Конфліктогенне розуміння політики

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство різ­них соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їхньому прагненні реалізувати власні інтереси й цілі, пов’язані з бо­ротьбою за владу, її перерозподілом, зміною власного полі­тичного статусу, а також з політичними перспективами роз­витку суспільства.

Виділення політичного конфлікту в самостійний предмет до­сліджень у західній політичній науці відбулось у середині XX ст. Відтоді політична конфліктологія стала одним з найважливіших розділів західної теоретичної та прикладної політології. На сьо­годні західними вченими глибоко досліджені причини й специфі­ка політичних конфліктів, їх роль, місце та функції в суспільстві, передумови виникнення, стадії розвитку, методи запобігання та вирішення, розроблено відповідну типологію.

Значного поширення набули концепції «загальної теорії конф­лікту» (К. Боулдінг), «конфліктної моделі суспільства» (Р. Дарен- дорф), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л. Козер), «тео­рії принципових переговорів» (Дж. Бертон, Р. Даль, Р. Фішер), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Б. Броді, К. Дойч, Р. Патнем).

Серед концепцій політичного конфлікту, що претендують на універсальне застосування, важливе місце посідає згадана «загаль­на теорія конфлікту» К. Боулдінга. Ця теорія визначає конфлікт як ситуацію, за якої сторони усвідомлюють особливість (виключ­ність) своїх позицій та прагнуть зайняти позицію, несумісну з бажаннями та інтересами протилежної сторони. Водночас це не включає необхідності подолання або істотного обмеження конф­ліктів.

Сукупність сучасних підходів щодо місця та ролі конфліктів у суспільному житті групується навколо двох полярних підходів, запропонованих Т.

Т. Парсонс: а) кожне суспільство — відносно стійка, стабіль­на, інтегрована структура; б) кожен елемент суспільства, що до­вів свою життєздатність, має певну загальносистемну функцію;

в) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який і забезпечує його стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф: а) відповідно до «конфліктної моделі суспільс­тва», соціальний конфлікт всюдисущий, будь-яке суспільство «пронизане» конфліктними ситуаціями, завдяки чому воно й змі­нюється; б) кожний елемент суспільства робить власний внесок у його дезінтеграцію; в) конфлікти — рушійна сила суспільного поступу.

Перша модель наголошує на співпраці соціальних структур, друга — на їх конфліктній взаємодії, результатом чого стають соціальні зміни різної інтенсивності. Проте обидві моделі об’єднуються спільним постулатом: конфлікти не слід розгляда­ти як соціальну стихію, непідвладну волі людини. Конфлікти по­трібно вивчати та намагатись ними керувати.

Першочерговим кроком є систематизація політичних конф­ліктів на основі їх сутнісних характеристик, критичний погляд на власне суспільство з позицій наявності в ньому певного конф- ліктогенного потенціалу. У світовій практиці найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікацій.

Конфлікт цінностей постає як зіткнення різних ціннісних орі­єнтацій: ліві — праві, консерватори — ліберали, ізоляціоністи — інтервенціоністи, західники — євразійці тощо. Розбіжності в цін­ностях є однією з головних передумов конфлікту. Ескалація та­ких розбіжностей своїм неминучим наслідком має соціально- політичну поляризацію широких верств населення, готового до активного (навіть силового) обстоювання власних цінностей.

Конфлікт інтересів виявляється як зіткнення насамперед по­літичних та економічних потреб тих соціальних груп, які або во­лодіють політико-економічними ресурсами суспільства, або усу­нуті від процесів їхнього накопичення та використання.

Конфлікт ідентифікації продиктований правом вільного са­мовизначення людиною своєї етнічної та громадянської належ­ності. Такі конфлікти простежуються в країнах, у яких недемо­кратичні політичні режими (зазвичай колонізаторські) проводили активну політику насильницького нав’язування місцевим етніч­ним групам чужої для них моделі етнічної чи конфесійної само- рефлексії.

У політичній науці зберігає свою продуктивність поділ конф­ліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (не­примиренні). Крім того, відомими є ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску на опо­нентів. Такі конфлікти називають умовними, але слід пам’ятати, що часто існує небезпека їх трансформації в реальні.

Іншим необхідним кроком на шляху зниження конфліктних характеристик соціуму є розуміння їх структури. Структура по­літичного конфлікту — це сукупність його сутнісних компонен­тів, за відсутності яких він здатний розвиватись як політична ре­альність. Зазвичай політичний конфлікт структурується відповід­но до наведеного нижче алгоритму.

1. Суб’єкти політичного конфлікту: політичні лідери; гілки державної влади; етнонаціональні або територіальні спільноти; політичні партії; орієнтовані на владу фінансово-промислові гру­пи; федеральний центр та суб’єкти федерації; держава та опози­ція; держава та блоки держав у системі міжнародних відносин; інші актори політичного життя, які намагаються реалізувати свої політичні інтереси.

2. Предмет політичного конфлікту: відносини з приводу державної влади — її устрою, повноважень, реалізації; конститу­ційні норми; адміністративно-територіальний устрій; проблеми внутрішньої та зовнішньої політики; блокова (коаліційна) полі­тика; визначення стратегічних партнерів і союзників.

3. Конфліктні дії як сукупність різноманітних проявів полі­тичної боротьби: а) теоретична боротьба — зіткнення концеп­цій, доктрин, стратегій державно-політичного розвитку; б) ідеоло­гічна боротьба — зіткнення ціннісних орієнтацій, партійних програм, міфів, стереотипів; в) інформаційно-психологічна бороть­ба — маніпулятивні впливи ЗМІ та PR-технологій на супротивни­ка та адресні верстви населення; г) організаційна боротьба — пар­тійне будівництво, мобілізація соціальних ресурсів, агітаційно- пропагандистські кампанії, залучення електорату на свій бік; д) збройна боротьба — військові конфлікти, революційні виступи, перевороти, повстання, захоплення заручників, терористичні акти.

4. Умови конфлікту: легітимність влади, політичний устрій, форма правління, політичний режим, рівень політичної культури населення, лояльність силових структур (насамперед армії, полі­ції, служби безпеки), активність ЗМІ, політичні традиції, націо­нальний характер, толерантність населення та ін.

5. Результати та наслідки конфлікту: а) функціональні — стабілізують розвиток політичної системи (конституційні зміни державного ладу, форми правління, адміністративно-терито­ріального устрою, зміни зовнішньополітичних орієнтацій, відно­син власності, політичного режиму, демократичних процедур); б) дисфункціональні — посилюють деструктивні зміни та призво­дять до стагнації політичної системи.

Західні політологічні школи (насамперед представниками США) розробили різноманітні методи розв’язання політичних конфліктів. Вони пропонують такі методи:

• ухиляння від конфлікту (тимчасове згортання політичної ак­тивності, зникнення з політичної арени, унеможливлення зустрі­чей з противником);

• підміни конфлікту (переміщення в іншу площину);

• конфронтації (штучне загострення ситуації, жорсткі рішення);

• відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові);

• консенсусу (зближення позицій сторін через посередника);

• третейського арбітражу;

• переговорів як поширеного та найбільш перспективного способу подолання конфлікту.

Сучасна методика втілення останнього способу — «теорія принципових переговорів» — полягає в тому, щоб розв’язувати політичні проблеми, виходячи з їх системних, сутнісних рис, а не на основі ситуативно актуалізованих окремих компонентів. В ос­нову принципових переговорів покладено такі правила: відмова від ведення позиційних торгів і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об’єктивних критеріїв; розмежування між учасниками дискусії та обговорюваними проблемами; «м’яка» тактика взаємодії з прилежною стороною; підключення до переговорів у разі необхідності третьої сторони.

У 80-ті роки XX ст. у політичній практиці (особливо міжнарод­ній) намітився пріоритет діалогу в конфліктних ситуаціях, «роз­рубування» або нехтування якими здатне призвести до непоправ­них наслідків. Такий поворот значною мірою був пов’язаний з «новим мисленням», запропонованим світові у 1985 р. радянсь­ким лідером М. Горбачовим. Політичні керівники провідних країн світу усвідомили неможливість ескалації політичних конф­ліктів до глобальної ракетно-ядерної катастрофи.

Починаючи з 80-х років, у практичній політиці більшості дер­жав світу посилилися підходи, відповідно до яких пошук комп­ромісів має стати домінантою різноорієнтованих суспільних сил. Амбіції та постконфліктні синдроми мають поступитися місцем пошуку «точок дотику» навіть між тими сторонами, які історич­но визнають себе «непримиренними».

Демократичний процес контролю над конфліктними ситу­аціями означає реалізацію низки процедур, головними з яких є:

• взаємний та оперативний обмін інформацією щодо інтересів і намірів сторін, залучених у конфлікт;

• свідоме взаємне стримування від застосування сили чи за­грози її застосування, здатних призвести до некерованості конф­ліктної ситуації;

• проголошення взаємного мораторію на дії, що загострюють конфлікт;

• підключення арбітрів, чия неупереджена позиція та рекомен­дації щодо подолання конфлікту визнаються всіма задіяними сторонами;

• використання наявних чи прийняття нових правових норм, адміністративних та інших процедур, здатних зблизити позиції сторін;

• створення та цілеспрямоване підтримування атмосфери ді­лового партнерства, а на її основі — і довірливих відносин як пе­редумови подолання наявного конфлікту та запобігання аналогіч­ним конфліктам у майбутньому.

Новітня політична історія людства підтвердила можливість вирішення масштабних конфліктних ситуацій у міжнародних відносинах за допомогою політичних компромісів, створення си­стем взаємного контролю за виконанням країнами взятих на себе зобов’язань. Баланс страху та підозри в конфліктних системах дедалі частіше поступається місцем заходам взаємної довіри опонентів, підкріплених конструктивними рішеннями та діями.

Абстрагуватися від політичних конфліктів неможливо при ви­вченні такого важливого аспекту функціонування збалансованої політичної системи, як періодичне, конституційно передбачене оновлення органів влади. Зокрема, вільні демократичні вибори можливі лише як виборчий конфлікт, який виявляється у вигля­ді суперництва між кандидатами, які претендують на перемогу, а також як інтелектуальне, інформаційно-психологічне та органі­заційне протиборство очолюваних ними команд (штабів).

У цьому разі сторонами конфлікту є: політичні суб’єкти, які у встановленому законом порядку визнаються учасниками вибор­чих змагань; сили, що їх висувають (підтримують) — партії, фі­нансово-промислові групи, впливові соціальні прошарки, терито­ріальні та етнонаціональні спільноти. До них слід додати «просто виборців», групи підтримки, ЗМІ, виборчі комісії різних рівнів, наглядові ради тощо.

Предметом конфлікту стають: державно-політичний статус, що наділяє його носія певним обсягом державної влади; залеж­ний від статусу політичний вплив; конституційні права та особи­ста гідність усіх учасників виборчого процесу.

До конфліктних дій доцільно віднести: різні форми суперниц­тва сторін, що допускаються в межах виборчого законодавства; незаконні утиски виборчих прав сторін; зловживання в ході під­рахунку голосів тощо. Якщо конфліктні дії виходять за межі за­конодавчо визначеного поля, то конфлікт з політичної сфери пе­реходить у правову, трансформується в юридичний та розв’я­зується на основі певних правових норм.

Умови конфлікту: позиції владних структур (адміністратив­ний ресурс) та зацікавлених груп (фінансово-промислових, кри­мінальних, екстремістських); рівень соціального напруження в країні та її регіональний розподіл; рівень правової та електораль­ної культури учасників виборчого процесу.

Результатами та наслідками конфлікту є: реалізація актив­ного та пасивного виборчого права громадян; «косметичні» чи глибинні (структурні) зміни в політичній системі та її підсисте­мах; демонстрація рівня політичної та правової культури всіх учасників виборчого процесу; фіксація рівня абсентеїзму в суспіль­стві та ін.

Для більшості країн світу (особливо пострадянських держав) характерними є корупційні конфлікти. В їх основі — діяльність уповноважених на виконання функцій держави осіб, що спрямо­вується на протиправне використання наданих їм повноважень з метою отримання матеріальних благ, послуг, пільг або інших пе­реваг.

Наведена вище структуризація конфлікту видозмінюється до певного вигляду.

Сторони конфлікту: корупціонер (представник державної влади, структур державно-адміністративного управління); злочин­на група, яка прагне реалізувати в своїх цілях управлінські мож­ливості корупціонера; законодавець; правоохоронний орган.

Предмет конфлікту: порядок державного правління — сукуп­ність процедур, виконання яких регламентоване відповідним ор­ганом державної влади, нормативними документами, що зобо­в’язують посадову особу захищати державні інтереси.

Конфліктні дії: змова; створення злочинної групи; порушення посадових обов’язків, професійної етики державного службовця; злочинні дії у вигляді отримання певних вигод і матеріальних благ.

Умови конфлікту: наявність корисливого інтересу з боку по­садової особи; існування протиправно діючої групи; можливості її впливу на управлінські рішення державних структур; низький рівень контролю та виконавської дисципліни.

Наслідки конфлікту: деформація механізмів і порядку здійс­нення державно-адміністративного управління; підрив авторитету державної влади; матеріальні та моральні втрати суспільства.

Реальні політичні процеси в непоодиноких випадках містять корупційну складову. Політологи схильні розглядати корупцію як ознаку загнивання державної влади, яка є передумовою визрі­вання нових криз і конфліктів. У десятках країн перші особи держави після залишення високих посад, які гарантували їм іму­нітет, оголошувались корупціонерами. В Італії відбувся суд над колишнім прем’єр-міністром. Порушено кримінальну справа про­ти колишнього президента Франції. Деякі чиновники Євросоюзу були оголошені корупціонерами та позбавлені своїх посад. Наве­дені факти додатково підкреслюють поширеність корупційних конфліктів навіть у досконалих і всебічно забезпечених політич­них системах.

Корупційний конфлікт за своїми наслідками — це конфлікт політичний, оскільки відбувається у сфері державно-адміністра­тивного управління. У суспільствах будь-якого історичного типу цей вид управління виступає основою політичного режиму та всієї сукупності політичних відносин. Очевидно, що навіть не­значні деформації в структурних елементах державної будівлі порушують її рівновагу, негативно позаначаються на інших соці­альних характеристиках. Це неминуче гальмує розвиток держави та суспільства загалом.

Неможливо обійти увагою збройно-політичні конфлікти як зіткнення політичних інтересів суб’єктів політики у формі зброй­ної боротьби. Збройно-політичний конфлікт об’єднує ряд змістов­но близьких понять, до яких належать: «війна», «воєнний конф­лікт», «збройний конфлікт», «воєнно-політичний конфлікт» тощо. Конфлікти цього ґатунку, попри миротворчі зусилля світових і регіональних організацій, залишаються стійким атрибутом су­часних геополітичних реалій. Вони здатні проявитися і як внут­рішні, і як міжнародні зіткнення організованих політичних сил.

Основними причинами збройно-політичних конфліктів є: бо­ротьба держав за світове або регіональне лідерство, володіння світовими ресурсами (насамперед енергетичними) або територія­ми; розпад ряду поліетнічих держав, їх соціальних структур і норм та як наслідок — зростання соціально-політичної напруже­ності; втрата цілими народами національної ідентичності, що за­гострює етнонаціональні та релігійні суперечності; боротьба окремих політичних сил за домінування в суспільстві запропоно­ваних ними духовних і культурних цінностей (зазвичай нові ви­моги стосуються суспільно-політичного ладу, державного уст­рою, політичної еліти).

Структурні елементи збройно-політичного конфлікту відпо­відають наведеній вище схемі. Головними з них є: причини кон­флікту; предмет конфлікту; учасники конфлікту, форма та рівень їх залучення в конфліктні відносини; інтереси, цілі, ресурси кон­фліктуючих сторін; масштаб конфлікту; особливості конфліктної поведінки сторін; етапи конфлікту; середовище перебігу конфлікт­них подій; інформаційне забезпечення конфлікту; наслідки конф­лікту тощо.

Динамічною характеристикою збройно-політичного конфлік­ту, що має практичне значення для його оцінки та можливого врегулювання, доцільно вважати потенціал конфліктної ситуа­ції— рівень загострення суперечностей між учасниками конфлік­ту, зумовлений їх рішучістю, цілеспрямованістю, залученими за­собами та можливостями їх поповнення.

У більшості збройно-політичних конфліктів явно визначеною є агресивна сторона, яка ініціює застосування засобів збройної боротьби задля вирішення політичних суперечностей. Тенденці­єю останніх десятиліть є дедалі активніше застосування нових видів високотехнологічних озброєнь, що дає змогу завдати мак­симально ефективного ураження супротивнику та зменшити прямі втрати серед мирних жителів.

Збройно-політичні конфлікти сучасності пропонують нову па­радигму збройної боротьби, яка на перше місце ставить не зітк­нення армій на полі бою, а дезорганізацію управління державою, руйнування економіки, інформаційної та транспортної систем, позбавлення збройних сил супротивника тилової інфраструктури, та як наслідок — можливостей вести тривалу збройну боротьбу. Головним стає ураження не людей, а адміністративних, економіч­них та матеріально-технічних об’єктів. Водночас така вибірко­вість та обмеженість не заперечує головного: засоби збройної бо­ротьби утримують за собою статус «останнього аргументу полі­тики», що живить у конкретних носіїв державних владних повно­важень спокусу їх нарощування та періодичного використання.

Розширюється і зміст збройно-політичних конфліктів. Ще в середині XX ст. він переважно зводився до традиційних «боїв», «операцій», «ударів», «наступів». У сучасних умовах такі конф­лікти все більше доповнюються дипломатичною, економічною, інформаційно-психологічною, розвідувально-диверсійною, теро­ристичною та іншими формами боротьби, які підпорядковуються єдиній меті та розгортаються не тільки на території окремих країн, а й на глобальному рівні.

Надзвичайно важливою проблемою в умовах загострення конфліктогенного потенціалу людства, поширення зброї масово­го ураження, руйнування правових і моральних обмежень серед учасників конфлікту стає врегулювання збройних конфліктів.

Воно може бути досягнуте шляхом вирішення трьох основних завдань:

Перше. Запобігання збройним зіткненням на етапі накопи­чення конфліктних чинників шляхом активного діалогу сторін і пошуку компромісів.

Друге. Локалізація та припинення вже розпочатих збройних зіткнень, обмеження їх масштабів, а також зразків зброї, що за­стосовуються сторонами, запобігання поширенню конфліктів на сусідні країни та регіони. Виконання цього завдання передбачає активне використання інституту переговорів через залучення ав­торитетних міжнародних організацій і норм міжнародного права. На сьогодні більше половини всіх конфліктів, що відбуваються в західному світі, вирішуються за допомогою правових методів, значна частина — засобами моралі й громадської думки та тільки невелика частина не вкладається в інституційні способи конфлік­тного врегулювання.

Третє. Остаточне врегулювання конфлікту на етапі постконф- ліктного будівництва, яке охоплює закріплення підсумків перего­ворів, реалізацію мирної угоди, запобігання рецидивів, віднов­лення та підтримку інститутів громадянського суспільства, проведення виборів і відновлення політико-владних структур, дотримання прав людини, надання гуманітарної допомоги, віднов­лення економічної та соціальної інфраструктури. При цьому на перше місце виходить створення ефективних механізмів стриму­вання сторін, вирішення суперечностей і спорів між ними ще до того, як вони набудуть ознак нового етапу збройної боротьби.

Така схема врегулювання конфліктів має універсальне зна­чення та може бути застосована в більшості випадків. Конфлікти можуть бути «розряджені» на будь-якому рівні та стадії, але для цього суб’єкти політики мають володіти мистецтвом управління конфліктом. До нього відносять урегулювання, розв’язання, придушення конфліктів, а також штучне ініціювання доцільних, вигідних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства загалом чи окремих його складових. Найбільш оптимальними варіантами дій з боку влади є запобігання чи відвернення конфлікту. У разі реального прояву конфлікту політичні лідери повинні мінімізува­ти його кількісно-якісні характеристики з одночасним пошуком загальноприйнятого виходу.

Резюме за змістом теми. Політичні кризи та конфлікти нездатна відмінити (ветувати, заборонити) жодна політична сила. Конфлікти — не лише невід’ємна складова політики, а й у пев- ному сенсі рушійна сила її розвитку. Політичне життя, позбавле­не духу суперництва, боротьби та конфліктної взаємодії соціаль­них суб’єктів унаслідок їх штучного приглушення, набуває тен­денцій до завмирання та стагнації. Проблема політичних конфліктів полягає в тому, щоб на основі цивілізованої політич­ної культури здійснювати та відтворювати справедливі норми, загальноприйняті «правила гри», які дають змогу не лише конс­труктивно долати окрему конфліктну ситуацію, а й упорядкову­вати суспільне життя в інтересах більшості населення.

Терміни та поняття до теми: політична криза, політичний конфлікт (цінностей, інтересів, ідентифікацій), політична стаг­нація, структура конфлікту, розв ’язання (вирішення) конфлікту, демократичний контроль, переговори.

Запитання.Завдання

1. Сформулюйте якісні ознаки політичної кризи. Вкажіть на характер впливу кризових явищ у політиці на інші сфери суспіль­ного життя.

2. «Конструктивний» та «деструктивний» сценарії розгортан­ня політичної кризи (наведіть приклади з державотворчої прак­тики України та інших країн).

3. Сутність політичного конфлікту за Т. Парсонсом і Р. Дарендорфом: спільне та відмінне.

4. Чи залежить структура політичного конфлікту від конкрет­но-історичних умов його розгортання?

5. Виборчий конфлікт (особливості перебігу в країнах «зрілої» та «нестійкої» демократії).

6. Збройно-політичний конфлікт в Україні: міф чи реальність?

7. Особливості застосування конфліктології у демократичних і посттоталітарних суспільствах.

Теми рефератів

1. Конституційні основи та правові норми врегулювання кон­фліктів.

2. Технології врегулювання конфліктів: історія та сучасність.

3. Політичні конфлікти, економічні конфлікти: спільне та від­мінне.

4. Зброя як миротворець (на прикладах миротворчої діяльнос­ті ООН).

5. Миротворчі можливості ОБОЄ.

6. «Примус до миру»: релятивізм змісту в сучасних геополітич- них умовах.

7. Конфліктогенний потенціал України: стан, тенденції розвит­ку, можливості політичного врегулювання.

Література

Гуцало Μ. Г. Організація протидії сучасному тероризму. — К.: Ара­та, 2009. —263 с.

Дзьобань О. Національна безпека в суспільствах транзитивного ти­пу. — X., 2004. — 292 с.

Економічна безпека України. — K.: Апарат РНБОУ, 2006. — 272 с.

Закон України від 19.06.2003 р. № 964-IV «Про основи національної безпеки України».

Ліпкан В. Безпекознавство. — K.: Європейський університет,

2003. — 208 с.; Національна безпека України: нормативно-правові ас­пекти забезпечення. — K., 2003. — 180 с.

Національна безпека України: теорія і практика: Монографія / Г. П. Ситник, В. М. Холуйко, Μ. П. Вавринчук. — K.: Кондор, 2007. — 616 с.

Прибутько П. С. Політологія. — K., 2008. — 171 с.

Политология: Учебник / А. Ю. Мельвиль [и др.] — M.: Проспект, 2009. —624 с.

Прикладна політологія : Навч. посібник / За ред. В. П. Горбатенка. — K.: Академія, 2008. — 472 с.

Реформування сектора безпеки України. — K.: НШМБ при РНБОУ,

2004. —316 с.