Поняття громадянське суспільство, правова держава

Поняття громадянське суспільство сягає ідеї античного полісу. Філософи Давньої Греції розглядали громадянське суспі­льство і політичне суспільство, або державу, як синоніми. Такий підхід зберігався практично до XVIII ст.

В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею природного права, тобто ідеальне незалежне від держави право, що випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII—XVIII ст. прихильники вчення про природне право — Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо, Монтеск’є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. — викорис­тали його для критики феодалізму при обґрунтуванні природності і розумності буржуазного суспільства. Вони ставили питання про свободу особи як громадянина суспільства, незалежного від дер­жави, від суспільства, що існувало вже в природному стані й пере­дувало державі, вважали, що громадянське суспільство — сукуп­ність відносин громадян із державою. Природно, вважалося, що в громадянському суспільстві людині, індивіду законом гарантуєть­ся вільний вибір форм його економічного та суспільного буття, за­тверджуються загальні права. Тут немає монополії одного лише світогляду, панує свобода совісті тощо.

Особлива заслуга в розробці теорії громадянського суспільст­ва належить Георгу Вільгельму Гегелю, який вважав громадянсь­ке суспільство системою потреб, що ґрунтується на приватній власності, майнових і станових відносинах та ін. Гегель розгля­дав громадянське суспільство як сферу матеріального, економіч­ного життя і діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємопов’язаною системою соціальних груп, спільностей, ін­ститутів, приватних осіб, взаємодія яких регулюється цивіль­ним правом і безпосередньо не залежить від політики держави.

Поняття громадянське суспільство використовує і Карл Маркс. Під громадянським суспільством розуміється організація родини, станів і класів, відносини власності і розподілу праці, взагалі форми і засоби існування і функціонування суспільства, дійсного життя і діяльності людини. Маркс підкреслював його об’єктивний характер і економічну основу. На відміну від Гегеля, який основою розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми ду­ху, Маркс доводить, що саме громадянське суспільство складає першооснову будівлі людського співжиття і життєдіяльність громадянського суспільства є головною рушійною силою істори­чного прогресу. В листі до Аннєнкова (28 грудня 1846 року) Карл Маркс писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, об­міну і споживання і отримаєте певний суспільний лад, певну ор­ганізацію родини, станів або класів — словом, певне громадянсь­ке суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і отримаєте певний політичний лад, що є лише офіційним вира­женням громадянського суспільства». Надалі недостатньо чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює точними поняттями: економічна структура суспільства, економічний ба­зис, спосіб виробництва тощо. Структура громадянського суспі­льства, історично зумовлена загальною об’єктивною закономір­ністю, включає особливі форми та відносини виробництва, класовий розподіл, що захищаються, відповідно, політико- правовими механізмами.

За всієї різноманітності підходів, у сучасному визначенні гро­мадянське суспільство — це сукупність суспільних відносин та інститутів поза межами політичної структури держави. Зви­чайно ж, громадянське суспільство — це таке суспільство, де головною діючою особою, суб 'єктом розвитку є людина з усією системою її потреб та інтересів, відповідною структурою цін­ностей. Громадянське суспільство, торкаючись сукупністі суспі­льних відносин, відображає взаємозв’язок всіх сфер суспільного життя людини. Маючи різноманітні потреби та інтереси (матері­альні та нематеріальні), людина, як індивід, особистість, задово­льняє їх у процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та інститути, що складають структурні елементи гро­мадянського суспільства.

Разом із концепцією громадянського суспільства, теорією при­родного права, суспільного договору формується і поняття право­ва держава. Процес утворення держави полягав у виділенні особ­ливої публічної влади з її військом, поліцією, тюрмами та різного роду примусовими закладами і органами управління. Про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще у VI ст. до н. е. в Давній Греції один із шести правителів полісу архонт Солон, про співвідношення природних прав людини і законів держави загово­рили пізніше Арістотель і Ціцерон. Початок правової державнос­ті — розподіл влади — покладений в Давньому Римі. В період Се­редньовіччя всі сфери життя проймаються політикою держави, а саме суспільство також стає політичним, всі найважливіші інсти­тути суспільства: власність, родина, організація праці та інші ви­ступають як складові елементи державного життя. Політичні рево­люції XVI—XVIII ст. знищили стани, привілеї і все, що порушувало принцип рівності підданих держави, і поставили на перший план свободу і природний хист окремого, приватного ін­дивіда як самостійного та вільного громадянина. Встановлювався єдиний та обов’язковий для всіх правовий порядок.

^ея правової держави не могла в повній мірі існувати раніше, в період античності або в період абсолютизму, тому, що її реалі­зація вимагала, по-перше, формальної рівності, по-друге, відсут­ності станового поділу, по-третє, наявності представницьких органів влади і, нарешті, розвиненої теорії природного права та розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Правова держава — реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення вберегти людину від державного теро­ру, насильства над совістю, дріб’язкової опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу і основні права особи. Поняття правова держава утвердилося на рубежі XVIII— XIX століть. Але сам термін правова держава остаточно закріпився у суспільній думці та юриспруденції XIX ст., у працях німецьких юристів Карла Вельнера, Роберта фон Моля та ін. Філософське обґрунтування ідеї правової держави є в дослідженнях Ымануша Канта («Метафизика нравов» та ін.). Ымануш Кант розробляє вчення про правову державу на базі вчення про категорічний імператив, тобто формальне внутрішнє веління. Зміст його такий: роби так, щоб правила (максима) твоєї поведінки служили зразком для законодавців. Правова держава, за Кантом, це не та держава, де громадяни сліпо дотримуються закону, а та, де закон відповідає їх моральним принципам. Правовою є та держава, де всі підпорядковані не просто закону, а праву. Ымануш Кант розділяє категорії мораль та право, право і закон. Право є міра свободи, а закон — юридичне відображення права. Право є міра свободи, зведена в закон. В правовій державі закони відповідають праву, тій мірі свободи, що існує в суспіль­стві. Джерелом законів у правовій державі, за Кантом, виступає єдина воля всіх осіб, що утворюють народ; громадяни мають право коритись тільки тим законам, зі справедливістю яких вони згодні, і беруть зобов’язання самохіть їх дотримуватись. Юридичною є рівність всіх перед законом: як і громадяни, влада повинна неухильно дотримуватися тих же законів.

Звичайно ж, Ымануш Кант розглядав правову державу як об’єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам, і вважав, що законодавець повинен керуватися такою вимогою: чого народ не може дозволити стосовно самого себе, того і законодавець не може дозволити стосовно народу.

Правова держава — це держава, обмежена в своїх діях пра­вом, що захищає свободу та інші права особи і що підпорядковує владу волі суверенного народу. Конституція, що виступає своєрі­дним суспільним договором між народом і владою, визначає вза­ємовідносини між особистістю і владою. Пріоритет у відносинах між державою і громадянином належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави і його діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу і держава не перетворилася на монстра, який панує над суспільством, існує розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Пріоритет права, що володіє всезагальністю, розповсюджується рівнозначно на всіх громадян, державні і суспільні інститути, захищає і відстоює незалежний суд. Теорія розподілу влади створена декількома дослідниками політики: Джоном Локком, Шарлем Монтеск’є, а в її сучасній формі — Артуром Гамільтоном, Джоном Медісоном і Джоном Джеєм. Основні положення теорії розподілу влади такі: по- перше, законодавча, виконавча і судова влада надаються різно­манітним людям і органам згідно з конституцією; по-друге, всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь- якою іншою; по-третє, жодна влада не може користуватися права­ми, наданими конституцією іншій владі; по-четверте, судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.