Сутність геополітики

Першість використання терміну «геополітика» приписують шведському державознавцю й географу Р. Челлену (1864—1922). Його основною працею стала «Держава як форма життя». Роз­глядаючи геополітику як складову політології, учений уважав, що геополітика — це наука про державу як географічний орга­нізм, утілений у просторі.

Родоначальником геополітики як нового наукового напрямку вважають німецького дослідника Ф. Ратцеля (1844—1904), хоча вчений і не використовував цього терміна у своїх працях. Його основною книгою стала «Політична географія» (1897 р.). Базова ідея геополітичної доктрини Ф. Ратцеля полягає в ставленні до держави як «живого просторового, укоріненого в ґрунті, організ­му». Просторова експансія держави є природним процесом, хара­ктерним для розвитку живого організму. Великі країни в своєму розвитку виявляють тенденцію до максимальної географічної експансії, яка поступово виходить на планетарний рівень.

Основним шляхом нарощування могутності держави як орга­нізму Ф. Ратцель уважав територіальну експансію або розширен­ня життєвого простору (Lebensraum). Він сформулював географіч­ні закони просторової експансії. Назвемо їх.

1. Простір держави збільшується разом із зростанням її куль­тури.

2. Просторове зростання держави супроводжується іншими симптомами розвитку — ідеологічними впливами, торгівлею, ви­робництвом, місіонерством, підвищенням активності в різних сферах.

3. Просторове зростання держави здійснюється шляхом поєд­нання та поглинання малих держав.

4. Кордон є периферійним органом, що свідчить про зростан­ня сили або слабкості та зміни в державному організмі.

5. У своєму зростанні держава намагається ввібрати в себе найбільш цінні елементи фізичного оточення, берегові лінії, гир­ла рік, рівнини, багаті на ресурси райони.

6. Вихідний імпульс до територіального зростання держава отримує ззовні як результат різниці рівнів цивілізації на сусідніх територіях.

7. Загальна тенденція до злиття слабких націй переходить від держави до держави і, набираючи силу, підштовхує до ще біль­шого розширення територій.

К. Хаусхофер (1869—1946, Німеччина) запропонував дещо інше визначення: «Геополітика є наукою про відносини Землі й політичних процесів. Геополітика — це географічний розум дер­жави». Планетарний дуалізм — «морські сили» проти «континен­тальних сил» — був для нього ключем, що відкривав усі таємни­ці міжнародної політики.

На початку XX ст. Ш. Радо вивів закономірності розвитку держав, що намагаються мати власне «геополітичне обличчя». Назвемо їх.

1. Тяжіння континентальних держав до моря.

2. Прагнення приморських країн до завоювання протилежного берега або оволодіння цілим морським басейном.

3. Переростання політичної системи через океан.

4. Міждержавна боротьба за оволодіння морськими шляхами й протоками.

5. Використання рік як стрижня державного будівництва та іс­торичного розвитку.

6. Використання великих рік як природних національних та державних кордонів.

7. Використання великих річково-морських систем як геополі- тичних баз збереження держави.

У 70-х роках XX ст. американський політолог К. Грей визна­чив геополітику як науку про «взаємозв’язок фізичного середо­вища в тому вигляді, як воно сприймається, змінюється й вико­ристовується людьми, та світової політики».

Відповідно до сучасних поглядів, геополітика — це політо­логічна концепція, що вбачає в політиці (головним чином зов­нішній) тієї чи іншої держави визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність, обмеженість чи відсутність природних ресурсів, клімат, кількість і густоту населення тощо.

Інші автори вважають геополітику наукою, за допомогою якої владні структури визначають, що належить ураховувати під час прийняття доленосних для своїх народів рішень — укладенні со­юзів, оголошенні війни чи вступі у війну, фундаментальній реві­зії політичної системи суспільства чи здійсненні радикальних реформ, запровадженні масштабних економічних і політичних санкцій тощо.

Предметом геополітики є простір з позиції політики (держа­ви, коаліції держав), глобальні політичні, економічні й інші про­цеси, механізми державного управління ними.

Опорними категоріями геополітики є політичний простір, контроль над ним, баланс сил, стратегічні партнери, національні інтереси, механізми реалізації інтересів та ін.

До головних функцій геополітики належать: пізнавальна (вивчення тенденцій геополітичного розвитку країн і народів, динаміки різноманітних явищ, процесів, подій); управлінська (збір та аналіз емпіричної інформації з метою вироблення відпо­відних рішень і рекомендацій); ідеологічна (теоретичне обґрун­тування геополітичної стратегії власної держави, переконання політичної еліти й населення в її дієвості та правильності); про­гностична (визначення перспектив розвитку геополітичних сил, можливостей їх впливу на міжнародні відносини).

Основним законом геополітики є утвердження фундаменталь­ного дуалізму, відображеного в географічній будові планети та в історичній типології цивілізацій. Такий дуалізм виражається в одвічному протистоянні телурократії (сухопутної могутності) й таласократії (морської могутності). Крізь призму геополітики вся історія людських суспільств розглядається крізь нестійке й конфліктне поєднання двох природних стихій — Суші та Моря.

Телурократія пов’язана з фіксованістю простору та стійкістю його якісних характеристик. На цивілізаційному рівні це втілю­ється в сталості, консерватизмі, суворих правових нормах, яким підпорядковуються великі об’єднання людей, — роди, племена, нації, держави, імперії. У сухопутних (осілих) народів дух інди­відуалізму, підприємництва перебуває в пригніченому стані. їм властиві насамперед колективізм та ієрархічність.

Таласократія, навпаки, відповідає типу цивілізації, що ґрунту­ється на динамічності, рухливості, здатності до технічного розвит­ку. Цивілізаціям цього типу властиві мореплавство, торгівля, дух індивідуального підприємництва. Індивідуалізм у них є вищою суспільною цінністю.

Другий закон геополітики звучить так: чинник фізичного простору в історії людства невпинно посилюється. Епоха Ве­ликих географічних відкриттів, яка розпочалася наприкінці XV ст., сприяла остаточному становленню таласократії як самостій­ного планетарного явища. Таласократичне світосприйняття та політичне конструювання перемістилося з морських держав Єв­разії в англосаксонський світ (Англія, Америка та їх колонії).

Боротьба Англії з континентальними державами — Австро- Угорщиною, Німеччиною, Росією — була геополітичним змістом протистояння XVIII—XIX ст. і першої половини XX ст. Із сере­дини XX ст. основною цитаделлю таласократії стали Сполучені Штати. У холодній війні 1946—1991 рр. первісний геополітич- ний дуалізм досяг максимального розвитку, при цьому таласок­ратія ототожнювалась із США, телурократія — із CPCP.

Інтелектуальним родоначальником сучасного атлантизму вважають американського адмірала А. Мехен (1840—1914). Влас­ну доктрину залежності державної величі від геополітичних умов він виклав в основоположній праці «Вплив морської сили на іс­торію» (1890 р.). Згідно з основною тезою книги, морська могут­ність значною мірою визначає історичні долі країн і народів. «Морська сила» є особливим типом цивілізації — найкращим і найефективнішим. А. Мехен висунув тезу щодо необхідності пе­ретворення США на могутню морську державу. «Морська доля» США має виявитися спочатку в стратегічній інтеграції всього Американського континенту, а згодом — у встановленні світово­го панування. Основну небезпеку для «морської цивілізації» ста­новлять континентальні держави Євразії, насамперед Росія та Китай, а також Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили основним дов­гостроковим стратегічним завданням.

Яскравим геополітиком став англійський учений і політик X. Маккіндер (1861—1947). Він доводив, що з планетарної позиції в центрі світу лежить Євразійський континент — «географічна вісь історії».

Іншим «батьком атлантизму» та «ідейним натхненником НА­ТО» вважають американця Н. Спайкмена (1893—1943). Він увів в обіг важливу геополітичну категорію — «Серединний океан» (Атлантичний). Відповідно до поглядів Н. Спайкмена, обидва бе­реги Північної Атлантики — американський і європейський — є просторовим ареалом технологічно й економічно найрозвинену- тішої західної цивілізації. Нервовим центром і двигуном «атлан­тичного співтовариства» є США, їх торгово-економічний та вій­ськово-промисловий комплекс. Європа є розумовим додатком Сполучених Штатів. Політична суверенність європейських дер­жав повинна поступово зменшуватися, а влада має перейти до особливої інстанції, яка, будучи підпорядкованою США, у перс­пективі об’єднає представників усіх «атлантичних просторів». Як видно, ще в 1942 р. Н. Спайкмен передбачив такі геополітичні явища, як створення НАТО, обмеження суверенітету європейсь­ких держав, планетарну гегемонію США.

Після розпаду CPCP (1991) у світі розпочалися грандіозні гео­політичні зрушення з невизначеними наслідками. їх головними ві­хами стали: розпад Радянського Союзу, ЧССР, СФРЮ та світової системи соціалізму; об’єднання Німеччини; зміна суспільно-полі­тичного устрою в державах Центральної та Східної Європи; про- сування НАТО на Схід; розширення Євросоюзу, його економічне й політичне зміцнення тощо. В умовах високої динаміки геополі- тичних змін оприлюднено оптимістичні та песимістичні концепції нового світового порядку, у яких пріоритет віддається або ринку та демократії, або посиленню націоналізму й сепаратизму.

У 1992 р. світ побачила праця Ф. Фукуями (США) «Кінець іс­торії і остання людина». Головною тезою книги є така: XX ст. було насичене ідеологічним насильством, коли західний лібера­лізм був змушений боротися із залишками абсолютизму, більшо­визмом, фашизмом, а також новітнім марксизмом, який загрожу­вав світу ядерною війною. Наприкінці століття замість перед­бачуваної конвергенції капіталізму й соціалізму виникає ситуація глобальної перемоги (тріумфу) західної ліберальної демократії. Із завершенням холодної війни традиційна історія закінчується, за­вершується ідеологічна еволюція людства та утверджується лібе­ральна демократія західного зразка як остаточна, найрозумніша форма держави.

Якісно подібним є бачення світового геополітичного розвитку у викладенні С. Хантінгтона (Гарвард, США). Лейтмотив його книги «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (1996 р.) звучить так: якщо XX ст. було століттям протистояння ідеологій (про що стверджує і Ф. Фукуяма), то XXI ст. буде сто­літтям зіткнень і війн між цивілізаціями та релігіями. Геополітич- ними кластерами світу, на додаток до держав і міждержавних об’єднань, стають західна, східно-православна, ісламська, кон- фуціанська, буддистська, японська, латиноамериканська, а також недостатньо сформована африканська цивілізації. Щоб запобігти новій світовій війні, необхідно набагато глибше усвідомити еле­менти спільного й відмінного між цивілізаціям, навчитися співіс­нувати в поліцивілізційному глобальному середовищі.

Наприкінці XX ст. розпочалася нова фаза воєнної, економіч­ної та культурної експансії США в Євразії. У книзі 3. Бже- зинського «Велика шахівниця. Панування Америки і його геост- ратегічні імперативи» (1997 р.) моделюються можливі варіанти поведінки країн та їх союзів, даються рекомендації уряду Сполу­чених Штатів щодо збереження США як єдиної світової наддер­жави та забезпечення світового панування.

У Радянському Союзі термін «геополітика» сприймався кри­тично-негативно. Водночас радянські геополітичні концепції різ­них років (курс на «світову революцію», прагнення створити «континентальний блок» з Німеччиною, побудова соціалізму «р окремо взятій країні», створення антигітлерівської коаліції дер­жав, насадження прорадянських режимів у країнах Центральної та Східної Європи, формування Організації Варшавського дого­вору, військова присутність у Світовому океані тощо) були ви­значальними в радянській політичній історії.

Серед російських геополітиків слід згадати П. Савицького (1895—1968). Його основна ідея полягала в тому, що Росія є особ­ливим цивілізаційним утворенням, яке визначається через якісну характеристику «серединності». Росія посідає центральне місце на найбільшому материку світу. Росія — не частина Європи й не продовження Азії, вона — самостійний світ, особлива духовно- історична геополітична реальність — Євразія, що протистоїть та- ласократичним країнам.

У пострадянський період ідеї П. Савицького отримали розви­ток в ідеології російського євразійства (роботи О. Дугіна, насам­перед «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії»). За­слуговують на увагу інші праці геополітичної спрямованості, відомі далеко за межами РФ. Це роботи К.Плєшакова «Компонен­ти геополітичного мислення», Л. Івашова «Росія і світ у новому тисячолітті: геополітичні проблеми», В. Макаренка «Хто союз­ники Росії? Ментальність і геополітика: парадокси політики без­пеки Росії», В. Колосова та Н. Міроненка «Геополітика і полі­тична географія», Г. Зюганова «Географія перемоги», І. Панаріна «Інформаційна війна і геополітика» тощо.

Сучасна російська геополітика (зокрема, Л. Івашов) своєрідно тлумачить традиційні геополітичні закономірності, відносячи до них:

— одвічне протистояння континентальних і морських держав;

— залежність поведінки морських держав від торговельної експансії та закріплення її результатів військовою агресією;

— зумовленість поведінки континентальних держав континен­тально-просторовою експансією як основним та єдиним засобом розширення життєвого простору;

— першочерговість розвитку військово-морських сил для морських держав і сухопутних — для континентальних;

— постійне протиріччя між природними, етнотериторіальни- ми та політичними кордонами;

— залежність світової могутності держави від географічних детермінант, де контроль над ключовими просторами є складни­ком такої могутності;

— існування недосяжної для морських держав «серединної» території, яку утворюють Росія, Казахстан, Синьцзян (північно- західна провінція сучасної КНР) і Монголія. Контроль над цими землями забезпечує глобальну геополітичну перевагу;

— неможливість існування безконтрольних просторів. Втрата контролю над простором одним геополітичним суб’єктом озна­чає його негайне відновлення іншим.

Росія XXI ст. не сприймає однополярної моделі світового уст­рою. Російським геополітикам більш імпонує багатополюсна мо­дель світового розвитку, яка спирається на кілька «центрів тя­жіння». Такими центрами в Москві вважають: Сполучені Штати Америки, які об’єктивно залишаються глобальною наддержа­вою; об’єднану Німеччину (ширше — німецькомовне ядро: ФРН, Швейцарію, Австрію), яка в тісному союзі з Францією може створити основну конструкцію нової континентальної Єв­ропи; абсолютно самостійний в прийнятті рішень Іран, що про­стягнувся від Каспію до Індійського океану; стрімко прогресую­чий Китай; могутню у фінансово-економічному та техно­логічному відношенні Японію; серед країн Південно-Східної Азії — Індію, а також Індонезію та Малайзію. Якщо в біполяр­ній моделі світоустрою періоду холодної війни геостратегічні блоки були стабільними, то багатополярна модель передбачає рухливість, змінність їх конфігурації.

Політична еліта сучасної РФ також уважає свою країну «цент­ром тяжіння», інтереси якого є доволі розгалуженими та амбіцій­ними:

— на глобальному рівні найважливіший інтерес Росії полягає в її активній і повноправній участі в побудові такої системи між­народних відносин, у якій РФ має відводитися місце, що відпові­дає її політичному, економічному й інтелектуальному потенціа­лу, військово-політичним і зовнішньоекономічним можливостям і потребам;

— на регіональному рівні інтереси Росії зводяться до забезпе­чення стабільного й безпечного міжнародного оточення, а також до зміцнення її військово-політичних та економічних позицій на світовій арені на основі використання механізмів регіональної співпраці;

— на пострадянському просторі інтереси РФ полягають у на­лагодженні всебічних зв’язків з країнами СНД, участі у розвитку інтеграційних процесів між ними.

Намагаючись підтримувати з Вашингтоном партнерські від­носини та спільно вирішуючи із заокеанською державою значну кількість питань (безпека, енергетика, антитероризм, космос, роз­зброєння, наука, екологія), Росія дедалі голосніше заявляє про власні геополітичні проекти. Зокрема, світовому загалу запропо­новано ідею утворення Євразійської імперії, у центрі якої має стояти Росія. Нова імперія має стати єдиним неподільним органі­змом у воєнно-стратегічному значенні, а в політичному контекс­ті — утворити «Конфедерацію великих просторів» у складі: Єв­ропейської імперії на Заході (об’єднаної навколо Німеччини та Середньої Європи); Тихоокеанської імперії на Півдні (об’єднаної навколо Ірану); Російської імперії в Центрі (об’єднаної навколо Росії). Вказані імперії складатимуться за конфедеративним прин­ципом.

Планетарний Захід російськими геополітиками диференцію­ється на Захід як Америку та Захід як Європу. Завдання Росії — вирвати Європу з-під контролю США (НАТО), сприяти її подаль­шому об’єднанню, зміцнювати інтеграційні зв’язки з Централь­ною Європою, спираючись на основну зовнішньополітичну вісь «Москва—Берлін». Економічна інтеграція з дружньою Європою дасть можливість розв’язати більшість технологічних проблем Ро­сії та Азії в обмін на ресурси й стратегічне військове партнерст­во.

12 травня 2009 р. Росія отримала нову Стратегію національної безпеки, введену в дію Указом Президента РФ. Документ свід­чить, що до 2020 р. Москва намагатиметься повністю відновити свої позиції серед планетарних геополітичних авторитетів.

Зокрема, у Стратегії підкреслюється: «у цілому сформовані передумови для надійного запобігання внутрішнім і зовнішнім загрозам національній безпеці, динамічного розвитку й перетво­рення Російської Федерації в одну з лідируючих держав за рівнем технічного прогресу, якістю життя населення, впливом на світові процеси»; «Російська Федерація володіє достатнім потенціалом для того, щоб розраховувати на створення в середньостроковій перспективі умов для її закріплення в переліку держав-лідерів у світовій економіці на основі ефективної участі в світовому роз­поділі праці, підвищення глобальної конкурентоспроможності національного господарства, оборонного потенціалу, рівня дер­жавної та громадської безпеки».

Геополітичний лексикон сучасної Росії на рівні державних до­кументів поповнився якісно новим словосполученням — «ліди­руюча держава» («держава-лідер»). Це має важливе значення для десятків країн світу, особливо тих, що розміщені поряд.

Як бачимо, що геополітичне мислення є доволі продуктивним під час аналізу поточного міжнародного життя, дипломатичних заходів, військово-політичних акцій держав та їх коаліцій. Кілька прикладів такої продуктивності: «особливі відносини між Ва­шингтоном і Лондоном» — це взаємне тяжіння головних таласо- кратичних центрів; «розширення НАТО на Схід» — це збільшен­ня берегової зони на користь таласократії; «договір між Німеч­чиною та Францією про створення європейських збройних сил» — це крок у напрямку створення континентальної телурок- ратичної конструкції; «активізація взаємодії Росії з європейсь­кими країнами, особливо Німеччиною» — це геополітичне протя­гування телурократичних сил; «зближення Москви з Вашинг­тоном» — це спроба підпорядкувати Росію таласократичній лінії розвитку тощо.

2.