Демократія як політичний процес

Останні десятиліття XX ст., пов’язані зі стрімкими змінами в державах Східної Європи, стали періодом активної розробки в межах теорії політичного процесу проблеми демократизації.

Демократизація (від грецьк. demos — народ і kratos — вла­да) — процес глибинних змін у політичній системі, пов’язаний із системним упровадженням в її життєдіяльність принципів (норм, цінностей) демократії.

Це означення потребує пояснення сутності власне демократії.

Демократія — (від грецьк. демос — народ, кратос — влада; народовладдя) — форма організації суспільства, його держав­но-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності й свободи людей, їхньої реальної участі в управлінні справа­ми держави та суспільства.

Демократія вимагає, щоб народ мав визначальний вплив на владні процеси. Такий вплив здійснюється або шляхом прямої участі народу у вирішенні державних і громадських справ (рефе­рендуми, плебісцити, демонстрації, мітинги, збори громадян, на­родні ініціативи тощо), або через обраних ним представників (депутатів) у представницькі органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Представницькі органи влади, а також глава держави (якщо він не монарх) мають обиратися — це наріжний камінь політич­ного облаштування країни на демократичних засадах. Виконавча влада формується спільними зусиллями всенародно обраних гла­ви держави та парламенту. Крім того, демократія означає й участь громадян у здійсненні судової влади. Зазвичай це відбува­ється через інститути народних засідателів і присяжних.

До головних принципів демократії, накопичених людством з часів Античності, відносяться:

• народний суверенітет, визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві;

• представництво, згідно з яким народ як єдине джерело й верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноважен­ня державним органам;

• виборність органів влади, у більшості випадків — законо­давчої установи та глави держави;

• громадянський консенсус як принципова згода основної маси громадян дотримуватись установлених владою норм і пра­вил спільної життєдіяльності;

• мажоритаризм як правління більшості;

• забезпечення прав меншості як обов’язок правлячої біль­шості;

• поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки;

• рівність і свобода громадян;

• політичний та ідейний плюралізм, утілений у багатопар­тійності, політичному суперництві, опозиційній діяльності.

Водночас демократію не слід уважати ідеалом суспільно- політичного устрою. Її «ахіллесовою п’ятою» була й залишається суперечність між ідеєю повновладдя народу та неможливістю йо­го практичного здійснення. Ідеальна демократія неможлива на­віть із суто технічних причин, оскільки людство поки що не ви­найшло дієвих механізмів забезпечення прямого народоправства з питань, що мають вагоме суспільне (державне) значення. Понад те, іноді демократія є недоцільною з погляду некомпетентності більшості народу у вирішенні конкретних справ управління дер­жавою та суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ загалом, за певних умов може бути таким само тираном, як і од­ноосібний деспот.

Спроби теоретичного вирішення суперечності між ідеалом і реальністю стимулювали виникнення різноманітних концепцій демократії.

Історично першою такою концепцією та формою її практич­ного втілення стала класична ліберальна демократія, яка ґрун­тується на вказаних вище принципах. Головна ідея лібераліз­му — це індивідуальна свобода. Саме тому ліберальна демократія на перший план висуває громадянську свободу як не­залежність особистого життя індивіда від політичної влади. За­безпечення громадянської свободи ґрунтується на особистих правах і свободах індивіда, таких як право на життя й недотор­канність особи, право на свободу й спротив насильству, право на власність і вільну економічну діяльність, свобода приватного життя (недоторканність житла, таємниця листування, свобода пе­ресування й вибору місця проживання) тощо. їх доповнюють по­літичні права й свободи, що відкриває перед індивідом можли­вість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на державу з метою задоволення як особистих, так і спільних інте­ресів і потреб.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волеви­явлення народу, а віддає перевагу представницькій демократії, яка дає змогу більш повно поєднати ідеал демократії та можли­вості його практичного втілення. Відповідно, таку демократію розглядають як відповідальне правління уряду, здатного прийма­ти рішення та нести за них відповідальність.

Цей варіант демократії, відбиваючи ідеологію буржуазії з притаманною їй абсолютизацією індивідуальної свободи, призвів до соціальної поляризації суспільства, загострення класової бо­ротьби, політичної нестабільності тощо. Подолати такі вади по­кликана концепція плюралістичної демократії як модернізова­ний варіант своєї ліберальної попередниці.

Така демократія орієнтується на врахування всієї множиннос­ті, багатоманітності соціальних інтересів. Її основною ознакою є відкритий характер прийняття рішень через представницькі орга­ни влади. Зазвичай прийняті рішення є результатом конкуренції та взаємодії (іноді вимушеної) різних політичних сил, серед яких домінують політичні партії, суспільно-політичні рухи та групи інтересів.

Демократи-плюралісти розглядають політичну систему суспіль­ства як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етні­чних, демографічних, регіональних, професійних, релігійних та інших груп та утворених ними організацій. З різною мірою інтен­сивності всі вказані групи впливають на процес продукування політики, проте жодна з них не має монопольного становища. «Рівнодіючу» їх домовленостей, угод, компромісів доцільно роз­глядати як прийнятний варіант задоволення інтересів більшості членів суспільства.

Пік популярності плюралістичної демократії припадає на 60-ті 70-ті роки XX ст. Проте доволі швидко далися взнаки і її вади. Зокрема, це надання пільг і преференцій певним соціальним гру­пам, без яких вони залишаються далекими від світу реальної по­літики (молодь, жінки, інваліди, ветерани, національні меншини). Але закріплення пільг і привілеїв хоча б для деяких соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії — рів­ності всіх громадян перед законом.

Ця концепція абсолютизує можливості політичного представ­ництва інтересів соціальних груп через політичні партії, органі­зації, групи інтересів. їх рядові члени насправді відіграють дру­горядну роль, тоді як основні рішення приймають керівники таких угруповань, іноді навіть без відома підлеглих.

Крім того, утопізм присутній як у концептуальній установці плюралістичної демократії на те, що все населення буде представ­лене в партіях і групах інтересів, так і в уявленні про рівність та­ких об’єднань за своїми суспільно-політичними можливостями. Реалії такі: найбільший вплив на політику в країнах з ринковою економікою чинять: а) транснаціональні корпорації; б) фінансо­во-промислові групи; в) об’єднання підприємців; г) військово- промисловий комплекс; г) керівники профспілкових організацій. Саме вони мають найширші матеріально-фінансові, інформаційні та кадрові можливості впливу на органи влади.

Зміцнення соціально-політичних позицій вказаних соціальних груп (насамперед підприємців і профспілок) спричинило появу концепції корпоративної демократії. На Заході до корпорацій відносять не лише цехові, кастові, комерційні об’єднання, а й ак­ціонерні товариства та організації місцевої влади (муніципаліте­ти). Юпочова теза корпоративної демократії звучить так: політика має здійснюватися за участю держави та обмеженої кількості найбільш масових і впливових організацій, передусім об’єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика отримала назву політики соціального партнерства (трипартизму). У більшості країн Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок і держав­них структур спеціальні трипартистські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

Змістовно концепції корпоративної та плюралістичної демокра­тії близькі між собою. Різниця між ними полягає в масштабах представництва: чи різноманітні групи інтересів, що конкурують між собою (плюралізм), або обмежена кількість організацій, що співпрацюють під контролем держави (корпоративізм).

Вади ліберальної, плюралістичної та корпоративної демократії частково долаються за допомогою інших моделей демократично­го здійснення державної влади. Однією з них є концепція парти- сипітарної демократії (франц, participer — брати участь). Така модель демократії спрямована на досягнення реальної, а не де­кларативної свободи й рівності, забезпечення практичного залу­чення щонайбільшої кількості громадян у здійснення влади.

Прихильники цієї концепції намагаються розвінчати пошире­ну тезу про недемократичні настрої широких верств населення, готових до встановлення авторитарного й навіть тоталітарного правління (особливо в період загострення політичної, соціально- економічної, екологічної ситуації в країні). На їхнє переконання, антидемократична позиція мас є наслідком недостатньої освіче­ності, низької матеріальної забезпеченості, відсутності можливо­стей реально впливати на політику. Поліпшення матеріального, освітнього, культурного становища людей (насамперед нижчих прошарків соціальної піраміди) неодмінно посилить привабли­вість політики та заохотить їхню участь у вирішенні важливих суспільно-політичних проблем за умови наявності відповідних інституційних механізмів. Або: освічена та поінформована гро­мадськість здатна здійснювати демократичний контроль держави через загальні вибори та представницький уряд.

Глибокий слід в історії політичної думки та в практичній по­літиці залишило марксистське розуміння демократії, детермі­новане виробничо-матеріальними (економічними) умовами жит­тя суспільства та його класовою структурою. Марксизм уважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури еко­номічно пануючого класу. В умовах експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального, буржуазного (капіталістично­го) — інститути демократії слугували й слугують класам, що во­лодіють засобами виробництва. У порівнянні з її рабовласниць­ким і феодальним аналогами, буржуазну демократію марксизм розглядає як найрозвиненіший історичний тип демократії, оскіль­ки вона покінчила з абсолютизмом і формально проголосила най­важливіші права та свободи людини.

Вищим типом демократичного облаштування суспільства марк­сизм визнає соціалістичну (пролетарську) демократію, яка, на від­міну від її історичних попередників, є владою більшості суспільства — трудящих. Така модель влади під назвою «диктатура пролетаріа­ту» може бути досягнута шляхом соціалістичної революції, органі­зованої політично найактивнішою силою — робітничою (комуніс­тичною) партією. Соціалістична демократія ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва, яка є економічною ос­новою утвердження соціальної рівності людей та їхньої «справж­ньої свободи», звільненої від капіталістичної експлуатації. На відмі­ну від буржуазних держав, соціалістична демократія не тільки проголошує політичні права та свободи, а й гарантує їх. Крім пред­ставницької демократії, соціалізм використовує різні форми безпо­середньої демократії, утіленої у діяльності громадських організацій, у системі народного контролю, у практиці всенародного обговорен­ня найважливіших законопроектів тощо.

Як свідчить практика соціалістичних держав XX ст., реально за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя правлячої (часто єдиної) політичної партії й навіть одноосібний диктат її лідера. Недемократична побудова самої партії перерос­тає у всевладдя партійного керівництва. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорс­тким партійним контролем. Вибори мають формальний характер, оскільки доволі часто проводяться на безальтернативній основі. Громадські організації діють під жорстким партійним керівницт­вом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на широкі верстви населення. Засоби масової інформації, нале­жачи державі, також перебувають під неослабним контролем партійної цензури.

В осягненні сенсу демократії цікавою є згадана вище теорія груп, яка обґрунтовує провідну роль обмеженої кількості соціаль­них утворень у боротьбі за владу та користування її можливостя­ми. На основі цієї теорії сформована концепція елітарної демок­ратії, яка має доволі багато прибічників у більшості сучасних країн.

Цей напрямок демократичної теорії виходить з того, що ані особистість, ані суспільство загалом не є головними суб’єктами політики в демократичній державі. Інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви політичної діяльності індивіда формуються насамперед у соціальній групі, розміри якої можуть коливатися в досить широ­ких межах. «Усе суспільство», яке фактично складається із знач­ної кількості узгоджено діючих, конкуруючих, а часом навіть ан­тагоністичних груп у більшості випадків не може розглядатись як «генератор» усенародних демократичних політичних перетво­рень. За таких умов призначення демократії як політичної прак­тики полягає в тому, щоб надати всім громадянам рівну можли­вість відкрито висловити свої інтереси, відшукати за допомогою взаємних компромісів їх баланс, своєрідну «точку рівноваги», за­побігаючи узурпації влади найбільш впливовими соціальними групами.

Узагальнюючи роботи А. Бентлі, Г. Ласкі, Дж. Медісона, Г. Уол­леса, до загальних рис плюралістичної демократії пропонують віднести:

• визнання зацікавленої групи центральним елементом демокра­тичної політичної системи, яка й створює передумови для реалізації прав, свобод та інтересів залученої в її структуру особистості;

• надання суперництву та балансу групових інтересів статусу соціальної основи демократичної влади;

• теоретичне обґрунтування та практичну реалізацію ідеї су­спільно-політичних стримувань і противаг, взаємного контролю різноорієнтованих соціально-політичних груп;

• значне розширення поля діяльності держави, визнання її ар­бітром, який має забезпечити взаємні компроміси та регуляцію протилежно орієнтованих інтересів;

• визнання сукупності політичних еліт, як рекрутованих держав­ними органами, так і опозиційних, головним провідником політич­них очікувань суспільства та політичної волі органів управління;

• турботу про формування демократичної культури населення як умови цивілізованого характеру боротьби інтересів та віднос­но безболісного вирішення конфліктних ситуацій різного рівня;

• підтримання державою соціально утиснених індивідів і груп з метою забезпечення задовільних умов їхньої життєдіяльності та створення основ соціальної справедливості. У такому сенсі сут­ність плюралістичної демократії наближається до теорії та прак­тики соціальної держави.

Результатом плюралістичного бачення демократії є тракту­вання останньої як форми правління, що забезпечує баланс інте­ресів між власне політичними, фінансово-економічними, профе­сійними, етнонаціональними, статево-віковими, конфесійними, демографічними, духовно-культурними, регіональними та інши­ми соціальними групами. Спектр таких інтересів зазвичай є над­звичайно широким і насиченим. У такому разі плюралістична демократія розглядається як середня рівновага інтересів і впли­вів, яка мінімізує, а часом навіть виключає монопольне станови­ще однієї з груп щодо прийняття рішень і практичних дій виключ­но у власних інтересах.

Попри значні конкретно-політичні відмінності, плюралістичні теорії демократії, застосовуються в політичній практиці більшос­ті держав сучасного світу, а й вони не позбавлені певних вад.

Так, вони ідеалізують дійсність, перебільшують участь грома­дян у зацікавлених групах (групах інтересів, групах впливу, лобі­стських утвореннях) на постійній основі. У реальному житті в державах західної політичної культури стійка групова ідентифі­кація властива не більш як третині населення. А тому побудована за плюралістичними рецептами модель демократії не є владою більшості та не досягає рівня справжнього народовладдя.

Плюралістичні концепції перебільшують значення принципу політичної рівноправності щодо різних соціальних груп. У реаль­ному соціально-політичному житті вплив на розвиток політично­го процесу прошарку професійних політиків, представників біз­несу, фінансово-банківської справи, військово-промислового комплексу, бюрократії, державних службовців вищих інстанцій, провідних засобів масової інформації, лідерів політичних партій, реальних профспілкових утворень має беззаперечний пріоритет над іншими групами впливу.

Плюралістична демократія також перебільшує нейтральність держави як вищого регулятора різноспрямованих інтересів. На практиці держава зазвичай відчуває безперервний вплив най­більш потужних соціальних груп (передусім фінансово- економічних), що ставить під сумнів тезу неминучої довіри насе­лення до держави, громадянами якої вони є.

У разі практичної реалізації плюралістичної моделі демократії поглиблюються суперечності між рівністю та свободою. Як інди­відуальна, так і групова свобода часто обмежується на користь рівності. Це суперечить фундаментальним правам особистості в ліберальному розумінні їх сутності, особливо якщо такі обме­ження стосуються прав на приватну власність, підприємницьку діяльність, податкові пільги. Державна підтримка «соціальних аутсайдерів», на що звертають дедалі прискіпливішу увагу ідео­логи розглядуваної концепції демократії, не може здійснюватись інакше, ніж за рахунок більш благополучних груп населення. На­слідком цього є критичне ставлення значної кількості громадян до власної держави, яка фіксує цінність демократії на конститу­ційному рівні, проте не забезпечує її на практиці.

Крім того, втручання держави в економічні процеси зумовлює додаткову політизацію суспільства, певною мірою деформує ос­нови ринкової економіки, спрощує сутнісні риси громадянського суспільства, наслідком чого є хоча й фрагментарне, проте поміт­не формування передумов авторитарного ба навіть тоталітарного світогляду в соціальних групах, витіснених на узбіччя економіч­ного та державно-політичного процесів.

Узагальнення наведених вище концепцій демократії дає змогу дійти висновку, що в політології поступово склалися два базові підходи до проблем демократичної трансформації суспільства: нормативний та емпіричний (дескриптивний).

Нормативний підхід передбачає теоретичне конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтовує її переваги над іншими формами правління, досліджує ймовірні шляхи реалізації демок­ратичного ідеалу. Такий підхід своїм далекосяжним завданням має виховання демократичної політичної свідомості й на такій основі — наближення реального політичного життя до демокра­тичних імперативів.

Емпіричний підхід, навпаки, не перебільшує значення демокра­тичних ідеалів і детермінованих ними оціночних суджень. Його основою є аналіз демократії в тому вигляді, у якому вона існує в дійсності. На засадах емпіричної методології властивості демок­ратії безперервно коригуються, уточнюються, а в разі накопи­чення ознак іншої демократичної якості навіть вирішується проб­лема оновлення теорії демократії. Яскравим прикладом засто­сування емпіричної методології з метою аналізу реальних демокра­тичних процесів є згадана теорія елітарної демократії.

Усі перелічені вище концепції демократії розкривають різні грані проблеми народовладдя. Маючи відмінні між собою позитив­ні риси та недоліки, вони висвітлюють складність демократичних процесів у їх теоретичному осмисленні та практичних проявах.

Конкретно-історичні умови кожної країни стимулюють специфіч­не розуміння та реалізацію певних демократичних доктрин, що підкреслює необхідність запозичення позитивного досвіду інших держав, у яких демократія довела свої широкі можливості.

Для позначення рівня активності окремих політичних акторів, які формують цілісний політичний процес в умовах демократії, використовують додаткові характеристики: 1) потенціал і статус; 2) вид дій; 3) спосіб інтеракцій.

Потенціал (статус) політичних суб’єктів відштовхується від їхніх кількісних ознак, але накопичується на основі якісних харак­теристик — насамперед ступеня організованості та змобілізова- ності. Крім того, ефективність діяльності суб’єкта залежить від обсягу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних) і жор­сткості контролю над ними.

Вид дій залежить від використовуваних політичним актором засобів, форм і методів політичної боротьби. По-перше, це пар­ламентські форми, теоретично доступні всім виборцям через пар­тії (блоки), що сформували представницький орган. По-друге, це ненасильницькі форми політичної участі. По-третє, це насильни­цькі дії, тобто види боротьби, що передбачають відкрите застосу­вання сили (від силового припинення демонстрацій і страйків до громадянської війни). По-четверте, це набір дій, що спирається на авторитет і переконання (маніпулювання громадською дум­кою, бюрократичні методи регулювання).

Спосіб інтеракцій зумовлений характером відносин між по­літичними акторами, головними серед яких є конфронтація, ней­тралітет, компроміс, союз (коаліція) та консенсус. Основу такого ряду визначає принцип співвідношення соціальних інтересів і політичних позицій суб’єктів, що формують розгалужену мережу взаємних контактів.

Підсумок взаємодії сторін і виявляється як політичний процес, конкретний стан якого визначається розстановкою та співвід­ношенням різних соціально-політичних сил.

Внутрішня динаміка політичного процесу також має свою специфіку. Цей бік політичного життя — власне, «буття політи­ки» — американські політологи назвали політичною сценою (англ, political performance) як вияв складної взаємодії державних і недержавних інститутів, груп та індивідів. За певних умов саме аналіз політичної сцени дає змогу більш чітко розрізнити суб- процеси політики: державне управління й громадянський тиск, лідерство та партійне керівництво, індивідуальну та групову участь громадян тощо.

Поняття розстановки та співвідношення сил дають можливість охарактеризувати позиційну та ресурсну сторони балансування акторів у конкретній ситуації. Перегрупування позицій вказує на перехід до наступного стану (нової стадії) політичного процесу з новими позиціями та потенціалами акторів.

Важливою умовою виникнення рівноваги сил, яка гіпотетично має задовольняти більшість політичних акторів, є ефективне функ­ціонування органів влади (субпроцес прийняття та реалізації рішень державними структурами). Це означає, що державне управління бу­ло й залишається однією з найважливіших складових політичного процесу. Елементами державної політики в контексті розгортання (ускладнення) політичного процесу є: формування легітимних суб’єктів та інституційної ієрархії; розробка стратегічного курсу й прийняття державних рішень; конструювання та практичне застосу­вання засобів реалізації управлінських рішень; державний контроль та арбітраж, забезпечення функціонування політичного режиму та зворотнього зв’язку з об’єктами державного управління.

Не можна обійти увагою виборчий субпроцес, сутністю якого є формування корпусу носіїв суспільної волі, способи представ­ництва та участі у визначенні суб’єктів управління. Вибори в де­мократичній державі є надзвичайно відповідальним моментом розвитку, оскільки навіть легітимна зміна вищих посадових осіб чи правлячих партій переважно може мати нову державну стра­тегію та, відповідно, новий курс розвитку політичної системи.

Політичний інститут виборів передбачає два основні типи електоральних систем — мажоритарну та пропорційну. За ма­жоритарної системи в один або два тури (фр. majorite — біль­шість), яку ще називають системою відносної більшості — від кожного електорального округу обирається один кандидат. Пе­реможець має отримати більшість голосів. Законодавство майже завжди закріплює необхідний для цього відсоток явки виборців. Пропорційна система визначає розподіл місць у парламенті від­повідно до кількості голосів, які партія отримала на виборах. Партійні списки можуть бути закритими чи відкритими. Крім то­го, законодавство фіксує мінімальний відсотковий поріг, який партія має подолати для входження до представницького органу. У країнах зрілої демократії існує думка, що така система більш повно відбражає політичні позиції та вимоги груп інтересів.

Вважається, що мажоритарна система дає змогу зміцнити вла­ду, а пропорційна — надавати більш повний спектр політичних оцінок, переконань, думок виборців, сприяти плюралізму та роз­витку багатопартійності. Сенс суспільних дискусій на електо­ральну проблематику полягає в пошуку відповіді на питання: що є більш вигідним на цьому етапі розвитку політичного проце­су— сильний уряд чи більш представницьке правління? Різні країни, залежно від конкретно-історичних умов, пропонують різ­ні відповіді. Як прийнятний вихід із ситуації більшість європей­ських держав поєднують обидві електоральні системи, пропону­ючи виборцям змішаний спосіб голосування.

Резюме за змістом теми. Політичне життя доцільно роз­глядати як гаму політичних процесів, що пронизують усе середо­вище існування людини. Політичний процес як проблема пов’язаний з функціонально-динамічними аспектами розвитку політичної системи, насамперед її взаємодією із соціальним сере­довищем. В авторитетній «Міжнародній енциклопедії соціальних наук» (1968) про це сказано дуже лаконічно: «Політичний процес зводиться до діяльності людей у різних групах з приводу бороть­би за владу та її використання задля досягнення своїх індивідуаль­них і групових інтересів». Політичний процес у сучасній Україні є сукупністю різноспрямованих субпроцесів різної інтенсивності, рівнодіюча яких поступово зміщується в напрямі посилення де­мократичних перетворень.

Терміни та поняття до теми: політичний процес, політичні субпроцеси, режим розвитку, групи інтересів, демократія (лібе­ральна, конституційна, плюралістична, корпоративна, партиси- пітарна, марксистська, елітарна), демократизація, політична активність, державне управління.

Запитання.Завдання

1. Яку з «осьових культур» слід уважати інтелектуальною пра­батьківщиною демократії?

2. Демократичний політичний процес: сутність, структура, ру­шійні сили.

3. Як співвідносяться між собою демократія та революція?

4. Що слід розуміти під поширеною в сучасній РФ концепці­єю «керованої демократії»?

5. Чи існують відмінності між демократією в США та країнах ЄС?

6. Які моделі демократії властиві Україні, починаючи з 1991 р.?

7. Які соціальні групи сучасної України слід вважати проде- мократичними, а які — антидемократичними?

Теми рефератів

1. «Постсоціалістичний», «посттоталітарний», «постгеноцид- ний» політичні процеси: сутнісні характеристики, особливості розвитку.

2. Демократія як ідеальне побажання та політична практика.

3. Проблема обмеження демократії в «особливий період» фун­кціонування держави.

4. Демократичний потенціал України: традиції, проблеми, пер­спективи.

5. Демократична культура особистості в сучасних Україні та РФ (компаративний аналіз).

Література

Алексеева Т. А. Демократия как идея и процесе І І Вопросы филосо­фии. 1996. —№6. —С. 16—34.

Aiuuh Г. К. Элитизм и демократия И Общественные науки и совре­менность. — 1996. — № 5. — С. 59—70.

Бортніков L Політична участь і демократія: українські реалії. — Луцьк: Вежа, 2007. — 521 с.

Воронов L О. Демократичний транзит: політико-владні трансформа­ції. — K.: Ґенеза, 2006. — 323 с.

Воронов L О. Демократичний транзит: людський вимір політики. — K.: Ґенеза, 2006. — 328 с.

Кельман М. Десять засад демократії І І Право України. — 1996.— №8.

Основи демократії: Навч. посібник І За ред. А. Копадій. — K., 2002.—421 с.

Политология: Учебник І А. Ю. Мельвиль [и др.] — M.: Проспект, 2009. —624 с.

Прибутько П. С. Політологія. — K., 2008. — 171 с.

Прикладна політологія: Навч. посібник І За ред. В. П. Горбатенка. — K.: Академія, 2008. — 472 с.

Скрипнюк О. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моде­лі та суспільна практика). — K.: Логос, 2006. — 368 с.

Токвиль А. де. Демократия в Америке. — M., Прогресе, 1992.

Шляхтун Π. П. Політологія. — K.: Либідь, 2005. — 576 с.