Загальне розуміння модернізаційних процесів у політиці

Теорія модернізації є продуктом інтелектуальної творчості представників багатьох країн, проте у ній обґрунтовано домінує західна суспільно-політична думка. Власне, сам Захід став пер­шим «полігоном» модернізаційних проектів, які поступово пошири­лися на всі континенти й народи.

До сучасного модернізованого стану Захід рухався приблизно п’ять століть — від «примерків Середньовіччя» (XIV ст.) до кін­ця XVIII ст., коли домінування індустріального способу вироб­ництва стало беззаперечним. Можна назвати кілька якісних особ­ливостей європейської історичної модернізації.

Секуляризація зруйнувала сакральну вертикаль європейсько­го світу, що спиралася на запропоновану католицькою церквою єдину для всіх жителів Християнську Республіку (лат. Respublika Christiana). Окремі європейські володарі на кшталт англійського короля Генріха VIII (1491—1547), різні секти й навіть індивіди (у найбільш радикальних випадках Реформації XVI ст.) почали ін­терпретувати смисл Священного Писання та основи політичного устрою.

Раціоналізація означала заміщення всемогутнього Всевиш­нього не менш універсальним і всесильним Розумом — джерелом і вінцем земного буття. Було започатковано імпульс демістифіка­ції (позбавлення чар) світоустрою, а з ним і політичного порядку.

Вирішення конфліктів між структурами абсолютистської дер­жави та «свавільного» громадянського суспільства започаткувало процес конституалізації. Нормативний порядок західнохристи- янської цивілізації розпався на частини, які були присвоєні (при­ватизовані) місцевими володарями та їхніми кланами. Водночас це стимулювало необхідність повернення до європейського нор­мативного спадку нерелігійного походження. Почав формуватися новий політичний порядок на основі локальних правових систем тогочасних міні-держав, у яких все чіткіше проглядалися розум­но-прозаїчні засади.

Гострий конфлікт між двома протилежними за своєю сутність утвореннями — абсолютистською державою та громадянським суспільством — неодноразово виливався в ранні буржуазні рево­люції.

Продовженням модернізаційних устремлінь західноєвропей­ських суспільств став етап націотворення як самовираження єдності нових політичних співтовариств. Починаючи з XVIII ст., триває процес структурно-функціональної оптимізації дер­жавних інститутів і служб, призначених для задоволення потреб усієї нації. У сфері громадянського суспільства тоді ж започат­кувалися процеси плюралізації — його структуризація, виокрем­лення різноорієнтованих і різноорганізованих об’єднань (асоці­ацій). Особливу увагу привертає організація інтересів грома­дянського суспільства у вигляді явищ послідовної ідентифікації, агрегації, артикуляції та реалізації з відповідним інституційним оформленням.

Наступним модернізаційним кроком стало явище репрезен­тації — забезпечення постійної відповідності загальнополітич­них рішень і курсів суспільним і державним (бюрократичним) ін­тересам, вимогам та очікуванням. Усередині країни таке еволю­ційне завдання було вирішене шляхом створення національних сис­тем представницького правління, що означало запуск механізмів виборів і представництва (делегування влади), а також створення масових рухів і політичних партій, які безперервно змагаються за контроль над державною владою. У зовнішньополітичній сфері удосконалилися норми міжнародного права, зокрема, правил ди­пломатичного представництва, що на практиці означало узго­дження політичних курсів країн. Починаючи з XIX ст., міжнарод­на політика втратила стихійність і набувала рис більшої урегу- льованості. На практиці це втілилось у трансформації Віденської системи міжнародних відносин (закладеної в 1814—1815 рр.) до Ліги Націй (1919—1945) та OOH (1945 — наш час).

Як видно, модернізаційна проблематика в європейському ци- вілізаційному ареалі має вікові теоретичні та практичні підвали­ни. Інші країни та народи в різний спосіб відчули західні (євро­пейські) модернізаційні впливи, проте інтенсивність, спрямо­ваність і наслідки таких впливів є більш конкретно-історичними, аніж універсальними. Розглянемо це докладніше.

Поняття «модернізація» у його системно-науковому розумінні було запропоноване на початку 50-х років XX ст. для характерис­тики країн, які здійснювали перехід від аграрного до індустріаль­ного суспільства насамперед через удосконалення своєї економіч­ної інфраструктури та механізмів економічного зростання. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії масш­табних соціальних перетворень у ній закономірно виділилася складова, що стосувалася динамічних змін політичної сфери су­спільства.

Концепція політичної модернізації виникла приблизно в той же період також стосовно країн, що розвиваються. Політичну модернізацію в такому контексті слід уважати процесом транс­формації суспільства, який супроводжується формуванням політичних інститутів, соціально-політичною мобілізацією та розширенням політичної участі громадян, поширенням де­мократичних цінностей і норм, властивих розвинутим країнам, у країнах, що перебувають на нижчих стадіях роз­витку. Оскільки така модернізація від самого початку була зо­рієнтована ще й на обґрунтування нової моделі глобальної ор­ганізації людства під прапором ООН, уважалося, що її реко­мендації не мають залежати від географічного розташування тих чи інших держав.

Альтернативне визначення: політична модернізація — це свідоме намагання державного керівництва здійснювати якісні перетворення в суспільстві з урахуванням досвіду передових країн. Цілком природно, що вона набуває особливого значення для суспільств, віддалених від магістрального розвитку цивіліза­ції, відчужених від загальнолюдських цінностей.

Вивчення політичної модернізації в її різних аспектах започат­кували С.

Для адекватного розуміння причинно-наслідкових зв’язків по­літичної модернізації необхідно насамперед визначити характер епохи Сучасності (Модерну), яка стала логічним результатом со­ціально-політичної, економічної, духовно-культурної творчості насамперед західних держав. Політологи різних країн обґрунто­вано виокремлюють загальні риси (організаційні принципи) Сучасності. Назвемо їх.

Індивідуалізм. У суспільстві повністю утверджується централь­на роль індивіда, який звільняється від раніше обов’язкових гру­пових зв’язків, за власними вподобання обирає соціальний колек­тив, самостійно визначає власні дії, несе особисту відповідаль­ність за успіхи та невдачі.

Диференціація. Ця риса більш властива сферам праці та на­дання послуг, у яких невпинно збільшується кількість спеціалізо­ваних занять і професій, що вимагають високого рівня освіти, компетентності й досвіду.

Раціональність. Цей принцип активно впливає на державне управління, у якому елементи бюрократичного традиціоналізму ві­діграють усе меншу роль. Підвищеного суспільного значення набу­ває наука як засіб пізнання та інструмент перетворення дійсності.

Економізм. Економіка перетворюється на домінантну сферу суспільної життєдіяльності, яка визначає динаміку розвитку ін­ших суспільних сфер і є основним регулятором соціально-політич­них процесів.

Експансія. Цей принцип означає здатність процесів і відносин сучасного типу поширюватися та підпорядковувати своїм законо­мірностям периферійні країни, що відстали в своєму розвитку.

Наведені принципи дають змогу співвіднести різні країни й на­роди, розміщуючи їх у рівній системі цивілізаційних координат.

Ефективним методом співвіднесення (порівняльного аналізу) є теорія модернізації, яка пройшла кілька етапів розвитку, зміс­товно поглиблюючись та відбиваючи загальноцивілізаційні зру­шення.

На першому етапі (50—60-ті роки) відбулося становлення теоретико-методологічних засад модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-економічного розвитку на засадах західного лібералізму. Саме тоді намітився характерний для модернізаційного мислення міждисциплінарний підхід, який об’єднав істориків, економістів, соціологів, політологів, соціаль­них психологів і представників інших наук. Поступова політиза- ція цієї теорії зумовила підвищення уваги до неї з боку офіційної влади різних країн. Зокрема, у 60-х роках активно вивчалися по­літичні процеси в країнах Європи та Північної Америки в кон­тексті формування євроатлантичного середовища їх спільної діяль­ності.

Популярними в той час були концепції економічного зростан­ня, згідно з якими доіндустріальні суспільства Азії, Африки, Ла­тинської Америки розглядались як об’єкти активних фінансово- економічних впливів з метою скорочення їх відставання від роз­винутих країн і формування внутрішніх механізмів стійкого роз­витку. Уважалося, що економічне зростання в цих країнах вико­нає роль своєрідного каталізатора та дасть їм можливість упро­вадити політичні інститути західного зразка, збагатити місцеву політичну культуру прозахідними цінностями. Водночас уже тоді існувала критика щодо звуження модернізаційних процесів до суто економічних перетворень, оскільки, як свідчив досвід того ж Заходу, політична інституціоналізація не є механічним результа­том економічних трансформацій, а має самодостатнє значення.

Другий етап розвитку теорії модернізації (70—80-ті роки) слід визнати критичним. Провідними напрямками модернізації тоді вважалися: раціоналізація стилю функціонування державно-полі­тичної бюрократії, політичний плюралізм, світський характер по­літичної культури; формування національних держав, національна інтеграція суспільства; формування «еліт розвитку»; стабілізація політичних інститутів і демократичних процедур; психологічний комплекс західно-ліберальних цінностей та ідей тощо.

Як виявилося на практиці, всеосяжна політична модернізація відповідно до її «західних креслень» виявилася недостатньо реа­лізованою в країнах незахідного світу (часом — повністю відки­нутою). Запропоновані ззовні моделі економічного зростання та політичної інституціалізації виявилися малоефективними.

Найістотнішими прорахунками цього етапу втілення відповід­них західних проектів були визнані: неадекватність євроцентрич- них модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур; неготовність місцевих соціально- політичних лідерів діяти відповідно до зовнішніх рекомендацій; незбалансованість економічних, соціально-політичних і духовно- культурних результатів модернізації; тимчасовість та анклавність (територіальна обмеженість) ефекту від упровадження модерні­заційних механізмів тощо. Саме тому в цей період виникають док­трини «часткової модернізації», «кутової модернізації», «кризо­вого синдрому модернізації» як реакції на зіткнення традиційних норм і цінностей слаборозвинутих країн з модернізованими ін­ститутами.

Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації, започат­кувавшись наприкінці 80-х років, дав змогу західним ученим ус­відомити синхронну дію як економічних чинників розвитку (людських і природних ресурсів, розмірів капіталу, розвиненості технологій), так і позаекономічних — геополітичних, соціальних, культурних, психологічних. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного характеру. Це вияви­лось у подоланні євроцентризму та визнанні як самоцінних інших цивілізацій (насамперед ісламської та індуїстсько-буддійської), урахуванні мультикультурної природи людства загалом. Напри­кінці XX ст. переконливо прозвучав висновок щодо небажаності силового просування західних моделей політичного розвитку в інших регіонах світу, неможливості сліпого калькування західних моделей суспільно-політичного облаштування в країнах «третьо­го світу».

У 90-х роках намітилася трансформація процесу модернізації в постмодернізацію, яка охоплює низку нових проблем. До них, зокрема, належать: розширення сфери індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей вибору стилю життєдіяль­ності, місця проживання, напрямків самореалізації; переорієнта­ція інфраструктури індустріального суспільства на розвиток його інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей; фор­мування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природо- та ресурсозберігаючих технологій.

Як видно, теорія модернізації із засобу забезпечення політики Заходу на території країн, що звільнилися від колоніальної залеж­ності, трансформувалася в інструмент комплексного пояснення, забезпечення та прогнозування соціально-політичного розвитку. Сучасна теорія розглядає модернізаційний процес у межах пев­ного суспільства як свідому настанову держави на внутрішні якіс­ні перетворення на основі поєднання визнаних у світі універсаль­них політичних інститутів, структур, цінностей з традиційною міс­цевою специфікою.

Таким чином, політична модернізація в її суто науковому розумінні — це:

а) методологія пояснення джерел, характеру, масштабів і напрямків політичних змін в історичному минулому та на сучасному етапі цивілізаційного розвитку людства;

б) практичне втілення в політично організований соціум елементів раціоналізації влади через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптува­тися до нових соціальних реалій; послаблення та зміну тра­диційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групо­вої та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства відповідно до апробованих світових зразків.

Політична модернізація не обмежується виключно політич­ною сферою, а охоплює й інші сфери суспільного життя — еко­номічну, правову, соціальну, військову, культурну тощо. Зазви­чай вона розвивається на двох організаційних основах: спонтанно (стихійно) — через поступове нагромадження рушійних механіз­мів тих змін, що назріли, у різних сферах життєдіяльності соціу­му; свідомо (цілеспрямовано) — завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп чи правлячих еліт. Проте в обох ви­падках успіх модернізації залежить від неконфліктного поєднан­ня її мети з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення.

Процес модернізації поділяється на кілька стадій: усвідомлен­ня мети — консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти — період трансформацій — інтеграція суспільства на новій основі.

Умови успішності політичної модернізації звучать так.

Цілеспрямована діяльність впливових політичних структур (насамперед держави) щодо визнання суспільством легітимнос- ті влади в ході реалізації модернізаційних проектів, які можуть бути непопулярними та викликати критичну реакцію певних прошарків населення й навіть усього народу.

Диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-еконо­мічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямова-

них на забезпечення стабільності й соціального порядку. Така ди­ференціація досягається завдяки вдосконалення (осучасненню) тра­диційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також формуванню нових.

Структурно-змістовне перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, фор­мування політичної структури конструктивної соціальної дії. Найважливішими складовими цього процесу є визначення полі­тичної стратегії, що передбачає реалізацію довгострокових про­грам, а також політичної тактики як інструменту необхідних пе­ретворень за конкретно-історичних умов.

Забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Така участь досягається через активізацію ролі політичних партій і груп за інтересами, модернізаційний потенціал яких виростає з їх функціонального призначення. Найважливішою з функцій стає структуризація політичного життя, завдяки якій суспільство по­стає як певна система організованих інтересів. Важливе значення має функція соціальної інтеграції, яка дає змогу партіям і групам інтересів виконувати роль єднальної ланки між громадянами та владою, а також сприяти постійному спілкуванню представників різних соціальних верств.

Кристалізація модернізаторських ідеологій, які можуть вико­нувати як стабілізаційні, так і мобілізаційні функції. У першому випадку вони орієнтуються на традиційні прошарки суспільства, у другому — впливають на його осучаснені групи. Стабілізаційні функції забезпечують поєднання централізації та децентралізації, створення систем державного й місцевого управління, впливають на відносно рівномірний розподіл серед різних соціальних груп таких ресурсів участі, як гроші, освіта, вільний час, доступ до ЗМІ. Ці функції орієнтуються на гнучкі й різноманітні форми по­літичної участі населення, а також створюють нові канали діало­гу між населенням і владою. Мобілізаційні функції покликані за­безпечити ціннісне наповнення та виправдання необхідності модернізації суспільства та її головних напрямків.

Створення цілісної системи політичної соціалізації різних груп населення, передусім — молоді. Така система має бути спрямована на забезпечення стійкого зворотного зв’язку особис­тості з політичною системою, створення якомога більшої кілько­сті самостійних соціально-політичних суб’єктів, здатних до са­мостійної обробки все більшої кількості інформації, раціо­нального й творчого використання власного й сукупного досвіду в подальшій життєдіяльності.

Формування принципово нового (модернізованого) типу полі­тичної культури активістського типу. Це завдання передбачає: активізацію ролі особистості щодо політичної системи (у доінду- стріальних і навіть індустріальних суспільствах — подолання страху перед державою); зміцнення тенденції щодо домінування конституційних прав і свобод громадян перед «політичною доціль­ністю», пропонованою владою; набуття законами статусу вищого соціального регулятора, примат права над системою владно- управлінської бюрократичної ієрархії; домінування соціально- державного замовлення на всебічний розвиток і вдосконалення професійних та особистих якостей суб’єктів політики. Для фор­мування нового типу політичної культури особливого значення набуває розкриття соціального потенціалу інституту громадянст­ва — забезпечення громадянськості.

2.