Моделі кризового розвитку політичних конфліктів

Кризовий розвиток політичних конфліктів має ряд мо­делей: війна, громадянська війна, партизанський рух, тероризм, революція та ін. Війна — збройне зіткнення в ході вирішення різ­номанітних видів конфліктів, що свідчить про їх кризову фазу.

Громадянські війни. Громадянська війна — найбільш гостра, збройна форма боротьби за державну владу між класами і соці­альними станами всередині країни. Громадянські війни можуть відбуватися між угрупованнями, панівними в суспільстві. Типи і форми громадянської війни — повстання рабів, селянські війни, партизанські війни, збройна боротьба народів проти гнобителів і поневолювачів тощо. Якщо в країнах Африки, Азії, Латинської Америки внутрішньополітичні конфлікти і раніше мали характер міжетнічних і релігійних незгод, відображаючи традиційні та па­тріотичні типи соціальних і культурних відносин, то конфлікти в формі агресивного націоналізму для країн пострадянського блоку стали відновленим явищем, національні конфлікти зростають на ґрунті незадоволення національних інтересів народів, з різних причин позбавлених раніше власної державності. Розпад у другій половині XX століття федерацій СРСР, Югославії, Чехословач- чини та ін. відбувався на ґрунті нагромадження національних су­перечностей, які згодом привели до напруженості, до антагонізму і, нарешті, відкритої несумісності тощо. Дезінтеграція в Югосла­вії, республіках Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики та інших регіонах має різноманітний ступінь інтенсивності конфліктів і масштаби застосування насильства. На тлі соціальних проблем йде процес нагромадження національних суперечностей в прихо­ваній формі, минаючи стадію напруженості до антагонізму тощо.

Партизанська війна — специфічна форма вирішення політич­ного конфлікту з втягненням в боротьбу за встановлення полі­тичної влади тієї або іншої соціальної групи, політичних партій, широких мас країни, коли ведеться легальна і нелегальна бороть­ба за перетворення суспільства, зміну політичного режиму то­що. За формою застосування насильства партизансько-повстан­ські методи реалізації групових інтересів переплітаються з інши­ми формами силового підходу до розв’язання конфліктів — збройним тероризмом, в політиці тощо.

Революція. Революція — одна з моделей кризового розвитку політичних конфліктів. Функція революційного засобу вирі­шення політичного конфлікту допускає усунення віджилих своє суспільних структур. Їх пряме знищення в дійсності не­можливе. Історія показує, що повернення в політичну систему, яка зазнала тотальної перебудови, до звичного статус-кво мо­жливе і відродження післятоталітарного хаосу перших рево­люційних років більш життєздатних форм старого теж можли­ве. Встановлення в ході Французької революції і Жовтневої революції політичних систем і політичних режимів, що зазна­ли зміни і відроджених форм управління тощо, стало можли­вим. У Франції — відновлена незабаром після Французької ре­волюції монархія, а в Росії — формується демократична держава. Історична практика підтверджує, однак, і тезу Карла Маркса про те, що жодна суспільна форма не гине раніше, ніж не вичерпає до кінця своїх, притаманних їй потенцій. Дійсним механізмом усунення застарілих суспільних структур може бу­ти їх дорозвиток внаслідок ефективної взаємодії протилежних інтересів, що спонукають зародження і формування суспіль­них, соціальних інститутів, владних структур, діяльність яких спрямована на еволюційну зміну.

Хоч які різноманітні конкретні форми, засоби революцій, все ж вони мають загальні, схожі типи революційних криз. Політич­на криза визначається, по-перше, кризою «верхів», по-друге, де- сакралізацією влади (тобто злиттям образу непогрішимості та ле- гітимності), по-третє, виникненням почуття життєвої небезпеки; по-четверте, формуванням альтернативного суб’єкта; викорис­танням механізму радикалізації політики; по-п’яте, центристсь­ким переворотом. Такий ідеальний тип розвитку революційної політичної кризи умова розвитку революції.