Модернізаційний процес в Україні

Вітчизняна модернізація історично належить до її вторинного (неорганічного) варіанту. Вона є характерною для перехідних су­спільств, що намагаються прискореними темпами набути соціаль­но-політичної якості, властивої розвинутих країн.

Тривале недержавне буття України призвело до складання си­стемних обмежень її політичної самодостатності, повністю по­збавитися від яких поки що не вдається. Головними з них були й залишаються домінування як основного суб’єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки, залежної в своїх діях від регіо­нальних і світових політичних центрів, а також залежність як значних прошарків населення, так й інституційних елементів по­літичної системи від запропонованих ззовні духовно-культурних (ідеологічних) цінностей, що є чужими українській ментальності та конкретним потребам українського суспільства.

Державотворчі зусилля України, започатковані у 1991 р., да­ють підстави стверджувати про існування стійкого розриву між очікуваними та реальними результатами соціально-політичних перетворень. Україна опинилась у ситуації «кризового синдрому модернізації», складниками якого є:

— криза ідентичності (розрив сталих соціальних структур з політичною системою та пропонованими нею орієнтирами соціаль­но-політичного розвитку й механізмами їх досягнення);

— криза легітимності (низький рівень довіри населення до інститутів політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо методів діяльності політичної влади);

— криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення правлячою елітою перепон для активної діяльності со­ціальних груп, що претендують на владу);

— криза розподілу (порушення принципів соціальної рівності й справедливості при розподілі матеріальних і духовних ресурсів суспільства, зокрема й владних).

Повільне подолання такого «кризового синдрому» пояснюєть­ся як об’єктивними труднощами формування нового політичного середовища, так і суб’єктивними — слабкістю конкуренції (зок­рема, політичної), суперечливістю та непослідовністю економіч­них перетворень, корупцією, нерозвиненістю інформаційного су­спільства тощо.

Попри такі зауваження, Україна не має вибору. Її висхідний роз­виток можливий лише за умови цілеспрямованого доповнення націо­нальних цінностей тими здобутками людства, які довели свою жит­тєздатність і суттєво поліпшили життя великих соціальних груп.

Назвемо головні напрями політичної модернізації сучасної України.

Перше. Збереження та подальший розвиток соціальної стабіль­ності, яка визнається одним з головних здобутків українського державотворення. Поширення стабільних характеристик життє­діяльності соціального організму на політичну сферу з метою за­безпечення її подальшого розвитку та накопичення загального масиву конструктивних перетворень.

Цього можна досягти через:

— виявлення суперечностей між загальнодержавними, регіо­нальними, місцевими, груповими, особистими та іншим інтере­сами, а також визначення способів їх узгодження з метою досяг­нення суспільно-політичного консенсусу;

— збалансування систем державного управління та місцевого самоврядування, урахування владними структурами схильності українства до індивідуальних і громадських форм раціонального господарювання, його прагнень до різноманітних форм колектив­ної та групової самореалізації;

— вирішення проблеми адміністративно-територіального по­ділу країни, подолання відцентрових і дезінтеграційних намагань окремих груп українського суспільства.

Друге. Пошук оптимальних способів переходу від традицій­ного до модернізованого суспільства, пом’якшення вірогідного зіткнення традиційних цінностей і норм політичного життя з но­вими модернізованими інститутами. Головним при цьому є фор­мування політичного режиму та системи соціально-політичного управління, які б відповідали внутрішнім потребам українського суспільства.

Це передбачає:

— розумне (дозоване) запозичення зовнішнього політичного досвіду та врахування уроків модернізації інших держав;

— неприпустимість механічного перенесення на вітчизняний грунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психо­логічних особливостей народу та характерних рис сучасної полі­тичної ситуації;

— обмеження впливу на державотворчий процес партійних, регіональних, корпоративних, сімейно-кланових та інших інтере­сів, подолання негативних особистісних рис політичних лідерів, зумовлених їхнім тоталітарно-авторитарним досвідом;

— збагачення інституційної сфери громадянського суспільст­ва завдяки розвитку різноманітних форм асоціативної життєдіяль­ності його членів.

Третє.

Цього можна досягти через:

— подолання кризи легітимності влади шляхом створення ме­ханізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедли­вого розподілу ресурсів влади та управління, формування норм і процедур, засадових для правової держави та демократичного політичного режиму;

— розширення механізмів політичної соціалізації, розвиток системи політичного рекрутування, здатної забезпечити всі склад­ники політичної системи (насамперед державні органи) національ­но свідомим персоналом;

— скорочення дистанції між різними поверхами «соціальної піраміди», стимулювання соціальної мобільності та домінування політичних угруповань (партій, громадських об’єднань, груп тис­ку) замість усевлад дя традиційної державної бюрократії.

Резюме за змістом теми. Указані вище модернізаційні напрямки є лише основою необхідних макрополітичних перетво­рень. Життєві реалії неодмінно вносять свої корективи в палітру політичних інновацій, що пропонуються владою та/або суспільс­твом. Важливо пам’ятати інше: модернізаційний план — це три­валий, масштабний проект, який вимагає консолідації влади та народу з принципових питань їхньої поточної та перспективної життєдіяльності.

В умовах сучасної України реалізація модернізаційних планів вимагає як подолання негативних ментально-психологічних на­шарувань у суспільній свідомості, зумовлених тоталітарним ми­нулим, так і поєднання елементів загальноцивілізаційного досві­ду з віковими традиціями української політичної культури.

Терміни та поняття до теми: політична модернізація (орга­нічна, відображена), політичні цінності, доіндустріальне — ін­дустріальне — постіндустріальне суспільство, демократизація, постмодернізація, вестернізація, модернізаційна ідеологія, модер­нізована політична культура.

Запитання.Завдання

1. Назвіть головних теоретиків модернізаційного бачення по­літичної еволюції людства.

2. На які етапи й чому диференціюється теорія модернізації?

3. Що таке «постмодернізація», «модернізація теорії модерні­зації»?

4. Визначте співвідношення стихійних і цілеспрямованих чинників модернізації у: Німеччині, КНР, Україні.

5. Що означає термін «вестернізація» щодо різних країн світу?

6. Понятійно-категоріальний апарат теорії та практики модер­нізації.

7. Назвіть модернізаційні періоди в політичній історії України ХХст.

Теми рефератів

1. Базові характеристики «органічної моделі» політичної мо­дернізації.

2. «Відображена модернізація»: сутність, спрямованість, мас­штаби застосування.

3. Західний модернізаційний досвід: універсальні та локальні характеристики.

4. Незахідна політична модернізація: міф чи реальність?

5. Кризовий синдром модернізації: випадковість чи фаталь­ність історичного розвитку?

6. Модернізація в новітній історії України.

Література

Бебик В. М. Політологія. Наука і навчальна дисципліна. — K.: Кара­вела, 2009. — 496 с.

Воронов І. О. Демократичний транзит: політико-владні трансформа­ції. — K.: Ґенеза, 2006. — 323 с.

Воронов І. О. Демократичний транзит: людський вимір політики. — K.: Ґенеза, 2006. — 328 с.

Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства. Україна і світ на зламі тисячоліть. — K.: Академія, 1999. — 240 с.

Михальченко Μ. І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. — Дрогобич-Київ: Відродження, 2004. — 488 с.

Политология: Учебник / А. Ю. Мельвиль [и др.]. — M.: Проспект, 2009. — 624 с.

Прибутько П. С. Політологія. — K., 2008. — 171 с.

Прикладна політологі: Навч. посібник / За ред. В. П. Горбатенка. — K.: Академія, 2008. — 472 с.