Процес демократизації

Демократизація - процес, у результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Він відбувається нерівно­мірно - зі злетами і падіннями. Така нерівномірна хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції “хвиль демократизації”.

У цій праці підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а хвилю демократизації визначено як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбу­ваються протягом певного часу за умови, що кількість таких переходів значно перевищує кількість здійснених за той же час переходів у про­тилежному напрямку.

На основі аналізу історичного минулого людства С. Хантінгтон виділяє три хвилі демократизації і дві хвилі відкату.

Перша хвиля демократизації (1820-1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права, насамперед у країнах Західної Європи та Північної Америки.

Зворотна хвиля (1926-1942) принесла тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм і повернення низки країн до автори­тарного правління. У період першої хвилі налічувалося 29 демократій, у період зворотної хвилі 12 країн відійшли від демократії.

Друга хвиля демократизації (1942-1962) характеризувалася пере­могою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розпадом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнилися від колоніальної залежно­сті, включно з процесом цілковитої демократизації у деяких з них. У той час існувало 36 демократій.

Зворотна хвиля (1960-1975) означала встановлення авторитарних диктатур у низці країн. Від демократії відійшли 6 країн.

Третя (глобальна) хвиля демократизації (розпочалася у 1975році і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.).

Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. У кінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ століття відбуваються “оксамитові революції” у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії. У 1991 р. після розпаду Радянського Союзу на політичній карті світу з’являються нові незалежні держави, які заявляють про свій демократичний вибір (Україна, Росія, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Казахстан та ін.). І хоч деякі дослідни­ки висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 р., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4-5 країн відійшли від неї.

Беручи до уваги всі три хвилі демократизації, вчені виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії.

Класична лінійна модель (Англія, Швеція). Їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і пар­ламенту.

Циклічна модель (країни Латинської Америки). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного.

Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передба­чає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.

Усі ці моделі переходу до демократії передбачають певні зміни, без яких демократизація взагалі неможлива. Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:

• утвердження та розширення сфери приватної власності та форму­вання ринкових відносин;

• створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;

• широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;

• формування громадського суспільства;

• гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;

• політичний плюралізм (від лат. pluralis - множинний) - принцип ор­ганізації суспільства, заснований на визнанні різноманіття існуючих інтересів і їх конкуренції;

• розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.

Більшість політологів, аналізуючи перехід до демократії, виокре­млюють при цьому ряд стадій. Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Він виділив три фази:

• підготовчу фазу, у процесі якої загострюються конфлікти між основ­ними соціальними і політичними силами;

• фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політични­ми акторами щодо нових правил демократичної політичної гри;

• фазу звикання, за якої демократичні інститути набувають стійкості.

Деякі політологи виділяють такі фази переходу до демократії:

• лібералізації;

• демократизації;

• консолідації.

Фаза лібералізації розпочинається кризою авторитарних чи тоталі­тарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується розколом.

Фаза демократизації відрізняється інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з’являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом.

Під час консолідації відбувається освоєння громадянами демок­ратичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство.

Консолідація демократії - це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між політичними елітами у період демократичного переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами полі­тичного процесу.

Отже, перехід до демократизації має певні фази, які проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз, їх результа­тивність залежить від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.

Чим менше практичного досвіду багатопартійності, тим більш не­сприятливі соціально-демократичні умови, що позначаються на вироб­ленні політичної терпимості, тим потрібен більший часовий інтервал. Поспішність деяких країн, які вважають, що перехід до демократії від­бувається в мить, яку не можна упускати, найчастіше приводить до швидкого відновлення авторитаризму в квазідемократичному вигляді.

Стосовно України, то тут, як і в інших посткомуністичних державах, процес утвердження принципів ліберальної демократії - з урахуванням національних традицій - тривалий і непростий. Йдеться не лише про законодавче конституювання відповідних інститутів демократії, а й про необхідність відпрацювання механізмів їх дії.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

• розширення економічної свободи;

• радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей і психології людей, які породила тоталітарна система;

• підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури гро-

мадян;

• встановлення ефективного контролю суспільства над політикою

можновладців;

• подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

• політичної активності громадян;

• економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

• співвідношення політичних сил;

• розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

• оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсально­го й національного;

• гуманістична спрямованість;

• подолання технократизму, насильства, злочинності;

• демократизм і моральність у здійсненні політики;

• громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

• конкретно історичні умови розвитку соціуму;

• рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-сус­пільних справ;

• спрямованість національної ментальності;

• рівень розвитку політичної та правової свідомості;

• етнонаціональні і демографічні чинники суспільного розвитку;

• відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, по­літичним цінностям певного суспільства, а також принципам гумані­зму й соціальної справедливості;

• реальну міжнародну ситуацію і ставлення до держави світової гро­мадськості.

Живучи в новій незалежній Україні, нам важливо створити державу демократичного типу. Утвердитися повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфо­рмувати демократичний тип політичної культури.

Перехід до демократії - це шлях створення цивілізованої сучасної системи, здатної до саморозвитку. Демократизація суспільства потребує такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності громадян, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності - з іншого. Для цього необхідно також, щоб всі суб’єкти політичних відносин навчилися жити в умовах демократії.

Питання для самоконтролю

1. Які основні принципи демократії?

2. Які ви знаєте трактування та визначення демократії?

3. Які цінності демократії здаються вам найбільш привабливими? Які протиріччя вони містять у собі?

4. У чому полягає сутність емпіричного підходу до демократії?

5. У чому полягають переваги і недоліки прямої та представницької демократій?

6. Які історичні форми демократії вам відомі?

7. Яка соціальна база та правове підґрунтя існування античної, класич­ної (ХІХ ст.) і сучасної форм демократії?

8. Чи існує глобальна тенденція до прогресуючого утвердження демо­кратії упродовж світової історії?

9. У чому можна вбачати межі демократії?

10. Чому не може бути ідеальної демократії?

11. Які моделі демократизації суспільства вам відомі?