Історичні витоки та сутність громадянського суспільства

Термін «громадянське суспільство» має тисячолітню історію та різнобічне змістовне тлумачення в політичній думці різних на­родів. Сама ідея громадянського суспільства та його базові по­няття сягають Стародавньої Греції та Риму, насамперед політико- юридичної думки тих часів.

Ідеї давньогрецьких мислителів отримали розвиток у політич­ній думці Риму. Саме там з’явилося поняття «асоціації рівноправ­них громадян, які проживають у місті» («civitas nostra» — «наше місто»). Наприклад, Цицерон не бачив принципових відміннос­тей між поняттями «держава» та «суспільство». Виникнення су­спільства він пов’язував з розвитком людини. На його думку, ро­зум і дар мови, взаємне спілкування, обговорення та прийняття рішень об’єднують людей у «природне суспільство».

Обмежене теократичним світобаченням Середньовіччя, не­зважаючи на масове застосування інквізиційних, єзуїтських та інших обмежень, так і не змогло покласти край спробам осмис­лити світ людини, вільної від церковного чи державного всесил­ля. Важливі погляди на тему громадянського суспільства виклав італійський політичний мислитель Н.

Перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменував істотне оновлення ідей громадянського суспільства, усвідомлення супле­них відмінностей між ним і власне державними інститутами.

Упровадження ідей громадянського суспільства в практичне життя пов’язане з ідеєю «природних прав» людини, яка в XVII ст. була головною у формуванні правової свідомості та ефектив­них політико-правових концепцій, насамперед теорії «суспільно- го договору». Збагачуючи теорію громадянського суспільства, Г. Гроцій та Б. Спіноза до «природних прав» людини відносили свободу переконань і думок, свободу володіння власністю та її використання, рівність людей між собою, їх захищеність від сва­волі тощо.

Т. Гоббс у працях «Про громадянина» (1642) та «Левіафан» (1651) виклав нову концепцію громадянського суспільства, яке виникає під час переходу від «природного» стану первозданної людської ворожнечі та страху смерті до впорядкованого культур­ного суспільства, громадяни якого дисциплінуються інструмен­тами державної влади. Істотно змінюється сама людина, який пе­ретворюється на громадянина не за ознакою підданства («римські громадяни»), а на основі стрімкого розвитку особистісних полі­тичних, економічних, соціокультурних та інших вимірів. Водно­час змінюється і суспільство, яке доцільно визначити як «спіль­ноту індивідуальностей» або колектив, члени якого набули високих людських якостей.

Розмежування громадянського суспільства й держави — одна з головних ідей у теоретичному спадку Ж.-Ж. Pycco (праця «Мір­кування про походження і засади нерівності поміж людей»). На його думку, громадянське суспільство виникло внаслідок форму­вання приватної власності, а держава «витворена» з неї на підста­ві суспільного договору.

Відповідно до теорії «суспільного договору», процес творення держави — це виконання своєрідної угоди між людьми, які пого­джуються на існування надіндивідуальної суспільно-політичної сили у вигляді загальновизнаних державних інститутів. Така си­ла, попри її потрібність і виправданість, постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину природних прав людини. Так виникає громадянське суспільство, яке, на відміну від природ­ного, додержавного суспільства є новим станом соціуму, що спи­рається на державу. У конвенційних теоріях держави (Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як ан­типод його природного (додержавного, дополітичного) стану, а влада — як похідна відносин, що панують у громадянському су­спільстві.

Ідеологи лібералізму (насамперед Дж. Локк) запропонували принципово інше бачення громадянського суспільства. На їхнє переконання, таке суспільство є насамперед цариною людської свободи, яка залишається поза межами державної регламентації. Базові тези лібералів XVIII ст. звучали так: держава покликана передусім захищати особисту свободу та власність, здобуту пра­цею людей; держава має діяти тільки в строго окреслених межах, вихід за які може детонувати громадську непокору; люди повин­ні мати право протистояти сваволі уряду, чинити опір і навіть вдаватися до сили з метою його повалення в разі тиранії чи роз­валу урядової системи.

Просвітники XVIII ст. (Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є) виходили з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього з боку держа­ви. На їхнє переконання, громадянська ідея має домінувати над іде­єю всеосяжної, всесильної державності.

Як видно, друга половина XVIII ст. — період істотної ревізії концепції громадянського суспільства. Термін зберігся, але його зміст істотно модернізувався в напрямку відокремлення грома­дянського суспільства від держави.

Громадянське суспільство та політичну державу як різні сфе­ри людського існування розрізняв і Г. Гегель. У «Філософії пра­ва» (1821) мислитель систематизував учення про обидва феноме­ни, у якому він довів принципову відмінність громадянського суспільства від політичної держави. Для нього громадянське су­спільство є сферою «матеріальних умов життя», «продуктом природної необхідності», сферою реалізації особистих, приват­них інтересів окремих індивідів. Що ж стосується держави, то вона є політичною організацією, необхідною громадянському су­спільству, але не тотожною йому. Держава є похідною категорі­єю від громадянського суспільства, залежить від нього й може існувати тільки при розвинутій соціальній структурі цього суспі­льства.

Проблематика громадянського суспільства осмислювалась і в Україні. Відповідні ідеї звучать у творчому та науково-тео­ретичному спадку Т. Шевченка, І. Франка, М. Грушевського, М. Драгоманова, О. Кістяківського та інших мислителів XIX ст. Розвиваючи основоположні ідеї західних наукових шкіл, водно­час внесли національний елемент у розуміння громадянського суспільства.

Стрімкий розвиток політичної, соціально-економічної, етичної та інших складових ідеї громадянського суспільства своїм ре­зультат мав вихід на авансцену політичної творчості активної, думаючої, шукаючої людини, упевненої в можливості поліпшити людське існування на основі цілеспрямованих змін соціального середовища. В історії Нового часу такі трансформації на практиці втілились у запереченні деспотій демократіями, середньовічного абсолютизму — республіканськими чи конституційними монар-

хінними режимами, феодальних суспільств — буржуазними.

Погляди класиків політичної думки на громадянське суспільс­тво підготували сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — це суспільство громадян, яким властиві розвинуті економічні, соціальні, політичні, культурні, моральні та інші якості та яке спільно з держа­вою утворює розвинуті правові відносини; це суспільство рівноправних особистостей, яке щонайменше залежить від держави, проте активно взаємодіє з нею заради спільного блага.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або значною мірою підпорядковане державі, яка перетворює його на об’єкт безперервного впливу та маніпулювання. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства отримав назву етатизму (франц, etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повнова­жень держави на щонайбільшу кількість сфер суспільного життя. Держава проголошується єдиним чинником суспільної інтеграції. Сфера недержавного (громадянського, цивільного) звужується до найменших розмірів.

Опонуючи апологетам етатизму, прибічники громадянського су­спільства не відкидають державу як апробований тисячолітнім до­свідом регулятор людських взаємин. Але держава, на їхнє переко­нання, має бути демократичною й правовою, покликаною насам­перед захищати права й інтереси громадян, а вже потім — власні ін­тереси.

Зріле громадянське суспільство виникає на певному етапі роз­витку людської спільноти. Іншими словами, громадянське суспіль­ство в його сучасному вигляді стало водночас і підсумком, і про­дуктом цивілізаційного поступу. Його системними передумовами є вільна особистість, наділена правами та свободами відповідно до визнаних світових взірців, ринкова економіка, заснована на багатоманітності форм власності, широкий спектр незалежних політичних об’єднань і партій, громадська думка, незалежна від державних впливів.

Захищене законом від прямого втручання та надмірної регла­ментації з боку держави, громадянське суспільство втілюється в приватному житті громадян, існуванні вільного ринку, безпереш­кодному поширенні духовних, моральних, релігійних, національ­них та інших цінностей. Основою такого суспільства є складна мережа вільно встановлених індивідами міжособистісних і між- групових зв’язків (сімейно-родинних, общинних, економічних, культурних, етнонаціональних, конфесійних тощо), розмаїття ін- хересів, можливостей та способів їх реалізації.

Таким чином, головними рисами громадянського суспільс­тва є:

— відокремленість від держави, яка залишається партнером, проте втрачає риси провідної соціальної сили;

— домінування якості громадянських відносин над якістю по­літичної системи (за такого домінування держава є похідною від громадянського суспільства та комунікативних процесів, що роз­гортаються в ньому);

— внутрішня структурованість, яка ґрунтується на різноманіт­них об’єднаннях та асоціаціях громадян;

— утвердження широкого спектру індивідуальних, групових і загальносуспільних інтересів;

— наявність ринку, вільної конкуренції, відносин обміну ре­сурсами та продуктами діяльності між незалежними власниками;

— активне спілкування людей на основі розгалуженої інфор­маційної інфраструктури, щонайменше обмеженої державними регулятивними впливами;

— повага громадянських прав і свобод, які, маючи конститу­ційну фіксацію, вважаються вищими за похідні від них державні приписи (закони, укази, постанови, розпорядження, накази та ін.);

— плюралістичне оформлення неполітичних відносин у су­спільстві та загальновизнаних стилів людської життєдіяльності людей;

— домінування «неписаних» регулятивних норм (моралі, тради­цій, взірців поведінки) над «писаними» (законодавчо визначеними).

Громадянське суспільство, попри високу динаміку його внут­рішніх перетворень, певним чином структуроване. Верстви на­селення, які мають сталі економічні, політичні, соціокультурні та інші характеристики, утворюють угруповання, добровільні орга­нізації, об’єднання (асоціації), покликані вирішити принаймні два взаємопов’язані завдання: сприяти реалізації асоціативних інте­ресів і забезпечувати цивілізовані відносини з іншими соціаль­ними суб’єктами та державою. У такому сенсі громадянське су­спільство є своєрідним механізмом неформального соціального партнерства, яке уможливлює життєдіяльність соціуму на основі балансу інтересів та невпинного пошуку компромісів.

Громадянське суспільство має міцну економічну основу. Його формування супроводжується урізноманітненням форм власності та перевагою приватного капіталу. У ньому діє розгалужена рин­кова інфраструктура, яка, попри відносну самостійність, вимагає чітко окресленого державного регулювання. Плюралізм форм власності та розгалуженість економічних відносин стимулюють ділову активність, заповзятливість людей, створюють передумо­ви їхньої плідної роботи.

Соціальну структуру громадянського суспільства утворюють різноманітні спільноти із сталими об’єднавчими характеристика­ми — професійні, класові, етнічні, демографічні, регіональні, конфесійні, а також складна мережа відносин між ними. Хоча та­кі спільноти існують у будь-якому суспільстві, особливістю гро­мадянського суспільства є формальне та неформальне лідерство соціальних груп, які мають домінантний вплив на економічні процеси (володіють власністю, приймають важливі рішення, за­безпечують зовнішньоекономічні та політичні зв’язки). Характер­ною рисою соціальної структури сучасного громадянського сус­пільства західного типу є переважання в ньому так званого сере­днього класу як прошарку відносно забезпечених людей.

Первинним соціальним осередком громадянського суспільст­ва традиційно вважається сім’я — заснована на шлюбі або кров­ній спорідненості мала соціальна група, члени якої пов’язані спіль­ністю побуту, взаємною відповідальністю та взаємодопомогою. Сім’я характеризується сукупністю усталених соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують взаємовідносини подружжя, батьків, дітей та інших родичів. Відповідно до погля­дів численних дослідників, саме сім’я стала останньою, проте не­подоланною перешкодою на шляху широкомасштабної етатизації суспільних відносин за тоталітарних політичних режимів.

У сучасній політичній думці не припиняється дискусія що­до співвідношення політичної та неполітичної складової жит­тєдіяльності громадянського суспільства. Вважати його аполі­тичним — невиправдана крайність. Іншою крайністю буде вбачати в громадянському суспільстві єдине джерело актив­них, часом гострих політичних дій. Швидше за все, громадян­ське суспільство має відповідну політичну структуру, елемен­тами якої є недержавні політичні інститути — політичні партії, суспільно-політичні організації, громадські рухи, органи міс­цевого самоврядування, засоби масової інформації. Вони є найважливішими інструментами впливу громадянського суспіль­ства на державу, проте не набувають статусу державних інсти­тутів.

Духовна сфера громадянського суспільства також має власну структуру. Її головними елементами є наукові та освітні заклади, інформаційні та аналітичні центри, різноманітні культурно- мистецькі установи, якщо вони не репрезентують офіційну дер­жаву. До духовних підвалин громадянського суспільства слід віднести й Церкву.

ОСНОВНІ СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ, ДЕТЕРМІНОВАНІ ГРОМАДЯНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянсь­кого суспільства не означає їх антагоністичного існування, тим більше взаємної виключності. Без держави громадянське суспіль­ство неможливе, як і навпаки: без громадянського суспільства втрачаються найбільш цінні виміри державності — її правовий характер і демократичність.

Роз’єднати державу та громадянське суспільство неможливо. Певні соціальні інститути водночас функціонують в обох іпоста­сях соціального буття. Вони виконують роль необхідної «цемен­туючої основи» між державними та громадянськими інституція­ми й мають вирішальне значення для функціонування гро­мадянського суспільства. До таких інститутів належать політичні партії, об’єднання, клуби, засоби масової інформації, механізми виборчого процесу, політична культура, політичне представниц­тво тощо. Активний діалог суспільства й держави з широкого ко­ла проблем є гарантією того, що суспільство поступово стає гро­мадянським, а держава — демократичною й правовою. У такій державі виключається дискримінація за етнонаціональними, по­літичними, релігійними, статево-віковими ознаками, забезпечу­ється надійний законодавчий захист особистості й гідності гро­мадянина. Як підсумок — громадянське суспільство попри критичне ставлення до держави за форс-мажорних обставин (вій­на, криза, катастрофа) стає своєрідним резервом стійкості держав­них інститутів.

У світовій політичній думці останнім часом практично не під­німаються необгрунтовані дискусії з приводу «історичної прире­ченості» держави, її поступового, але незворотного заміщення «суспільним самоуправлінням». Свідченням важливості цього політичного інституту є подальше збільшення кількості держав у світі навіть в умовах динамічного поширення глобалізаційних процесів. Складне суспільство постіндустріального (посткапіта- лістичного, інформаційного, технотронного) типу, так само як і його доіндустріальні та індустріальні попередники, не може не бути об’єктом активного впливу держави. Держава була й зали­шається визнаною більшістю населення надіндивідуальною, над- груповою, надсуспільною силою, яка навіть у XXI ст. у ряді ви­падків може діяти на свій розсуд, не оглядаючись на суспільство. Проте вища державна мудрість полягає в самообмеженні влади, урахуванні існуючих у громадянському суспільстві відносин, оцінок, позицій, переконань і відповідному коригуванні держав­ного курсу.

2.