Сутність, типологія та фактори розвитку партійних систем

Політичні партії, які діють у кожній країні, вступають між собою у взаємопов’язані відносини. Така сукупність зв’язків між взаємодіючи­ми партіями називається партійною системою.

У партійну систему включаються лише ті партії, які:

• виражають значні інтереси суспільства і користуються підтримкою громадян:

• дотримуються політичних і правових норм, що регулюють партійну конкуренцію;

• здобувають представництво в державних органах влади.

Таким чином, партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій, які, відповідно до чинного законодавства та волі виборців, є представленими в органах влади і забезпечують дієвість взаємодії між суспільством та державою.

Партійна система є результатом багатьох чинників, а саме:

• історичних і політичних традицій тієї чи іншої країни;

• особливостей економічного життя;

• гостроти соціальних конфліктів;

• економічної і соціальної структури;

• культурного та релігійного середовища;

• типу політичних режимів;

• діючого законодавства;

• електоральної бази.

Головні ознаки партійної системи:

• взаємодія партій на нормативно-організованій основі;

• здійснення зв’язків у площині боротьби за владу;

• контроль за діяльністю владних структур;

• зв’язок з державними закладами, громадськими об’єднаннями й еле- кторатом (правові основи цих стосунків закладаються у конститу­ціях, законах про партії, законах про вибори та інших юридичних документах).

Різновиди партійних систем можуть визначатися як за кількісним, так і за якісним критеріями. Перший з них вказує на те, скільки партій реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Якісний крите­рій дозволяє визначити ступінь впливу партії на політичну поведінку громадян і оцінити її функціональність за всіма параметрами.

На сьогоднішній день існує багато різновидів партійних систем, найбільш відомими з яких є такі:

1. Однопартійна система. Вона властива авторитарним і тоталі­тарним режимам, коли управління здійснюється однією партією, керівна роль якої знаходить конституційне закріплення. При однопартійній системі забороняється існування інших політичних партій, крім правля­чої. Для цієї системи характерне зрощування партійного і державного апарату. Така партійна система існувала у фашистських Італії та Німеч­чині, а також у колишньому Радянському Союзі. Сьогодні вона існує в Північній Кореї, на Кубі, в Іраку, Індонезії, а також у деяких країнах Африки (Кенія, Лівія, Сомалі). Основний недолік однопартійної сис­теми в тому, що правляча партія використовує своє монопольне ста­новище в системі влади, самоізолюється від критики і побажань, тим самим позбавляє себе впливу нових ідей, конструктивних пропозицій, що зрештою веде до догматизму, закостеніння та застою і прирікає партію на втрату нею політичного впливу. Так, наприклад, трапилося з КПРС.

2. Двопартійна система (біпартизм) відзначається домінуванням двох найбільших політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Характерною рисою біпартизму є впливовість опо­зиційної партії, яка програла вибори. Ця система дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створюється однопартійний уряд, який у своїх діях не обмежений коаліційними угодами. Більшість місць у парламенті, що одержує партія-переможниця, гарантує сталу роботу кабінету міністрів (тобто дозволяє уряду працювати відпущений йому законодавством термін) і робить можливим найбільш повне представ­ництво інтересів громадян. Класичними країнами з двопартійною сис­темою є Велика Британія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великої Британії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних системах цих країн.

3. Багатопартійна система - це така форма взаємостосунків між партіями, коли місця в парламенті розподіляються між трьома й більше партіями, а уряд формується на коаліційній основі.

4. Система двох з половиною партій - це перехідна форма від біпартизму до багатопартійності. Така система складається за умови, що успіхи на виборах двох конкуруючих партій є незначними, тому самостійно вони не в змозі забезпечити перемогу без підтримки третьої партії. Ця “третя” партія не тільки забезпечує перемогу на виборах од­нієї з партій, а й політичну орієнтацію всієї урядової коаліції.

5. Двоблокова партійна система характеризується наявністю пра­вого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу. Партії, що виступають поза блоками, не відіграють суттєвої ролі в політич­ному житті.

6. Партійна система з партією-гегемоном (гегемоністська сис­тема) характеризується наявністю декількох політичних партій, але па­нівним становищем однієї з них. Усі інші партії мають організаційну автономію і визнають керівну роль правлячої партії. Така система по­роджує тенденцію до поєднання партійного і державного апарату.

7. Система з домінуючою партією (партійна система домінува­ння) передбачає довготривале керівництво державою однієї партії, яка перемагає на парламентських виборах і одноосібно формує уряд. Ця партія відповідає вимогам всенародної, проводить свою роботу серед усіх соціальних верств і забезпечує ідеологічну стабільність суспіль­ства. Система домінування характеризується демократичним політич­ним режимом, стабільністю однопартійного урядування і відсутністю сильної об’єднаної опозиції. Така партійна система існувала в Швеції, де в 1932-1976 рр. та в 1982-1991 рр. правила Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, коли з 1955 до 1995 р. правлячою силою постійно була одна партія - Ліберально-демократична, яка незмінно формувала уряд.

8. Партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму характеризується наявністю у країні багатьох політичних партій, проте в парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опо­зиція відсутня. При цій системі на основі компромісу, відповідно до кі­лькості здобутих мандатів, формується коаліційний уряд. У цій системі домінують доцентрові тенденції: головний напрям конкуренції розміщу­ється на відрізку лівоцентризм - правоцентризм. У результаті система набуває схильності до адаптації і консенсусного стилю здійснення полі­тики. Тип систем поміркованого плюралізму охоплює країни із 3-5 кон­курентними партіями. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двобло- кову і мультипартійну.

У першому випадку уряд формується партією, що здобуває абсо­лютну більшість голосів на парламентських виборах, хоч інші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома полі­тичними силами, як наприклад у ФРН, де від 1982 р.

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників декі­лькох партій на основі їх пропорціонального представлення у парламе­нті за результатами виборів, як наприклад: у Швейцарії, Бельгії, Нідер­ландах.

9. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму передбачає наявність багатьох політичних партій при гострому ідеологі­чному розмежуванні між ними. Ця система передбачає об’єднання декі­лька партій у два чи більше крупних блоки, які сприяють консолідації політичних сил. Уряд формується партіями центру - лівого чи правого. Крайні партії, що виступають проти існуючої системи, не можуть брати участь в урядовій коаліції. Така система існувала в різні роки у Фран­ції, де роль партійного центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об’єднання на підтримку республіки (ОПР), лівої опозиції - комуніс­ти (ФКП), а правої - неофашисти (НФ). До системи крайнього плюра­лізму відносять сучасну партійну систему України.

10. Атомізована система характеризується наявністю багатьох ма­ловпливових, нечисленних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму й авторитарної псевдопартійності. Формування уряду здійснюється на позапартійній основі або на основі широкої коаліції. За такої системи відцентрові тен­денції суттєво домінують над доцентровими, що об’єктивно веде до слабкості політичного центру. Атомізована система найменш стабі­льна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як у бік стабільних партійних систем, так і в бік однопартійної диктатури. Атомізований тип партійної системи був ха­рактерний для багатьох постсоціалістичних держав з 1989 до середини 90-х рр. ХХ століття.

Слід відзначити, що єдиного стандарту в оцінці того чи іншого типу партійної системи не існує. Відомий дослідник А. Лейнхарт на підставі аналізу партійного життя цілого ряду країн світу виділив шість типів суперечностей, за якими можна типологізувати партійні системи:

1) соціально-економічні, які стосуються визначення партійних пріо­ритетів щодо державної чи приватної власності, сильної чи слабкої ролі уряду в економічному регулюванні, розширення чи зменшення соціальної допомоги;

2) релігійні - ставлення до релігійних організацій і релігійних цінно­стей;

3) культурно-етнічні - відстоювання інтересів тих чи інших етнічних груп;

4) між містом і селом - репрезентації інтересів сільського або міського населення;

5) щодо підтримки режиму - опозиції або захисту існуючого режиму;

6) у міжнародній політиці - ставлення до процесів інтеграції і гло­балізації.

При аналізі факторів розвитку партійних систем використовуються два основні підходи - соціетальний і інституціональний.

Соціетальний підхід розглядає становлення і розвиток партійних систем через призму соціально-політичних поділів (ліній соціального і політичного розмежування). Саме партії є важливим інструментом роз­робки та впровадження в політичну систему гострих, конфліктних проблем суспільного розвитку. Партії є виразниками інтересів сторін конфлікту. Виявлення основних ліній соціально-політичних розмежу­вань має важливе значення для визначення структури та характеру між- партійної конкуренції.

Для аналізу формальних умов функціонування партій, механізму взаємозв’язку між партійною та державно-владною системами засто­совують інституційний підхід.

Серед основних інституційних факторів, які впливають на розвиток партійної системи, слід назвати:

• форму правління;

• форму державного устрою;

• тип політичного режиму;

• структуру парламенту;

• тип виборчої системи;

• норми правового регулювання.

Особливо тісний взаємозв’язок існує між виборчою та партійними системами, що знайшло своє вираження у трьох формах, які дістали назву соціологічних законів:

1) режим пропорційного представництва призводить до багатопартійної системи з незалежними і стабільними партіями;

2) мажоритарне голосування в два тури веде до багатопартійної сис­теми;

3) мажоритарне голосування в один тур веде до дуалістичної системи з чергуванням при владі великих незалежних партій.

На становлення двопартійної системи великий вплив справляє своєрідний психологічний фактор - виборці частіше віддають голоси за крупні політичні сили, які мають реальні шанси на успіх.

Вказані закономірності не є абсолютними, вони визначають лише базові тенденції впливу виборчого режиму на систему партій і, зро­зуміло, передбачають винятки. У незрілих демократіях із нестійкою партійною системою та обмеженим впливом партій на виборчий процес ці закономірності мають лише часткове відображення.

Існує також залежність виборчих систем від форм державного пра­вління:

1) парламентська форма правління з мажоритарною системою забезпе­чує сильний уряд і обмежує систему представництва двома партіями;

2) президентська форма правління з виборчою системою відносної більшості веде до поєднання біпартизму зі слабким впливом партій на прийняття рішень;

3) парламентська модель із системою пропорційного представництва породжує багатопартійність із коаліційними урядами;

4) президентська форма правління з пропорціональною виборчою си­стемою зумовлює багатопартійність, але присутність у парламенті представників багатьох політичних сил може призвести до конфлікту між президентом і парламентом.

Таким чином, партійна система фіксує якісний стан розвитку ба­гатопартійності, коли певна сукупність партій встановлює стійкий і ста­більний зв’язок з електоратом, представляючи інтереси значної частини виборців у системі державної влади. Для тієї чи іншої країни характер­ний свій тип партійної системи. Не існує і єдиного стандарту в оцінці ефективності партійних систем. Не підлягає сумніву лише одне - пар­тійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної конкретної країни.

Перші українські політичні партії виникли на зламі ХІХ-ХХ сто­літь. У 1890 р. у Львові виникла Українсько-руська радикальна партія, а в 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія. В перше десятиріччя ХХ століття виникли і інші партії - Українська народна партія, Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська партія соціалістів-революціонерів. У період визволь­них змагань 1917-1920 рр. партійно-політичний спектр в Україні значно розширився. Але після утвердження радянської влади настала епоха однопартійної системи.

Відродження багатопартійності нерозривно пов’язане із процесом розбудови української державності. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули.

Правові основи діяльності партій в Україні були закріплені в Законі України від 15 червня 1992 р. “Про громадські об’єднання”, який про­голосив право громадян на свободу об’єднання невід’ємним правом людини, а обов’язок держави - сприяти розвитку політичної та громад­ської активності населення. Активно виникали партії в 1993-1994 рр. Багатопартійність в Україні стала фактом. “Громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії...” - так записано у ст. 36 Конституції України.

Особливим стимулом для зростання впливу політичних партій на перебіг суспільно-політичних подій в Україні стало прийняття Вер­ховною Радою в жовтні 1997 р. нової редакції Закону “Про вибори народних депутатів України”. Основою Закону стало те, що запро­ваджувалася змішана мажоритарно-пропорційна виборча система, за якою половина складу парламенту під час виборів 28 березня 1998 р. обиралася в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі (за списками політичних партій, виборчих блоків партій), а друга по­ловина - в одномандатних виборчих округах. Таким чином, політичні партії одержали можливість стати самостійними суб’єктами виборчого процесу. Так, якщо на виборах до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 р. їх уже налічу­валося 110, а на початок виборів 2002 р. - 132.

Багатопартійність в Укр аїні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демокра­тичні, неоконсервативні, християнські, націоналістичні партії. За полі­тичним спрямуванням - ліві, центристські, праві.

Формування багатопартійної системи в Україні проходить складно і суперечливо, супроводжуючись раптовою появою і настільки ж швид­ким зникненням з політичної арени великої кількості партій, розколами і розмежуваннями партійних рядів. Залежно від обставин та інтересів по­літичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно- політичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошуваними суспільно-політични­ми цілями партій та конкретними поточними інтересами їх лідерів. Політичні партії, що виникали, за своїми можливостями і способами впливу на прийняття рішень відрізнялися відсутністю соціальної бази, організаційною слабкістю, популізмом.

Жодна з нових партій не стала масовою. Причинами цього є:

• зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя;

• відсутність у суспільстві сталих політичних традицій, функціонуван­ня механізмів плюралістичної демократії;

• наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні мотиви і стимули їх консо­лідації.

Однак, попри все, багатопартійність в Україні виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Політичні партії, відповідно до положень Конституції України, відіграють дедалі все по­мітнішу роль у суспільно-політичному житті, що сприяє утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі. На думку окремих дослідників, сучасний етап розвитку партійної системи України вже можна характеризувати як перехідний від системи поляризованого плюралізму до партійної системи поміркованого плюралізму.

3.