Суть політичного процесу. Політична участь громадян

Термін “процес” походить від латинського processus, що означає рух вперед, просування. Під політичним процесом розуміють сукупну діяльність суб’єктів політико-владних структур, партій, соціально-кла­сових груп, еліт та окремих осіб, завдяки якій забезпечуються фун­кціонування і розвиток політичної системи.

Політичний процес охоплює різноманітні види політичної діяльно­сті в рамках політичної системи, а також у взаємодії з іншими суспіль­ними системами. Він відображає динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ.

Політичний процес має різні стадії, що змінюють одна одну і від­різняються за часом. Кожна стадія має свої особливості. Сума стадій становить структуру політичного процесу.

Компонентами структури політичного процесу є:

• формування мети та завдань політичних структур, політичних інсти­тутів;

• конституювання й створення політичних інститутів;

• розробка, прийняття та реалізація рішень і нормативних актів управ­ління;

• підтримка населенням держави функціонування політичних інсти­тутів і владних структур, спрямування їх розвитку.

Політичні процеси поділяються:

• за природою - на творчі і руйнівні, одномоментні;

• за рівнем організації суспільства - на глобальні, регіональні, місцеві;

• за формами протікання - відкриті, приховані;

• за динамікою проходження - бурхливі, спокійні, уповільнені;

• за характером спрямування і середовища - прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, еволюційні, безперервні та ін.

Знання особливостей політичних процесів допомагає:

• зрозуміти політичну реальність і зміни, які в ній відбуваються, на­прями розвитку;

• оволодіти політичною ситуацією;

• прогнозувати наслідки того чи іншого процесу.

Політичні процеси в суспільстві, як правило, відбуваються посту­пово, повільно, проте політичні сили та окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити їх.

Одним із найважливіших елементів політичного процесу є полі­тична участь - дії, що вживаються соціальною спільністю, окремими громадянами і які мають на меті вплинути на державну політику, управління державними справами або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичної влади - місцевому чи загальнонаціональному.

Участь у політиці тісно пов’язана з такою характерною рисою ак­тивного демократичного громадянина, як політичне залучення. Саме через участь у політиці, громадському житті і державному управлінні формується та реалізується громадянин.

Серед найважливіших передумов участі громадян у політиці є:

а) інтерес до політики;

б) обізнаність у політичних подіях і процесах.

Особи, які не цікавляться політикою і не мають про неї необхідних знань, зазвичай приречені стати не лише об’єктами політики, а й жерт­вами політичних рішень, прийнятих без їхньої участі. І навпаки, особи, яким властивий достатньо високий ступінь інтересу до політики і які вельми обізнані в ній, здатні стати суб’єктами (акторами, дійовими осо­бами, гравцями) політичного процесу. Завдяки участі у політиці такі громадяни можуть підвищити свій суспільний статус.

З точки зору спрямованості політичної участі громадян, її визна­чення можна умовно розглядати в рамках двох основних підходів - урядовоцентричного і суспільно-цінносного.

Прихильники першого підходу, яких - переважна більшість, вва­жають, що політична участь громадян спрямована насамперед на уря­довців та урядування.

Прихильники другого підходу розглядають політичну участь гро­мадян як частину діяльності, спрямованої на заміну суспільно-полі­тичних цінностей.

Збагнути особливості політичної участі громадян в активістських ролях - в групах і партіях - можна лише через врахування двох названих підходів.

Способи політичної участі громадян:

1. Професіональна політична діяльність як публічних політиків, так і осіб, що фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій.

2. Виборча діяльність (голосування на виборах, пожертвування на кампанії, робота на виборах, вербування прихильників від імені кандидата тощо).

3. Участь у політичних кампаніях (переконування, пожертвування коштів, відвідування мітингів тощо).

4. Організаційна діяльність (участь через саме членство в організації, яка прагне впливати на прийняття рішень у державному управлінні).

5. Участь у місцевих справах (обговорення місцевої політики, кон­тактування з місцевими посадовцями чи політиками, вирішування місцевих проблем).

6. Контактування окремих громадян з урядовцями для вирішення своїх особистих проблем чи малої групи людей.

7. Лобіювання (індивідуальні чи групові зусилля, щоб увійти у контакт з урядовцями і політичними лідерами для впливу на їхні рішення з питань, важливих для значної кількості людей).

8. Насильницькі дії (нелегальні зусилля впливати на ухвали урядов­ців, завдаючи фізичної шкоди особам чи власності). Приклади на­сильницьких дій: державні перевороти, політичні вбивства, бунти, повстання.

9. Комунікативні види діяльності (стеження за політикою через засо­би масової інформації та обговорення політики, включаючи навіть таку особливу форму обговорення, як цілеспрямоване переконуван­ня на користь певного кандидата чи партії).

10. Нетрадиційна політична участь, яка охоплює дві великі групи видів діяльності:

а) менш агресивні (петиційні кампанії, бойкоти, легальні демонстра­ції, громадські рухи прямої дії);

б) більш агресивні (нелегальні страйки, насильницькі зіткнення, участь у революційних рухах, участь у партизанському русі, рух громадської непокори).

Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:

• автономна участь - це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті чи групові інтереси;

• мобілізована участь - має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи, її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної єдності” і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домі­нує в автократії (тоталітарних і авторитарних режимах);

• “ангажована” участь - характеризує цілеспрямовану на реаліза­цію групових інтересів (партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та здебільшого професійною. Ангажовану позицію займають природ­но всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами; абсолютна більшість засобів масо­вої інформації також “ангажована” певними політичними групами, організаціями чи державою.

Американський політолог Л. Мілбрат (автор книги “Політична участь”, 1965) запропонував “ієрархію залучення до політики” з відпо­відними трьома основними ролями громадян:

1) “апатичні” (близько третини громадян);

2) “спостерігачі”, включаючи учасників голосування (близько 60 %);

3) “гладіатори” як найбільше залучені до політики громадяни (1-7 %).

Деякі політологи, спираючись на проведені ними соціологічні дос­лідження, запропонували використовувати такі виміри політичної участі:

1. Тип впливу, який політичні дії громадян здійснюють на лідерів (че­рез здійснення тиску або через передавання інформації).

2. Потенційна результативність (обсяг впливу ухвал урядовців - від впливу на одного громадянина до впливу практично на всіх).

3. Конфліктність (до якої міри одна група учасників намагається діс­тати певну користь для себе за рахунок іншої).

4. Рівень співпраці (кооперації) з іншими для виконання певної дія­льності (чи відсутність цієї співпраці взагалі).

5. Ступінь ініціативи (скільки ініціативи має проявити політичний учасник для того, щоб зайнятися певною діяльністю чи здійснити певну дію).

Політична участь виконує певні соціальні функції:

а) відображення, узгодження і реалізація різних інтересів та вимог;

б) відбір політиків та управлінців;

в) рекрутування і просування по службі (політичній кар’єрі) публічних політиків та управлінців (“політичних адміністраторів”);

г) залучення населення до вироблення і реалізації політичних рішень;

д) політична соціалізація;

е) упередження та розв’язання конфліктів;

є) боротьба з бюрократизмом і скасування відчуження громадян від політики та управління.

Завдяки цим функціям, політичну участь населення визнано одним із головних прав людини, які отримали міжнародно-правове визнання. Так, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (резолюція ООН від 16 грудня 1966 року) містить такі положення: “Кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації право і можливості:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через посередництво вільно обраних представників;

б) голосувати і бути обраним на дійсно періодичних виборах, які здійс­нюються на засадах загального і рівного виборчого права при таєм­ному голосуванні та забезпеченні вільного волевиявлення виборців;

в) мати доступ у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби”.

Сприятливі умови для участі громадян у політиці сучасних захід­них демокр атій склалися внаслідок наполегливої боротьби багатьох поколінь громадських активістів, їхньої відваги і поєднання з компетен­тністю, глибокої перебудови масової свідомості. Україна ще тільки на початку подібного шляху.

2.