Походження і розвиток політичних партій, їх ознаки, функції та класифікація

Політичні партії є одним із головних суб’єктів політичного проце­су. Однак партії не відразу стали повноправним політичним інститутом, здатним впливати на державну владу. Партогенез - процес формування і функціонування партій, який має багатовікову історію.

Слово “партія” походить від латинського partis, що означає “части­на чого-небудь”. Сучасним політичним партіям передували їх прооб­рази - протопартії. Вже в античні часи існували своєрідні політичні утворення, які захищали інтереси окремих груп суспільства чи тимча­сово створювалися для підтримки окремих осіб. Зокрема, Аристотель вказував на протиборство в Стародавній Греції трьох партій: жителів узбережжя - параліїв (торгово-ремісничі верстви), рівнини - педиеїв (великі землевласники) і гірських районів - диакріїв (дрібні землероби). У Стародавньому Римі змагалися між собою партії популарів (виступали від імені плебсу) і оптиматів (представляли інтереси знаті). У період європейського Середньовіччя відома боротьба “чорних” (феодалів- нобілів) і “білих” (багатих городян) у Флоренції в ХІ столітті. В Англії ХУІІ століття напередодні революції протистояли партія “кавалерів ” (прибічники короля) і “круглоголових ” (виразники інтересів буржуазії та нового дворянства).

Характерними рисами партій зазначеного періоду були:

• становість і замкненість;

• нечисленність;

• слабкий зв’язок з масами;

• внутрішня нестійкість;

• організаційна неоформленість.

Буржуазні революції ХУІІ-ХУІІІ століть дали поштовх для появи політичних угруповань, які стали попередниками сучасних політичних партій. У 1679 р. в Англії конституціонувалися “торі” (прихильники монархії) і “віги” (прибічники верховенства парламенту). Французька революція 1789-1794 рр. привела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців. Подібні клуби почали з’являтися і в інших країнах Європи.

Характерні ознаки політичних клубів:

• наявність формальної організаційної структури;

• участь у представницьких інститутах (парламентах);

• зростання ролі ідеології в діяльності клубів.

З середини ХІХ століття починається наступний етап партогенезу - з’являються масові політичні партії. Причини їх виникнення:

• загострення конфліктів між буржуазією і пролетаріатом;

• усвідомлення великими соціальними групами спільності своїх внут­рішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

• активізація політичної участі мас;

• формування елементів демократизму у сфері суспільного управління;

• розвиток парламентаризму;

• розширення виборчих прав громадян, необхідність проведення ви­борчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

Першими партіями масового типу стали: Ліберальна (1861) і Кон­сервативна (1867) партії в Англії, Загальний Німецький робітничий союз (1863). На масову підтримку орієнтують також Демократична (1828) та Республіканська (1854) партії в США. До кінця ХІХ століття масові партії (в основному соціал-демократичні) формуються в більшості країн Західної Європи.

Усім цим партіям були властиві таки риси:

• добровільність об’єднання;

• формування стійкого і численного членського складу;

• орієнтація на визначені соціальні групи виборців (партійний електо- рат);

• наявність управлінського апарату, розгалуженої структури, програми, уставу;

• запровадження партіями політичної агітації;

• створення власних засобів масової інформації.

У першій половині ХХ століття у середовищі масових партій поси­лювалася централізація, вдосконалювався арсенал політичного впливу на народні маси.

Але з 70-х рр. ХХ століття вплив партій на суспільство починає зменшуватися, що проявлялося у скороченні їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці партії.

Цьому сприяли такі фактори:

• послаблення класових суперечностей у суспільстві;

• зниження напруги соціальних конфліктів;

• зростання соціальної та географічної мобільності і, як наслідок, осла­блення групової солідарності;

• конкуренція з боку ЗМІ;

• зниження інтересу до традиційних ідеологій;

• конкуренція з боку нових рухів і корпоративних структур.

У нових умовах суспільного розвитку відбувається формування універсальних (всеохоплюючих) партій, які набувають нових рис:

• орієнтуються на представництво інтересів однієї соціальної групи, а намагаються згуртувати навколо себе максимальну кількість ви­борців різної соціальної, етнічної й іншої належності;

• утворюються навколо прагматичного лідера, котрий пропонує суспі­льству ідеї балансу інтересів;

• орієнтуються на тісний зв’язок з державою, на її фінансову підтримку.

У подальшому універсальні партії трансформуються в партії кар­тельного типу, для яких характерні такі ознаки:

• схожість програм;

• незначні відмінності між членами і не членами партій;

• безпосередній зв’язок політика і виборця в обхід партійної органі­зації;

• розширене державне фінансування.

Крім того, альтернативою масовим партіям стають партії “нової хвилі”, які з’являються в 70-х рр. ХХ століття на базі соціальних рухів. Вони виступають під гаслами розширення громадянських прав, забезпе­чення емансипації і рівноправності громадян, боротьби за мир і захисту навколишнього середовища (партія “зелених”). Для них характерні такі риси:

• ідейна гнучкість;

• демократичність стилю діяльності;

• відсутність чітких меж між членами та симпатиками;

• посилення ролі місцевих організацій.

Таким чином, партогенез ми можемо зобразити так: протопартії - політичні клуби - масові партії - універсальні партії / партії “нової хвилі”.

У партології (науці про політичні партії) ще не вироблено єдиного визначення (існує більше 200) сутності політичних партій.

Але більшість дослідників пропонують такі підходи до розуміння сутності партій:

1. Класовий: політичні партії - це найбільш активна і організована час­тина класу чи соціальної групи, що виражає його інтереси. З такої точки зору основною ознакою політичної партії є її класова природа і соціально-економічна обумовленість інтересів її членів.

2. Ідеологічний: будь-яка партія є носієм тієї чи іншої ідеології, об’єд­нанням людей за подібністю ідейних поглядів, а не тільки за соці­ально-економічним критерієм.

3. Інституціональний: партія є політичним інститутом (структурою, організацією), що діє в політичній системі.

4. Функціональний підхід розглядає партію з позиції виконуваних нею функцій. Головна функція партій - завоювання і здійснення (частіше в коаліції) державної влади.

На базі цієї системи констатуючих елементів деякі науковці виді­ляють п’ять основних ознак політичної партії:

1) певна ідеологія або особлива світоглядна орієнтація;

2) певна тривалість існування в часі;

3) наявність стійких місцевих організацій, що підтримують зв’язки з центральним керівництвом;

4) прагнення до влади;

5) пошук народної підтримки.

Таким чином, виходячи з вищенаведених критеріїв, сучасна полі­тична партія - це спільність людей, об’єднаних організаційно та ідеоло­гічно з метою здобуття та утримання державної влади для реалізації інтересів своїх членів і симпатиків.

У структурному плані партія складається з таких компонентів:

• вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль, приймають важ­ливі рішення;

• активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалі­зації партійної програми, пропагують її ідеї;

• пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації;

• соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані.

У сучасному суспільстві політичні партії виконують такі функції:

1) функцію представництва соціальних інтересів (партії виявляють найбільш значущі соціальні інтереси, потреби і перетворюють їх у гасла, вимоги, програми і дії політичного характеру). Однак інтереси різних категорій населення є різнорідними, тому партії намагаються якщо не поєднати, то хоча б гармонізувати їх і досягти на цій основі суспільного компромісу навколо певної програми;

2) функцію формування громадської думки щодо суспільно важливих питань (партії фокусують увагу суспільства на важливих проблемах, пропонують можливі варіанти їх розв’язання);

3) політичну функцію, яка реалізується у боротьбі за владу (досягнен­ня максимальної кількості місць у парламенті, одержання права на формування уряду). Боротьба різних партій за владу забезпечує конкуренцію і плюралістичний характер політичного процесу;

4) функцію здійснення влади, участі в політичному управлінні (ро­зробка політичного курсу, формування громадської думки для під­тримки цього курсу, розширення контактів з різними політичними силами для здійснення владного статусу).

5) ідеологічну функцію, яка фіксується в програмних документах пар­тій, рішеннях з’їздів, конференцій, що передбачає об’єднання со­ціальних груп навколо засвоєння певної системи цінностей;

6) організаторську функцію, яка знаходить своє відображення в дія­льності партії по виконанню її програми і рішень;

7) функцію комунікації, що полягає у взаємозв’язку партійних структур і суспільства, забезпеченні їх сталого діалогу і зближення позицій.

Зазначені функції партій характеризують загальну модель їх діяль­ності у системі ліберальної демократії. Саме через функції виявляється суть, соціальне призначення і роль партії в суспільстві. Але в кожній країні є певна специфіка функціонування політичних партій, їх місця і ролі в політичній системі. По-різному діють партії, наприклад, у демок­ратичних і авторитарних режимах, правлячі чи опозиційні. Обсяг і зміст політичних функцій значною мірою визначаються нормами конститу­ційного законодавства, а також характером сформованої в суспільстві партійної системи.

У політології існують різні системи та підходи до класифікації партій.

За методами і засобами діяльності партії поділяються на:

• авангардні, які висувають претензії на керівництво всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв’язування власних програмних цілей;

• парламентські, що користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля; обмежуються участю у передвиборчих кампа­ніях і участю своїх представників у представницьких органах влади.

Залежно від місця і ролі партії поділяються на:

• правлячі - партії, що дістали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізовувати політичну про­граму розвитку суспільства згідно зі своїми цілями;

• опозиційні - партії, що зазнали поразки на виборах і через це зосе­редили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу та на розробці альтернативних програм.

За характером внутрішньої субординації партії розподіляються на:

• централізовані з вертикальною структурою управляння;

• децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінсь­кими ланками;

• фракційні, коли кожна фракція має організаційну автономію і кон­курує з іншими.

За ставленням до суспільного ладу партії розподіляються на:

• консервативні, що прагнуть зберегти суспільство в незмінному вигляді;

• реформаторські, що орієнтуються на зміну суспільства за допомо­гою реформ;

• революційні, що прагнуть радикально змінити суспільну систему в цілому.

За соціальним складом партії розподіляються на:

• буржуазні;

• робітничі;

• селянські.

За розташуванням в ідейно-політичному спектрі виділяють:

• ліві партії, які орієнтуються на радикальні суспільні зміни для роз­ширення політичної і соціальної рівності, обмеження стихійних про­явів ринку і активне державне регулювання економічних процесів, стирання нерівності в суспільстві за рахунок розширення соціальних програм;

• праві партії, які стоять на позиціях охорони традицій і стосунків, з урахуванням нерівностей (соціальної, національної, расової); оріє­нтуються на стимулювання вільних ринкових відносин, мінімальне втручання держави в економіку, впорядкування і обмеження соці­альних виплат;

• центристські партії, що спрямовані на підтримку існуючого поряд­ку, виступаючи за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу;

• крайні ліві та крайні праві партії, що мають особливо радикальні програми. Західноєвропейська традиція зачисляє до кр айніх лі­вих партій комуністів і анархістів. Крайні праві - це непримиренні угруповання націоналістів, (неофашистів) та релігійних фундамента- лістів, які поділяють ідеї національної та расової виключності та готові заради її впровадження на будь-які, у тому числі й збройні методи боротьби.

Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), пра­вий центр (неоконсерватори), праві (неофашисти).

За способом функціонування партії розподіляються на:

• демократичні;

• авторитарні.

За правовим становищем партії поділяються на:

• легальні;

• нелегальні.

Для сучасної політології характерна типологія партій залежно від етнічних (ультраліва баскська партія “Еррі батасуна”), релігійних (Хри­стиянсько-демократичний союз Німеччини, Мусульманська ліга у Паки­стані), демографічних підстав (жіноча об’єднана партія Бельгії), куль­турологічних (партії любителів пива у Німеччині і Росії).

Однак кожна типологія відносна. Як правило, ліберальні, комуніс­тичні, соціал-демократичні або будь-які партії можуть бути правлячими і опозиційними, легальними і нелегальними, революційними і консер­вативними тощо. Тенденції, які спостерігаються в розвитку партій на сучасному етапі, дозволяють їм змінювати своє місце в типологічній шкалі.

Розрізняють також організаційно оформлені партії, члени яких одержують партійні квитки і платять членські внески, і організаційно не оформлені партії, які характеризуються відсутністю офіційного член­ства. Є ще й партії з прямим і непрямим членством. У першому випадку прийом у члени партії здійснюється в індивідуальному порядку, а в дру­гому та чи інша людина стає членом партії внаслідок того, що входить у будь-яку організацію, яка пов’язана з цією партією.

Важливу роль у теорії політичних партій займає питання про зако­нодавче оформлення і регламентування діяльності партій (правове санк­ціонування). Законодавство кожної країни по-своєму регулює статус партій. У деяких з них порядок утворення партій взагалі не регулюється законом, оскільки вважається, що це приватна справа самих громадян (Велика Британія). Є країни, законодавство яких не вимагає формаль­ної реєстрації партій, хоча вони можуть набути юридичного статусу лише у випадку подання визначених документів у компетентні органи (Австрія, ФРН). Правова система України і Росії передбачає обов’я­зкову реєстрацію партій.

Законодавство багатьох країн зобов’язує, щоб партії будувалися на демократичних принципах, регулярно оприлюднювали основні пар­тійні документи, склад керівництва, відомості про джерела фінансуван­ня та використання коштів.

Найбільш великі повноваження у парламентських партій. Вони мають право утворювати фракції, які організовано проводять установки своєї партії. Фракційна діяльність у парламенті країн з багатопартійною системою - це нормальне й корисне явище, що забезпечує відображен­ня та захист інтересів різних соціальних груп і верств населення.

У деяких країнах здійснюється державне фінансування партій. Вважається, що партія, виконуючи конституційні функції, сприяє фор­муванню здорового суспільства, а тому має право на одержання дер­жавних дотацій. Крім того, практика фінансування діяльності партій із державного бюджету обмежує можливості підкупу партійної еліти зацікавленими групами.

Існують форми розподілу державних коштів між партіями залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Італія, США), та від кількості мандатів у парламенті (Бразилія, Данія, Швеція, Фінляндія, Франція). Практикується і змішаний спосіб.

Політичні партії активно впливають на діяльність органів дер­жавної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. У сучасних умовах існує ста­більна тенденція до зменшення кількості політичних партій у державах з політичною та економічною стабільністю.

2.