Сутність демократії

Проблема демократії (від грец. demos - народ і kratos - влада) та її роль у суспільно-політичному житті є однією з центральних у політо­логії. Демократія стала основоположною рисою сучасної цивілізації, одним із проявів глобалізації цивілізаційних надбань.

Загальновідомо, що історичний генезис (від грец. genesis - похо­дження, виникнення, процес утворення) демократії тривалий і супере­чливий. З одного боку, демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує і цілу низку проблем.

Ідея демократії вперше була висловлена давньогрецьким істориком Геродотом у V столітті до н.е.: це - держава, побудована на рівності (грецькою мовою така держава називалась ізономія). Вважають, що вперше слово “демократія” пролунало з уст афінського стратега Перик­ла: “Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління знахо­диться в руках багатьох, а не кількох”.

Зміст поняття “демократія” завжди мав конкретно-історичний ха­рактер, тому його визначення залишається проблемою для теоретиків і практичних політиків. Проте, узагальнюючи набуті знання про демо­кратію, можна виокремити різні її трактування і визначення:

1. Демократія - як різновид державного устрою, як народовладдя. Американський президент Авраам Лінкольн казав, що демократія - це “правління народу, обране народом і для народу”.

2. Демократія - як форма діяльності і функціонування будь-якої організації, в основу якої покладена рівноправна участь її членів в управлінні та прийнятті рішень, виходячи з принципу більшості. У цьому значенні демократія може реалізовуватися всюди, де є ор­ганізація, влада та управління. У даному аспекті можна говорити про партійну, профспілкову, виробничу демократію.

3. Демократія - як політичний режим, спосіб організації владних відносин у суспільстві. Можна сказати, що демократія - це втілена єдність демократичної форми держави і повсякденної політичної практики демократії.

4. Демократія - як загальна політико-правова норма і сукупність конституйованих принципів і процедур політичного життя.

5. Демократія - як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою та відповідний до цього світогляд. До цих цінностей належать народний суверенітет, свобода, рівність, пра­ва людини тощо.

6. Демократія - як вираження політико-правової свободи особис­тості.

7. Демократія - як соціальні та політичні рухи за народовладдя, за реалізацію демократичних цілей та ідеалів.

Сучасні демократичні рухи у різноманітних формах домінують у всьому спектрі політичних сил:

• соціал-демократи;

• ліберали;

• революційні демократи та інші.

Однак належить визнати, що буквальний переклад слова “демокра­тія”, різні його тлумачення не тільки не передають повною мірою сутність явища, а іноді навіть перешкоджають його розумінню, а саме:

• якщо демократія - це влада народу, то кого треба достеменно точно вважати народом?

• якщо демократія - кращий суспільний устрій, то чому ж тоді існують тоталітарні режими?

Складно відповісти на такі запитання: Що є критерієм демократії? Чим є демократія - одним із альтернативних шляхів розвитку людства чи головним напрямком розвитку людської цивілізації?

Розбіжність між теорією (демократичним ідеалом) і реальною де­мократичною практикою дає змогу говорити про нормативний і емпіри­чний підходи до трактування демократії.

Нормативний підхід до демократії розглядає її гуманістичні цінності та ідеали як вихідні принципи. Цей підхід приваблює і має мобілізаційну здатність залучати людей до практичних дій з метою утвердження соціальної рівності, забезпечення свободи, солідарності тощо. Але його явна слабкість виявляється в ідеалізації дійсності, у відриві від реалій соціального життя.

Демократія як політична реальність практично ніколи не була владою всього народу, оскільки це означало б суспільне самоврядуван­ня, тобто недержавну форму правління. Споконвіку, з моменту появи, поняття “демократія” ототожнюється з державою і в оптимальному варіанті є владою більшості над меншістю. Однак, як свідчить практика, найчастіше демократія виступає як форма правління організованої мен­шості. Так, у праці американського політолога М. Паренті “Демократія для небагатьох” сучасна демократія США постає як формально-юри­дична згода пасивної нетворчої більшості на фактичне правління актив­ної творчої меншості, яка володіє фінансово-економічними, організа­ційно-технічними та інформаційними ресурсами.

Багато вчених вважають демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Дійсно, демократія як безпосередня влада народу немож­лива вже в суто технічному відношенні, оскільки немає таких механі­змів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого держав­ного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоціль­не і з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управ­ління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і на­род у цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одно­осібний деспот.

Таким чином, у рамках нормативного підходу демократія - це суспільний ідеал, який ніколи і ніде не буде реалізований на практиці. Проте, незважаючи на це, саме завдяки своєму ціннісному змісту демо­кратія зобов’язана такій популярності у світі.

Емпіричний підхід до демократії - абстрагується від декларова­них ідеалів демократії і розглядає її такою, якою вона є в реальному житті. Американський політолог Р. Даль, наприклад, пропонує термін “демократія” використовувати лише в значенні ідеалу, а реальну де­мократичну практику він називає “поліархія” (від грец. роїі - багато і arche - влада).

Враховуючи зв’язок нормативних і емпіричних визначень демо­кратії, можна виділити її основні принципи:

1.

2. Періодична виборність органів влади на певний, обмежений термін з обов’язковою ротацією керівних кадрів.

3. Рівність прав громадян в управлінні державою (рівність виборчих прав громадян, свобода утворення об’єднань громадян для виражен­ня своїх інтересів, право на інформацію і участь у конкурентній боро­тьбі за зайняття посад у державі).

4. Прийняття рішень, виходячи з принципу більшості та підпорядкува­ння меншості при їх виконанні.

5. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову.

6. Розмежування компетенції центральних і місцевих органів влади.

7. Гарантія прав і свобод особистості.

8. Гарантія прав опозиції.

9. Спосіб організації соціальних взаємодій, який, на противагу автори­тарності, характеризується рівністю сторін.

Конкретизуємо останнє визначення. Авторитарність і демократія - полярно протилежні моменти організаційної діяльності будь-якої соціа­льної системи. Однак у сукупності вони утворюють гармонійне поєд­нання, в якому ситуаційно переважає той чи інший момент. Абсолютна демократія без будь-якої домішки авторитарності - це організаційна аномалія. Абсолютна авторитарність без елементів демократії - те саме. У першому випадку це анархія. У другому - тоталітаризм.

Головною силою, що гарантує законність і збереження демокра­тичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпечним. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма грома­дянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству.

Слід відзначити, що реальні політичні системи, які ґрунтуються на загальних принципах демократії, істотно відрізняються одна від одної, наприклад, антична і сучасна демократія, або американська і ро­сійська політичні системи тощо.

При оцінці демократії за її найважливішим принципом - суверені­тетом народу, вона класифікується залежно від того, як сприймається народ і яким чином він здійснює свій суверенітет.

Поняття “народ” трактувалося в історії політичної думки далеко не однозначно і відрізнялося від сучасного сприйняття народу як усього (стосовно до демократії - дорослого) населення країни. До середини ХІХ століття демос (народ) ототожнювався з вільними дорослими чо­ловіками або власниками. Тобто існувало обмеження поняття “народ” класово-демографічними та цензовими рамками, що означало політич­ну дискримінацію значних груп населення, звужувало соціальну базу демократії.

Антиподом соціально обмеженої демократії є загальна демократія, яка надає рівні політичні права для всього дорослого населення.

Залежно від способу і характеру участі народу в управлінні демо­кратія підрозділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну (від лат. - plebiscitum, букв. - рішення народу) і представницьку (репре­зентативну).

У прямій демократії громадяни безпосередньо беруть участь у прийнятті політичних рішень. Вона можлива в порівняно невеликих колективах, коли рішення, що приймаються, є простими і не вимага­ють спеціальної кваліфікації. Така форма участі домінувала в античних демократіях. У сучасному політичному світі пряма демократія реалі­зується на рівні місцевого самоврядування (в американських, в швей­царських общинах, в ізраїльських кібуцах - поселеннях комунального типу тощо).

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демок­ратичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

До прямої демократії належить імперативний мандат - обов’язок виборних осіб голосувати в парламентах відповідно до наказів виборців. Імперативний мандат консервує волю виборців і не дозволяє його носі­ям приймати інші варіанти рішень.

У плебісцитарній демократії можливість політичного впливу громадян порівняна обмежена. Виборці шляхом голосування одержують право висловити свою думку щодо проектів законів та інших рішень, підготовлених центральною владою. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч заува­жень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законоп­роектів.

Плебісцитарні механізми нерідко використовують для маніпулю­вання волею громадян за допомогою двозначних формулювань запи­тань, що виносяться на референдуми.

Референдум - це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом голо­сування виборців з питань, встановлених конституцією або законодав­ством. Таке голосування може мати загальний або локальний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми). Проте не слід сприймати референдум як абстрактно-демократичний. Головним фактором тут є розклад політичних сил у суспільстві на момент прове­дення референдуму. Правлячі кола завжди мають можливості впливати на свідомість і поведінку учасників референдуму та на його результати. За юридичними наслідками референдуми можна класифікувати як зобов’язальні і консультативні.

Суть представницької демократії полягає в тому, що громада реалізує право приймати рішення через обраних нею представників, які повинні відстоювати інтереси тих, хто їх обрав. Представницька демократія стає абсолютно необхідною для великих громад, оскільки, починаючи з певного розміру, просто неможливо забезпечити регулярне зібрання усіх громадян, що є обов’язковим елементом прямої демо­кратії.

Особливо вагоме значення в системі представницької демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади.

Необхідність у представницькій формі демократії обумовлена інтелектуальними факторами, а саме - складністю питань для неспе­ціалістів. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіо­налізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучити експертів для оцінки цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, то при обговорен­ні того ж питання у парламенті з’являється можливість досягти балансу інтересів.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

• на складність прийняття погоджених рішень;

• на недостатню компетенцію і на емоційну неврівноваженість народу;

• на високий ступінь маніпулювання суспільною думкою з боку про­фесійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;

• на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне і дорого коштує. Ва­жливою проблемою є низький рівень громадської активності, що вира­жається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів, а саме:

• відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

• пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

• відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

• зростання впливу у спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

• послаблення демократичного контролю знизу.

Сучасні комп’ютерні технології привносять нові моменти в розви­ток сучасної демократії. Так, прибічники прямої демократії пов’язують вирішення проблеми абсентеїзму (ухилення від участі в голосуванні) з розвитком “комп’ютерної демократії” або “телепатичної демократії”. Під телематикою розуміють з’єднання в єдину мережу комп’ютера, телевізора і телефону. Мова йде про можливість для громадянина кноп­кового або телефонного голосування з різних питань. Комп’ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд із загальними недоліками прямої демократії (наприклад, “тирані­єю некомпетентності”) може виникнути проблема з анонімністю го­лосування. Електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.

Демократія є постійним процесом удосконалення тому, що сучасні її форми не є ідеальними. Недаремно У. Черчилль говорив: “Демок­ратія - найгірша форма правління, але людство не вигадало нічого кращого”. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційно­го насильства.

Отже, демократія - це не стільки ідеальний устрій, який, незважа­ючи ні на що, потрібно впроваджувати в суспільному житті, скільки система принципів і норм, які мають бути покладені в його основу. Саме на них мають спиратися владні відносини в суспільстві.

Соціальне призначення демократії виявляється в її функціях. Вони поділяються на дві групи. Перша об’єднує ті функції, які розкривають значення демократії в аспекті взаємодії політичної системи (держави) та суспільства:

• самоорганізація населення в єдину органічну цілісність як джерела і носія державної влади;

• забезпечення плюралізму діяльності суб’єктів політичної системи, налагодження конституційно врегульованих зв’язків між державою, політичними партіями, всіма самоврядними організаціями;

• забезпечення діяльності держави в напрямку оптимального служіння суспільству;

• виховання в громадян необхідної правової і політичної культури як умови ефективності демократичних інститутів.

Друга група функцій характеризує розвиток державності і розкри­ває особливості демократії як внутрішньої форми держави. Це власні функції демократії, а саме:

• установча функція, яка виражається в певних демократичних проце­дурах організації органів держави;

• функція оптимізації державних рішень, що виражається у впливі норм і принципів демократії на процес розробки та прийняття по­літичних рішень;

• функція контролю, який спрямований на забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції;

• охоронна функція, яка виражається в обов’язку держави сприяти соціальній безпеці та захисту громадських прав і свобод.

2.