Кризові виміри політичного процесу

Вивчення політичних криз і конфліктів є одним з фундамен­тальних завдань політичної науки, а управління ними слід відне­сти до найважливіших умов забезпечення соціально-політичної стабільності як усередині країни, так і на міжнародній арені.

Кризи та конфлікти попри їх негативне психологічне сприйняття більшістю населення є природним явищем суспіль­ного життя. Особливо важливим цей напрямок політологічних студій є для України, конфліктний потенціал якої залишаєть­ся надмірним, а загальнонаціональний розвиток відбувається здебільшого за формулою «від кризи до кризи». Виходячи з особливого значення кризових моментів у соціальному по­ступі, на перетині політології, соціології та соціальної пси­хології виникла конфліктологія як самостійна галузь наукових знань.

Політична криза — тимчасове погіршення функціональ­них характеристик окремих елементів чи інститутів політич­ної системи або повне припинення (призупинення) їх діяль­ності; значне поглиблення й загострення наявних політичних конфліктів, політичної напруженості.

У реальному політичному процесі кризове загострення ситуа­ції може набувати різних форм. Найбільш гострими варіантами його прояву можуть стати: імпічмент президенту, відставка уря­ду, розпуск парламенту, усунення від виконання посадових обов’язків впливового політика, заборона масової політичної партії, запровадження надзвичайного стану, обмеження прав і свобод людини, обмеження діяльності ЗМІ тощо. Усі вказані ймовірності мають об’єднавчу характеристику: вони є наслідком та проявом глибинних суперечностей у політичній чи інших сфе­рах суспільного життя.

У розвитку політичної кризи слід виокремити три фази.

Передкризова фаза — це зовнішнє збереження рівноваги сторін, супроводжуване латентним (прихованим) підвищенням напруження в їх взаємовідносинах. На цій фаз доволі часто полі­тичні протиріччя поширюються на інші суспільні сфери — еко­номічну, соціальну, інформаційну та ін.

Кульмінаційна фаза є порушенням рівноваги. В її межах гос­трота суперечностей сягає апогею, перебіг подій значно приско­рюється, відбуваються стрімкі, іноді блискавичні повороти в роз­витку політичного процесу. Зазвичай саме на цій фазі відбу­вається руйнація політичних структур (інститутів).

Третя фаза — вихід з кризи — може мати два головних варіан­ти прояву:

а) подолання кризи, відтворення на оновлених засадах втраченої рівноваги, відновлення функціонування докризових, але суттєво пе- реформатованих структур (дочасні парламентські або президентські вибори, формування уряду в оновленому складі тощо);

б) набуття руйнівними процесами незворотного характеру, на­слідком чого стає руйнування політичної системи (розпад держав­ності в її попередній якості).

На перебіг політичної кризи впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. До останніх слід віднести тиск засобів масової інформації, ставлення населення, закордонну підтримку тощо.

Як свідчить практика більшості країн, політичній кризі пере­дує політична стагнація — застій, згортання змін, закостеніння форм, частковий розпад структур політичного життя. Вказані чинники призводять до зниження ефективності політичних транс­формацій, регресивного розвитку політичного процесу, накопи­чення та загострення суперечностей.

Процес політичної стагнації, на перший погляд, розпочина­ється як неполітичний (зростання безробіття, неконтрольована владою грошова інфляція, погіршення екології, збільшення міг­раційних потоків тощо). Політична складова в стагнаційній ди­наміці маскується значною кількістю нагальних соціально-еко­номічних та інших проблем, що зовні виглядають як неполітичні.

Головними особливостями політичного життя, що перебуває на етапі стагнації, є стандартизація політичного життя, бачення суспільно-політичних процесів крізь призму обмеженої кількості програм (директив), запропонованих владою; пасивність, а зго­дом і звуження поля діяльності елементів політичної системи; прагнення владних структур до показної стабільності; боязке став­лення до пропозицій розвитку (оновлення) політичної системи, запропонованих альтернативними політичними силами; нездат­ність влади до продукування нових форм суспільно-політичного життя; згортання демократії, супроводжуване бюрократизацією політичного життя; запізнення з вирішенням назрілих питань, не­своєчасне розв’язання політичних конфліктів та ін.

Дія стагнаційних механізмів, у разі нехтування вказаними проявами стає незворотною. Формула «стагнація — криза» зали­шається тією дихотомією, розірвати яку здатні лише політичні сили, що об’єктивно сприймають політичні реалії та намагаються якомога адекватніше реагувати на виклики й загрози соціальному буттю, іноді навіть жертвуючи своїм політичним майбутнім.

Прийнятними виходами із стану політичної стагнації є здійс­нення політичної, економічної та інших масштабних реформ, ак­тивний пошук методів розв’язання наявних суперечностей, нор­малізація відносин із сусідніми державами, використання можливостей наддержавних інституцій (світових, регіональних). В основі таких заходів має бути політична воля державних ліде­рів, яка, утім, проглядається не скрізь і не завжди.

2.