революція визначається як корінний переворот у житті суспільства, що приводить до ліквідації віджилого соціального

ладу і утвердження нового, прогресивного. Революція може су­проводжуватися терором, а може обійтися і без нього. Револю­ційне насильство, в залежності від конкретних соціальних умов, взаємодії сил і особливостей революційної ситуації, може здійс­нюватися збройним або мирним шляхом. Характерні ознаки, що відрізняють революцію від тероризму: революція — справедли­вий вплив на уряд з метою створення нового, прогресивного сус­пільного ладу, тоді як тероризм — це використання насильства, або загроза використання терору для досягнення власної мети, тобто який-небудь вплив при тероризмі незаконний. Революція має стійкі корені в суспільному середовищі, тоді як тероризм не має. Революція — діюче втілення поглядів основної маси насе­лення, тоді як тероризм виражає лише власні інтереси терористів. Революційним насильством є насильство, здійснюване народни­ми масами в момент соціального перевороту і безпосередніх під­ступів до нього. Тому революційне насильство повинно здійсню­ватися у формах, «які розраховані на особисту участь мас і забезпеченні участі». Рушійні сили, фундамент революції — ви­значені соціальні верстви населення, тоді як терористи не мають такого фундаменту.