Громадянське суспільство в Україні

Тема громадянського суспільства невіддільна від історичної долі України. Упродовж своєї багатовікової історії Україна була більше «громадянським суспільством», аніж «державою». Зовніш­нім центрам політичного впливу (іншим державам) за допомогою зазвичай репресивних засобів періодично вдавалося вилучати ідею української державності з офіційно дозволеної ідеології та залежної від неї повсякденної свідомості.

Після Жовтневої (1917 р.) революції в Україні спочатку намі­тився процес активного формування громадянського суспільства, синхронізований із становленням радянської державності у ви­гляді УСРР (УРСР). Але в середині XX ст. він був фактично пе­рервний союзними тоталітарно-бюрократичними органами. Сама концепція громадянського суспільства в CPCP була оголошена «буржуазною вигадкою».

Проголошення державної незалежності України перетворило ідею громадянського суспільства на одну з головних складових розвитку української нації. Це знайшло відображення в Деклара­ції про державний суверенітет України (1990), Акті проголошен­ня незалежності України (1991) та в Конституції України (1996, з наступними змінами).

Попри наявність потужного нормативно-правового підґрунтя, важливо пам’ятати, що утвердження громадянського суспільства в країнах, які стали на шлях демократичного розвитку, — тривалий та суперечливий процес. З цього приводу Дж. Кін зазначив, що на­родження (відродження) громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками. Воно дарує свободу однаковою мірою як деспотам, так і демократам. Громадянське суспільство в Україні перебуває в процесі активного становлення. В орбіту активних су­спільних перетворень втягнута більшість населення. І це як пози­тивним, так і негативним моментом. До позитивним слід віднести активізацію громадської позиції особистості (соціальної групи) при вирішенні значної кількості питань, увага держави до яких по­слаблена.

Ймовірність реставрації в Україні тоталітарного політично­го режиму є вкрай незначною. Гіпотетично можна передбачити, що в разі неототалітарних трансформацій громадянське суспільс­тво виявиться об’єктом швидкої та рішучої атаки з боку держав­них інститутів (за аналогією з політичним досвідом попередньої держави). Другим напрямком може стати консервація на трива­лий час наявного стану речей та, відповідно, авторитарних ме­тодів управління. Третім (бажаним і найбільш вірогідним) сцена­рієм є поступовий еволюційний розвиток і зміцнення громадян­ських засад суспільного розвитку.

Еволюційний шлях подальшого утвердження громадянського суспільства в Україні передбачає використання наявних переду­мов, існуючих ресурсів його вдосконалення. Важливо, щоб су­спільні вимоги, претензії, критика на адресу державних органів звучали на повний голос. Для цього створені необхідні правові підстави. Громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й за­хисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (ст. 36 Конституції України). Держава не повинна втручатись у діяльність політич­них партій і громадських організацій, якщо остання здійснюється в межах закону. Водночас слід мати на увазі значний розрив між конституційно декларованими правами й свободами людини та громадянина й реальним порядком їх здійснення.

Умовами подальшого розвитку громадянського суспільства в Україні є чіткий розподіл повноважень між різними гілками вла­ди, рівність усіх форм власності, свобода підприємництва, реаль­не забезпечення прав громадян, ідеологічний плюралізм, вільний доступ до інформації, розвинуте самоуправління тощо.

Іншим важливим аспектом якісного вдосконалення громадян­ського суспільства в Україні є формування культури грома­дянства у широких верств населення, в ідеалі — усього україн­ського народу. При цьому важливо бачити певну різницю між схожими термінами «громадянство» та «громадянськість».

Громадянство — це правова приналежність особи до дер­жави; постійний правовий зв’язок особи з державою, що ви­являється в їх взаємних правах та обов’язках. Основними ха­рактеристиками громадянства є:

— належність людини до певної держави, суспільства, нації;

— підданство, підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на громадянина як на її території, так і за її межами;

— наділення особи обов’язками перед державою, які переваж­но зводяться до виконання законів і сплати податків;

— володіння відповідними соціальними, політичними й май­новими правами та свободами (головними з них є право на дер­жавне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представництво інтересів в органах державної влади, право на житло, роботу, освіту, медичну й соціальну допомогу, захист безпеки й власності, свобода слова, совісті, переконань тощо);

— правосуб’єктність особи, яка настає за досягнення люди­ною певного віку; до неї належить сукупність можливостей, які надає людині держава, здатність особи діяти відповідно до зако­нодавчих вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати обов’язки перед державою.

Способами набуття громадянства є громадянство за народжен­ням («право крові» та «право ґрунту»), а також натуралізація.

Громадянськість — світоглядно-психологічний стан лю­дини, що характеризується її самовідчуттям як громадянина конкретної держави, лояльним ставленням до державних ін­ституцій та законів, почуттям власної гідності у відносинах з представниками держави, знанням і поважанням прав люди­ни, цінностей громадянського суспільства, готовністю їх об­стоювати, відповідальним ставленням до своїх політичних обов’язків, патріотизмом.

Головною ознакою наявності в людини високої культури гро­мадянськості є її лояльність (франц, loyal — вірний, чесний) як шанобливе й водночас доброзичливе ставлення до влади, установ­лених нею законів, згода перебувати в запропонованому держа­вою правовому полі. Лояльність громадянина — це його здат­ність до самообмеження свободи через підпорядкування осо­бистої діяльності нормам чинного законодавства. Саме тому гро­мадянськість визначається рівнем правосвідомості людини, знан­ням законів, умінням відмежувати законну поведінку від антиза- конної.

Водночас людська законослухняність не повинна бути безмеж­ною, абсолютною, некритичною, спрощуватись до бездумного виконання яких завгодно приписів держави (серед них можуть бути й такі, що зазіхають на людську гідність і навіть людське життя). Людина, чия політична соціалізація відбулась в умовах зрілого громадянського суспільства, має бути готовою до опору необгрунтованим державно-бюрократичним претензіям, у відно­синах з державою обстоювати загальнолюдські моральні ціннос­ті, які переважно мають надполітичне значення. Твердість і мас­штабність таких позицій своїм сприятиме коригування держав­ницького курсу в напрямку демократичних перетворень.

Як свідчить політичний досвід XX ст., країни світу радикаль­но розрізняються між собою за типами культури громадянсь­кості, які залежать від характеру взаємодії держави й громадян­ського суспільства, ступеня «проникнення» держави в суспільну тканину, етатизації соціальних процесів.

Складовою тоталітарної громадянськості є спочатку приму­сова, а потім і добровільна відмова людини від спілкування з державою на рівних. Тоталітарний режим нетерпимо ставиться до незалежної думки та некритично до власної, зневажає людські права та свободи, відмовляється від діалогу з інакомислячими, виявляє агресивність у нав’язуванні «єдино правильних» позицій всім суспільним прошаркам. Саме тому спроби прискореної де­мократизації соціуму, вихованого на тоталітарній культурі, є над­звичайно важкими, часом навіть марними.

Авторитарна громадянськість також ґрунтується на доміну­ванні держави над недержавними фрагментами суспільного бут­тя. Носій авторитарної політичної культури змушений добровіль­но чи примусово приймати недемократичні постулати соціально- політичного устрою. Головними з них є такі: невизнання народу головним джерелом і сувереном влади; нехтування принципом поділу влади; скасування або значне обмеження політичних прав і свобод; сувора регламентація діяльності державних інститутів, поширення їх повноважень на якомога більшу кількість суспіль­них сфер; обмеження діяльності політичних партій та інших сус­пільно-політичних об’єднань; рекрутування політичних еліт шляхом кооптації (призначення згори); зведення можливостей опозиції до мінімуму. Не виключається застосування політичних репресій щодо «незручних» представників громадянського суспі­льства.

Водночас авторитарний режим втрачає деспотизм та всесиль­ність свого тоталітарного аналога. Він хоча й вимушено, проте здійснює місію громадянської соціалізації індивідів, формує не­обхідну для демократичного життя культуру дотримання законів, не перериває процесу структуризації суспільства, що сприяє роз­гортанню легального тиску на владу з метою прийняття законів і більш повного задоволення інтересів людини.

Домінантними характеристикам демократичної громадянсь­кості є загальна та правова освіченість населення (насамперед знання прав, свобод та обов’язків людини й громадянина), мораль­ність, патріотизм як основа громадянської позиції, повага до кон­ституції, звичаїв, символів своєї країни (герб, прапор, гімн), при­четність до історичної долі вітчизни та народу, відчуття власної гідності та готовність її обстоювати. Такі особистісні характерис­тики мають бути не локальними, поширеними серед обмеженої кількості представників інтелектуальної та духовно-культурної еліти, а системними, загальними, стосуватись якомого більшої кількості громадян, залучених до політичного життя.

Резюме за змістом теми. Громадянське суспільство до­цільно уявляти як своєрідний соціальний простір, у якому люди взаємодіють як вільні від держави індивіди. Чим розвинутішим є громадянське суспільство, тим більше підстав для демократич­них перетворень, тим менше причин для реставрації авторитар­них і тоталітарних режимів.

У структурному плані громадянське суспільство — це діалек­тична єдність трьох основних сфер людської життєдіяльності. Політична сфера є середовищем задоволення політичних інтере­сів і свобод шляхом участі громадян у партіях, рухах, об’єд­наннях, асоціаціях. Економічна сфера дає змогу більш ефективно впорядкувати виробничо-розподільчі відносини, насамперед від­носини власності. Духовна сфера стимулює вдосконалення, зба­гачення індивідуальної та колективної свідомості завдяки активним освітнім, науковим, культурно-мистецьким та іншим впливам.

Якщо держава — це інструмент організованого впливу на людське середовище, то громадянське суспільство є і середови­щем, і результатом самоорганізації людської спільноти на прий­нятних для більшості населення засадах. У такому розумінні громадянське суспільство — це система забезпечення життєз­датності великих людських об’єднань (етносів, народів, націй), самостійного, творчого продукування матеріальних і духовних цінностей, їх накопичення та передачі новим поколінням.

Терміни та поняття до теми: громадянське суспільство, гро­мадянство, громадянськість, держава, партнерство, лібералізм, права і свободи, етатизм, суспільне самоуправління.

Запитання. Завдання

1. Дайте визначення понять «громадянське суспільство», «правова держава».

2. Обґрунтуйте взаємозв’язок демократії та громадянського суспільства.

3. Систематизуйте погляди на громадянське суспільство в різ­ні історичні епохи.

4. Розмежуйте терміни «громадянство» та «громадянськість».

5. Структуруйте громадянське суспільство за сферами, суб’єктами, продуктами життєдіяльності.

6. Запропонуйте індикатори зрілості громадянського суспільс­тва та застосуйте їх для сучасної України.

7. Як співвідносяться між собою Українська держава та гро­мадянське суспільство?

Теми рефератів

1. Громадянське суспільство як резерв стійкості політичної системи.

2. Глобальне громадянське суспільство: міф чи реальність?

3. Економічні підвалини громадянського суспільства.

4. Політичний режим і громадянське суспільство: проблеми та результати взаємодії.

5. Західна модель громадянського суспільства: можливості та обмеження загальносвітового використання.

6. Теорія громадянського суспільства в інтелектуальній спад­щині України.

7. Особливості становлення громадянського суспільства в Україні.

Література

Бебик В., Бортніков В., Дегтярьова Л., Кудряченко А. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації в глобальному сві­ті. — K.: ІКЦ «Леста», 2006. — 248 с.

Бебик В. М. Політологія. Наука і навчальна дисципліна. — K.: Кара­вела, 2009. — 496 с.

Воронов І. О. Демократичний транзит: політико-владні трансформа­ції. — K.: Ґенеза, 2006. — 323 с.

Воронов І. О. Демократичний транзит: людський вимір політики. — K.: Ґенеза, 2006. — 328 с.

Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлен­ня, тенденції розвитку І За заг. ред. Ф. М. Рудича — K., 2006.

Долженков О. О. Україна — Білорусь: досвід політичної трансфор­мації. — Одеса: Астропринт, 2003. — 262 с.

Політологічний енциклопедичний словник. — K.: Ґенеза, 2004. — 736 с.

Политология: Учебник І А. Ю. Мельвиль [и др.] — M.: Проспект, 2009. — 624 с.

Рябов С. Г., Томенко М. В. Основи теорії політики. — K.: Тандем, 1996. — 192 с.