Витоки політології

Запропонувати єдине, універсальне визначення політології, яке було б однозначно сприйнято світовим науковим та освітян­ським загалом, сьогодні доволі складно. Представники різних на­укових шкіл, які об’єктивно виступають як апологети несхожих зразків пізнавальної культури своїх країн, пропонують відмінні між собою трактування політології.

Політологія — це наука про політику та її вплив на людину, соціальні групи, суспільство загалом.

Політологія — це наука про сутність, форми та закономірності виникнення, функціонування й розвитку політичних систем, по­літичних явищ і процесів, їх місце й роль у житті суспільства.

Виходячи з того, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада є лише засобом політики), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівни­цтва та управління суспільством на основі публічної влади.

Доволі часто політологію ототожнюють з політичною соціо­логією як найбільш загальною наукою про політику. Проте більш поширеним є погляд на політологію як на інтегровану науку про політику в усіх її проявах. Останній підхід, який розглядає полі­тологію як загальну, єдину й водночас внутрішньо диференційо­вану науку про політику, отримав світове визнання. Виходячи з цього, відбулася своєрідна синонімізація назви: поряд з «політо­логією» широко вживається термін «політична наука».

Розвиток політології — це тривалий процес, який пройшов кіль­ка стадій: 1 — від часів Аристотеля до середини XIX ст. (філо­софський період); 2 — від середини XIX ст. до закінчення Другої світової війни (емпірично-практичний період); 3 — друга поло­вина XX ст. — наші дні (період рефлексії, критичного переосмис­лення накопичених знань та їх подальшого поглиблення).

Європейський континент з його тисячолітніми науковими традиціями, потужними філософськими, історичними, правничи­ми, соціологічними та іншими школами цілком може вважатися прабатьківщиною політології.

Лідерство Сполучених Штатів у питаннях конституювання політології як нової науки та навчальної дисципліни пояснюється насамперед складністю європейської політичної історії XX ст., яка мимоволі ставала на заваді новітнім науковим ініціативам. Світові війни, активні революційні процеси, виникнення низки тоталітарних режимів, знищення або еміграція провідних учених мінімізували внесок європейських країн у гуманітарні дослі­дження того періоду. Водночас США як одне з найбільш динаміч­них суспільств XIX—XX ст. створило необхідні організаційні та інтелектуальні передумови системного утвердження науки про владу (як іноді називають політологію) та заохочення її розвитку в інших країнах. Іноді кажуть більш коротко: США не перешко­джали індивідуальним проектам (науковим, освітнім, бізнесо­вим), у перелік яких потрапила наука про політику.

Першими ознаками формування нової науки в останній чверті XIX ст. стало масштабне застосування порівняльно-історичних методів з метою системного аналізу традиційних політичних проб­лем в умовах новоутвореної держави — Сполучених Штатів Аме­рики (прискіпливого аналізу потребували державний суверенітет, незалежність, співвідношення права й політики тощо), а також пе­рспектив розвитку тогочасних державно-правових і політичних ін­ститутів.

Першим дослідженням реальних політичних процесів у США стала робота Артура Фішера Бентлі «Процес керівництва. Ви­вчення суспільних рухів» (1908). Особливістю наукової діяльнос­ті А. Бентлі (1870—1957), Ч. Мерріама (1874—1953), Г. Ласвелла (1902—1978) та інших американських учених став аналіз реаль­них політичних взаємодій індивідів і соціальних груп, що приве­ло до виникнення та розвитку в 20—30-ті роки XX ст. біхевіорист- ського напрямку політичних досліджень. Від традиційного для Європи вивчення політичних інститутів (насамперед держави та права) представники заокеанської політичної науки перейшли до емпіричного вивчення політичних відносин і процесів (виборів, конкуренції, опозиції, політичної соціалізації, політичного лідер­ства, громадської думки тощо). Як зазначав Гарольд Ласвелл, у той час головним завданням політичної науки стало «вивчення тих, хто впливає і тих, хто перебуває під впливом».

Як видно, американськими науковцями та практиками було сформовано інтелектуальну основу особливо актуальної у швид­козмінному політичному середовищі поведінкової політології. Вироблення практичних рекомендацій органам влади вимагало конкретного аналізу громадської думки, груп тиску. Завдяки зу­силлям американських учених-прагматиків власне політична на­ука виявилась синтезованою із соціологією та психологією, які ще раніше вдавалися до неформального вивчення суспільних структур.

Таким чином, особливістю політичної науки в США стала її емпірична спрямованість. Поєднання емпіричних і теоретичних стадій стимулювало зародження ряду дослідницьких парадигм, що у другій половині XX ст. набули світового визнання. Зокрема, це теорія «політичної системи» (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч), теорія «політичної культури» (Г. Алмонд, С. Верба, Б. Рассел), теорія «модернізації» (Г. Аптер, С. Хантінгтон, Ф. Ріггс).

В цьому й полягає принципова відмінність становлення полі­тології в Новому та Старому світах: США — це вивчення швид­козмінних мотивів поведінки суб’єктів влади, характеру владних відносин, техніки розподілу ресурсів, домінантних чинників прий­няття важливих політичних рішень; Європа — це осягнення світу політики за допомогою освячених тисячолітнім досвідом філосо­фії, юриспруденції, історії як традиційних (академічних) наукових напрямків.

30-ті роки XX ст. виявилися чітко вираженою «точкою біфур­кації» всієї земної цивілізації, кризовий стан якої вимагав негай­ного прийняття масштабних політичних рішень та їх практичного втілення. У різних регіонах світу окреслилися два способи подо­лання кризових явищ.

Перший, що виявився історично безперспективним, — на ос­нові суворої регламентації суспільного життя та формування то­талітарних режимів. Це відбулося в CPCP, Німеччині, Італії, Іс­панії, деяких інших державах. У названих країнах суспільні нау­ки, зокрема й ті з них, що досліджували проблеми влади, стали елементом ідеології та пропаганди, інструментом забезпечення офіційної політики.

Другий спосіб — на засадах оновлення традиційного капіталі­стичного суспільства за допомогою ліберально-демократичних принципів, утвердження соціальної ролі держави, поєднання приватновласницької економіки з державною системою соціаль­ного захисту — системно виявився в Сполучених Штатах. «Но­вий курс» президента США від Демократичної партії Ф. Руз­вельта (роки президентства — 1933—1945 рр.) став своєрідним замовленням на розвиток емпіричних досліджень динамічних со­ціально-політичних процесів. Завдяки американським ученим політологія виявила себе насамперед як поведінкова наука, спря­мована на вивчення всієї багатоманітності форм державного управління (зокрема й неформальних). Метою політичних дослі­джень у той період стало виявлення чинників і пояснення моти­вів, що впливають на політичну поведінку людей, а також умов, необхідних для «раціонального» соціального планування й конт­ролю.

У Радянському Союзі (роки існування CPCP — 1922—1991) політології у її західному розумінні не існувало. Утримання гу­манітарних знань у ирокрустовому ложі офіційної марксистсько- ленінської ідеології виключало альтернативні, а тим більше кри­тичні погляди на політико-владні відносини, організовані та кон­трольовані державою. Окремі дослідження політичної сфери хоча й здійснювались у межах історії КПРС, марксистсько-ленінської філософії (історичного матеріалізму), наукового комунізму, тео­рії держави й права та деяких інших ідеологізованих дисциплін, проте не забезпечували об’єктивного розуміння абсолютною біль­шістю населення державно-політичних процесів.

Ставлення до політології почало змінюватися лише в період горбачовської перебудови (1985—1991 рр.). У 1989 р. Державний комітет CPCP з науки й техніки офіційно затвердив номенклату­ру спеціальностей наукових працівників під назвою «Політичні науки». Тоді ж політологія (переважно під назвою «політологія та теорія соціалізму») була впроваджена у систему вищої освіти.

Набуття Україною незалежності стало головною організацій­ною передумовою включення політології до переліку нормативних дисциплін, обов’язкових для викладання у вищих навчальних за­кладах. Необхідність її вивчення зумовлена об’єктивними суспіль­ними потребами, головними з яких є формування свідомої, повно­правної особистості, здатної адекватно використати та захистити незалежний статус суверенної Української держави; засвоєння цінностей та норм демократичної політичної культури, яка довела свою стійкість, життєдайність і потенціал розвитку в країнах Захо­ду; вироблення раціоналістично-критичного ставлення до владних процесів; розвиток політичної толерантності, готовності до комп­ромісів, здатності вирішувати суспільні суперечності на основі партнерства; забезпечення громадянського миру та національної злагоди; утвердження в індивідуальній та груповій свідомості по­чуття громадянського обов’язку, відповідальності перед суспільс­твом; налагодження взаємовигідних контактів з іншими держава­ми світу, інтеграція України в світове співтовариство.

2.