Історичні форми та емпіричні моделі демократії

Демократичні форми організації сягають коренями в глибоке мину­ле, ще в родовий устрій. Через родові форми демократії пройшли майже всі народи. Деякі вчені-етнографи вважають, що демократія - один з найважливіших факторів антропогенезу, появи роду людського.

Первіснообщинна демократія ґрунтувалася на:

а) кровноспоріднених зв’язках;

б) нечисленності населення;

в) низькій продуктивності праці;

г) колективному володінні землею.

Характерні риси первіснообщинної демократії:

1. Основою соціальної організації первіснообщинного суспільства були родова община і союз декількох родів - плем’я.

2. Вищим органом самоуправління були збори, в яких брали участь усі дорослі члени роду.

3. Рівність прав общинників на предмет, засоби і результати праці та управління.

4. Відсутність прошарку людей, заняттям яких була б лише управлінсь­ка справа.

5. Єдність особистих і суспільних інтересів.

Первісні форми народного волевиявлення полягали, зокрема, в тому, що на племінній сходці люди криком схвалювали або відхиляли якусь пропозицію чи рішення ради старійшин. Народні збори й вияв­лення спільної волі голосуванням на них, вотування (від лат. votum - спільна думка, бажання волі) - це прояви прямої або безпосередньої демократії.

З розпадом родового ладу починається період військової демо­кратії. Вона була першим етапом зародження класового суспільства.

Соціально-політична організація військової демократії відрізняєть­ся від первісної зміною структури і функцій інститутів самоуправління при збереженні їх форми:

• право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками;

• складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатися на народних зборах.

Антична демократія. Першою класичною формою демократичної держави була Афінська республіка, яка виникла в V столітті до н.е.

Зокрема Аристотель, розглядаючи демократію як правління віль­них і рівних, зазначав, що за такої форми правління народ виступає в ро­лі монарха і стає деспотом, а суспільний лад нагадує тиранію, оскільки верховна влада належить не закону, а простому народу. Від такої фор­ми демократії виграють лише демагоги, які скеровують думки натовпу, а відсутність законів призводить до фактичної відсутності держави (немає законів - немає і держави).

Характерні риси античної демократії:

1. Афінський поліс не був державою в сучасному розумінні цього сло­ва, оскільки античність не знала відчуження держави (поліса) від людини, тобто автономії особистості.

2. Антична політична система становила собою не державну форму правління, а політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціаль­них груп.

3. Індивід повністю залежав від тиранії більшості, оскільки був розчи­нений у суспільстві - полісі.

4. Антична демократія - це пряма, безпосередня демократія, але вона мала обмежений характер. Влада належала тільки вільним грома­дянам, а жінки, іноземці, раби політичних прав не мали (афінський поліс в епоху розквіту налічував кілька сотень тисяч жителів, але вільними громадянами вважалися 20-30 тисяч).

5. Стійкість афінської демократії забезпечувалася жеребкуванням, яке проводилося замість виборів посадових осіб (воно спричинило в Афінах появу політичних партій, які могли б зруйнувати полісну систему).

6. Стабільність суспільства забезпечувалася ще одним інститутом по­лісної демократії - остракізмом (вигнання громадян за рішенням народних зборів). Таке відбувалося, коли хто-небудь із впливових громадян виступав проти думки більшості, але не був достатньо переконливим (народні збори виганяли його з Афін на десять років, щоб навколо нього не утворювалася група підтримки, здатна зруй­нувати внутрішню єдність поліса).

7. Інститути полісної демократії могли успішно функціонувати тільки за умов обмеженої території, кількості населення, слабкої соціальної диференціації та наявності рабства.

Афінська держава дала світові зразок публічної влади, не знайшо­вши, однак, механізму обмеження тотальної влади в усіляких її про­явах. Це завдання спробувала виконати Римська республіка. Вона ви­найшла інститут народного трибуната на противагу владі сенату і консулів.

У політичній історії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму ми знаходимо витоки представницької демократії, за якої громадяни не беруть безпосередньої участі в управлінні спільнотою й розв’язанні загальних питань, а доручають це своїм представникам (делегатам, де­путатам), уповноважують їх репрезентувати їхні інтереси, делегують своє право на належну їм частину влади і через своїх обранців вплива­ють на управління державою.

У Стародавніх Афінах виборними були такі соціальні інститути: рада чотирьохсот (реформи Солона), а потім п’ятисот (реформи Кліс- фена), геліея (суд присяжних), магістратура. Центральними органами Римської республіки були: сенат, який обирався громадянами, народні збори, магістрати, народні трибуни.

Елементи демократії та колективного волевиявлення можна про­слідкувати й у суспільствах доби Середньовіччя. Саме в цей період з’являються станово-представницькі збори - прообрази майбутніх пар­ламентів. Головна причина їх виникнення - нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організувати управління, збір подат­ків, скликання армії тощо.

Перші парламенти (від лат. parlare - говорити) виникають в Європі в ХІ-ХІІ століттях. Це кортеси в Іспанії, Генеральні штати у Франції, парламент в Англії. Першим європейським парламентом, що запрацю­вав на постійній основі, був парламент Англії (наприкінці 90-х років ХІІІ століття почав діяти регулярно).

Від сучасних представницьких органів середньовічні станово-пред­ставницькі збори відрізнялися такими ознаками:

1) становий характер;

2) обмеженість прав, які зазвичай не були закріплені законом, у тому числі і права законодавчої ініціативи;

3) відсутність єдиних правил виборів представників від станів;

4) рекомендаційний, а не обов’язковий характер прийнятих рішень;

5) нерегулярність скликання;

6) обов’язковість виконання наказів виборців (імперативний мандат).

Демократичні інститути влади, що побудовані на принципах без­посередньої демократії та місцевого самоврядування, мали розвиток у феодальних республіках Пскова і Новгорода, де вищим органом влади були народні збори - віче (відоме як один з органів влади і в Київській Русі).

Окремою формою демократії слід вважати комунальне самовряду­вання міст середньовічної Європи. Ця система за назвою “Магдебурзьке право” існувала в ХУ-ХУІІ століттях також у містах України - Києві, Львові, Кам’янці та ін. Крім того, в історії України велику роль відіграла військово-республіканська організація Запорізької Січі, яка створила своєрідні демократичні механізми.

Класична теорія демократії Новітнього часу. Існуючі в наш час демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли наприкінці ХУІІІ - на початку ХІХ століття в Західній Європі та США під впливом лібералізму.

Лібералізм вперше в історії суспільної думки:

а) відокремив індивіда від суспільства і держави (повна незалежність особистого життя індивіда від політичної влади);

б) розмежував державу і громадське суспільство;

в) конституційно та інституціонально обмежив дії та повноваження держави у відносинах з особистістю та суспільством;

г) проголосив політичну рівність усіх громадян;

д) зробив особистість головним чинником політичної системи.

Характерні риси ліберальної демократії:

1. Ототожнення народу як суб’єкта влади з власниками або чоловіками, виключення нижчих верств населення та жінок із тих, хто має ви­борче право.

2. Визнання особистості первинним і головним джерелом влади.

3. Формальний характер демократії, основою якої є негативне розумін­ня свободи.

4. Парламентаризм, представницька форма влади.

5. Обмеження компетенції і сфери діяльності держави сферою охорони суспільного порядку, забезпеченням безпеки громадян і т.д. Держа­ва виступає в ролі “нічного вартового”.

6. Розподіл влади, створення системи противаг і стримувань для попе­редження зловживання владою.

7. Обмеженість влади більшості над меншістю. Меншість зобов’язана підпорядковуватися більшості в межах чітко встановлених правил.

8. Меншість вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках за­кону, незважаючи на прийняті більшістю рішення (гарантія прав опозиції).

Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності. У той же час доктрина демократії у своєму класичному варіанті вельми далека від ідеалу народовладдя.

Як недоліки ліберальної демократії можна відмітити такі:

1. Соціально-класова обмеженість.

2. Формальність і, як наслідок, декларативність демократії для бідних, соціально незабезпечених верств населення, її перевтілення із наро­довладдя в змагання грошових мішків.

3. Приниження ролі держави в управлінні суспільством і в укріпленні соціальної справедливості.

4. Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування колективної при­роди людини, її належності до різноманітних соціальних груп.

5. Не враховується те, що громадяни досить легко піддаються маніпу­ляціям з боку професійних політиків.

6. Ігнорування того факту, що громадяни не вбачають у політиці свою другу професію, а декого взагалі не цікавить політика.

У ХХ столітті докорінним чином змінюється сутність політично­го процесу та система владних відносин у суспільстві. Нові соціальні умови породжують і ряд проблем, які не знаходять свого вирішення в рамках класичної демократичної теорії.

Наприклад, класична демократична теорія не вирішувала такі пи­тання:

а) протиріччя між рівністю, соціальною справедливістю і свободою;

б) протиріччя між некомпетентністю мас і їх участю в політичному житті;

в) протиріччя між правом власності і демократією.

На початку ХХ століття з’являються теорії, які критикують по­ложення класичної теорії демократії. Більш того, починаючи з другої половини ХХ століття під впливом об’єктивних факторів з’являється цілий ряд емпіричних моделей демократії.

Емпіричні теорії демократії відрізняються від нормативних теорій таким чином:

• емпіричні моделі демократії описували ту реальність, яку можна було спостерігати;

• емпіричні моделі демократії акцентують увагу не на ціннісних ха­рактеристиках демократії, а на побудові і функціонуванні демок­ратичних систем (як виникають демократії, які умови переходу до демократії та ін.).

Єдиної емпіричної моделі демократії не існує через об’єктивні при­чини, а саме - різноманітність сучасних держав. На думку американсь­кого вченого Л. Даймонда, сьогодні існує близько 550 підтипів де­мократії.

Моделі демократії можна поділити на три групи:

• колективістські;

• плюралістичні;

• партиципаторні.

Колективістські моделі демократії. Варіантами можуть бути соціалістична, пролетарська, ідентитарна (виходить з цілісності народу) та ін. Першим, хто обґрунтував найважливіші принципи даного типу демократії, був Ж.-Ж. Руссо. Ідеї Руссо були розвинуті К. Марксом, В. І. Леніним та іншими мислителями.

Загальні риси колективістських моделей демократії:

1. Визнання народу єдиним, неподільним цілим, який має загальний інтерес і волю.

2. Відсутність протиріч всередині народу як цілого. Звідси погляд на опозицію як патологічне явище.

3. Колективістське, близьке до античного розуміння свободи, як рівно­правної участі громадян у справах всієї держави.

4. Тоталітарність, абсолютний характер влади, яка насправді здійсню­ється вождями від народу, повна беззахисність меншості.

5. Відсутність самої проблеми прав людини, оскільки, згідно з теорією, держава їх гарантує і забезпечує.

6. Всезагальна політична мобілізація, яка має різноманітний прояв.

7. Ігнорування системи загальнолюдських цінностей в ім’я класових.

8. Декларування соціальної демократії.

Плюралістичні моделі демократії. До них відносять:

• консенсусну теорію демократії Арендта Лейпхарта;

• теорію поліархії Роберта Даля;

• елітарну теорію демократії та ряд інших.

Головна ідея плюралістичної теорії була висунута свого часу од­ним із авторів конституції США Дж. Медісоном: “Чим більше в суспі­льстві різних груп, тим менше в суспільстві можна хвилюватися за те, що одна з них стане домінуючою за рахунок інших”.

Плюралістична теорія розглядає політичний процес не як взаємо­дію індивідів, а як взаємодію груп і групових інтересів. Прихильники даної теорії вважають, що групи з різними інтересами в політичній боротьбі нейтралізують одна одну. У результаті відбувається дифузія (від лат. diffusion - розсіювання) влади в політичній системі.

Консенсусна модель демократії була створена А. Лейпхартом для плюральних суспільств. Під плюральним суспільством вчений розуміє суспільство, розділене на кілька груп на основі національної, релігійної та мовної приналежності. У першу чергу мова йде про дер­жави, де існує кілька великих етносів, які прагнуть стати основою для формування політичної нації, прагнучи нав’язати іншим свою політику.

А. Лейпхарт виділив чотири принципи, які характеризують кон­сенсусну модель демократії:

1. Наявність великої коаліції, в якій працюють лідери всіх сегментів багатоукладного суспільства (функція інтеграції та залучення пред­ставників національних спільнот виконується коаліційним урядом або іншим подібним органом).

2. Право вето (кожна група має можливість блокування рішень, які за­грожують її культурним, мовним чи релігійним правам або ставлять її у неоднакове становище порівняно з іншими).

3. Пропорційність (кожна група представлена у державних органах чи процесі розподілу державного фінансування залежно від своєї чисельності.

4. Автономія, яка надається кожній спільноті в галузі культури, мови та освіти.

Теорія поліархії (множинності центрів влади) була представлена Р. Далем у його праці “Поліархія: Участь і опозиція” (1971 р.). Різниця між демократією і поліархією, на його думку, полягає в такому:

1. Демократія - це мета, а не щось уже досягнуте. “Демократія, без сум­ніву, є утопією, - вважає Р. Даль, - але утопією корисною, оскільки вона вказує напрямки, де можна відшукати альтернативи до існуючої демократії”.

2. Поліархія, на думку Р. Даля, - це демократія в дії. Поліархію він розглядав як процес наближення до демократії.

Р. Даль вважав, що поліархія краща, ніж безмежна влада більшості або влада еліти. Доктрина поліархії виходить із того, що, згідно з вимо­гами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бу­ти активними і такими, що розвиваються.

Для того, щоб досягти поліархії, всі громадяни повинні:

а) володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонстру­вати свої уподобання тим, кому вони надають перевагу;

б) висловлювати свої побажання співгромадянам і урядовцям;

в) змушувати урядовців розглядати свої вимоги і таким чином конт­ролювати процес прийняття політичних рішень.

Все це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні сус­пільством.

Елітарна теорія демократії (Р. Міхельс, Г. Моска, Й. Шум­петер). В її основі лежать положення і установки про ціннісні якості демократії. Прибічники елітарної демократії вважають, що лише керів­ний прошарок здатен стримати частину властивих масам ірраціоналізму і радикалізму. Відсутність у суспільстві справжньої еліти називають однією із головних причин кризи демократії.

По суті, обмеження участі мас у політичному процесі поясню­ється тим, що масам властиві антидемократичні тенденції, вони погано уявляють собі цінності і принципи демократії і, піддавшись впливу де­магогів, можуть їх порушити. Елітаристи вважають, що демократія буде ефективнішою, якщо еліта забезпечить буфер між ірраціональністю спі­льності та державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного.

Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт. Маси, обираючи між конкуруючими елітами, мають можливості впливати на політику, проявляти свою волю. Елітарна демократія не відкидає ідею народного суверенітету, тільки тут вона звучить по-іншому - управління еліти в ім’я блага, користі, добробуту суспільства.

Отже, до загальних рис плюралістичних моделей демократії мо­жна віднести такі як:

• зацікавлена група - центральний елемент політичної системи сус­пільства, що гарантує реалізацію прав і свобод громадянина (сам індивід при цьому відступає на другий план);

• загальна воля як результат компромісу різних політичних груп;

• суперництво і баланс групових інтересів - соціальна основа демо­кратії;

• розпорошення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів тощо;

• наявність у суспільстві ціннісного консенсусу, визнання різними групами основних принципів державного устрою;

• демократична організація самих базисних груп як умова адекватного представництва інтересів громадян, що входять до їх складу.

До слабких сторін даної теорії належать:

• ідеалізація, перебільшення групової ідентифікації громадян;

• ігнорування, недостатнє врахування нерівного політичного впливу різних соціальних груп;

• складність прийняття політичних рішень, коли треба враховувати інтереси і потреби великої кількості соціальних груп.

Партиципаторна теорія демократії (демократія участі) висту­пає як альтернатива стосовно елітарної теорії. Під участю (партиципаці- єю) у політології мають на увазі всі види участі громадян у політичному житті з метою впливу на прийняття політичних рішень.

Партиципаторна теорія виходить з того, що людина - істота раціо­нальна, яка розуміє, що являє собою суспільне благо, а тому здатна свідомо приймати розумні рішення. Прихильники демократії участі вважають, що ірраціональність і пасивність людей у політичній сфері - це результат їхньої недостатньої освіти і відсутності рівних можливос­тей для участі в політиці. Тому суспільству слід створити всі умови для активної політичної соціалізації кожного індивіда. А для цього в першу чергу необхідно забезпечити максимально доступну участь громадян у політичному процесі.

З позиції партиципаторної демократії не тільки політичні еліти, але і всі громадяни повинні брати участь у розробці політичних рішень. Тому потрібна повна і всебічна інформованість суспільства, яке тоді зможе впливати на процес прийняття рішень і здійснювати ефективний контроль за діями правлячої еліти. Чим більше громадян безпосеред­ньо беруть участь у політичному процесі, тим вище інтелектуальний потенціал для прийняття політичних рішень. Головною метою демокра­тії участі є всебічна демократизація суспільства.

Таким чином, аналіз розглянутих вище теоретичних моделей і концепцій демократії показує розходження підходів до визначення і характеристики демократії, неоднозначність розуміння її сутності. Аналізовані теорії характеризують ту чи іншу модель демократії в ідеа­лі, тобто мають нормативний характер. Разом з тим розглянуті концепції демократії відображають і реальний досвід існування та розвитку різно­манітних форм демократичних політичних систем, спираючись тим самим на емпіричний підхід.

Як показала історія, будь-яке суспільство приречене на зникнення, якщо в ньому немає хоча б формальної рівності. Для підтримання су­спільної рівноваги необхідна хоча б ілюзія рівності всіх класів, ілюзія їх однакового доступу до управління державними справами. І для цієї мети держава застосовує різні методи - стимулювання, ідеологію, навіть примус.

У дійсності ідеального народного устрою ніколи не було і не бу­де. Доки суспільство поділено на класи, неможливо прийти до згоди. Навіть одні й ті самі демократичні принципи сприймаються різними групами людей по-різному. Однак, незважаючи на це, демократія по­винна існувати. Адже вона є ідеальною теоретичною конструкцією, “політичною Біблією”, нехай утопічною, але необхідною.

Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюються й реалізуються людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний з етапів цього руху не може претендувати на завершеність. Адже демократія - це процес, і тому вона відмежовується від будь-якої однозначності.

Демократія має стати універсальним принципом організації сус­пільного життя. Вона повинна бути повсюди: на виробництві, в школі, в університеті, в партіях, у державі тощо. Це зможе забезпечити мак­симальне врахування інтересів громадян, легітимність влади, високий рівень участі населення в політичному житті суспільства.

3.