Предмет політології

Політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна зі складових системи знань людства. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (слово, вчення).

Зародження політології припало на другу половину ХІХ століття. Цьому сприяла активізація політичного життя, що породжувало потребу в політичних знаннях, з метою успішної боротьби за владу та розв’я­зання соціально-політичних конфліктів. На межі ХІХ-ХХ століть політологія стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією.

Як самостійна наукова дисципліна політологія виникла у США. Перша кафедра політичної науки була відкрита в 1857 р. в Колумбій­ському університеті (США). У нашій країні перші кафедри політології з’явились у 1989 р., а з 1990 р. цей предмет почали викладати в укра­їнських вищих навчальних закладах.

Сучасна політична наука має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Вона існує тільки в єдності її теоретичних та практичних аспектів і синтезує в собі соціально-політичний, історичний, юридичний та соціологічний підходи, не обмежуючись і не зливаючись з жодним із них.

Політологія має свій об’єкт і предмет дослідження.

Об’єктом політології є політична діяльність або політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але політику вивчають і інші дисципліни - філософія, соціологія, теорія держави, історія, однак кожна під своїм кутом зору. Специфіка політології полягає в тому, що всі соціальні явища та процеси вона розглядає стосовно політичної влади.

Предметом політології є феномен політичної влади, закономі­рності її функціонування та розвитку, її використання у суспільстві. До кола інтересів цієї науки входять:

• політичні рухи, групи, інститути;

• політичні процеси та системи;

• політична діяльність;

• політична свідомість і культура;

• громадська думка і засоби масової інформації в політичному процесі;

• історія політичних вчень, політична філософія, політичні ідеології;

• виборчі системи і процеси;

• етнічні процеси і політика тощо.

Сучасні політологи вважають, що межі політології змінюються. Постійно збільшується кількість тем, які вивчає політологія. Це відбу­вається тому, що сучасна політика торкається багатьох сфер людської діяльності.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегро­вану науку, але залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі структурні складові:

• політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонують політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

• теорію політики, яка є ще більш конкретною дисципліною, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої;

• політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрун­туванні влади, досліджує вплив соціальних груп і в цілому грома­дянського суспільства на політику;

• історію політичних вчень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя в різні історичні епохи;

• політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якос­тей людини на політику, а також зв’язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

• теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав (всередині цього напряму виділя­ють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань).

Кожна зі складових політології прямо чи опосередковано є пред­метом суспільних наук. Але жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претенду­вати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Особливості політології як науки виявляються у її функціях (від лат.

1) описовій, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальнос­ті, на підставі чого можна дістати відповідь, якою є ця реальність;

2) пояснювальній, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, при­чини їх виникнення, закономірності функціонування;

3) прогностичній, яка зводиться до передбачення, якою буде політична діяльність у майбутньому, виявлення тенденцій розвитку суспіль­них процесів;

4) інструментальній, яка полягає в розробці певних проектів прий­няття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

5) ідеологічній, що орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей;

6) методологічній, яка виявляється в розробці способів, методів і принципів теоретичного дослідження політики і практичної реалі­зації політичних рішень;

7) аналітичній, що полягає в накопиченні, вивченні, систематизації фактів та явищ політичного життя для пошуку відповідей на акту­альні питання сучасної політики;

8) світоглядній, яка утверджує цінності, ідеали, норми цивілізованої поведінки в суспільстві, політичної культури соціальних суб’єктів;

9) політичній соціалізації, що забезпечує процес включення людини в політичну сферу суспільства і формування певного типу політич­ної культури;

10) організаційній, яка полягає в опрацюванні рекомендацій для органі­зацій, політичних інституцій, відносин, переговорних процесів тощо.

У процесі власного розвитку політологія виробила свій категорі­альний апарат.

Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та ознаки політичних явищ і є результатом пізнання політичної сфери соціального життя. У загальному вигляді їх можна поділити на структурні, функціональні та категорії розвитку. Одна категорія мо­же відображати елементи всіх законів (наприклад, “політична вла­да”), інші - категорії структури (наприклад, “політична організація”), функціонування (“політична діяльність”, “політичний процес”, “полі­тична участь”), розвитку (“політичний режим”, “політична революція”) та ін.

Центральною категорією політології є політична влада. Вона най­повніше виражає зміст та суть феномена політики. Всі політичні явища розглядаються в політології відносно політичної влади. Крім того, у політології широко використовуються поняття й категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

Сформувавшись як відносно самостійна наукова і навчальна дис­ципліна в умовах, коли інші науки про суспільство мали досить довгу історію, політологія використала методологічну базу цих наук. Вона не володіє якоюсь особливою методологією вивчення свого предмета, а користується загалом відомими в науці методами наукового дос­лідження. Умовно їх можна поділити на такі групи:

1. Загальнологічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індук­ція, дедукція, моделювання.

2. Теоретичні: мислительний експеримент, математична формалізація тощо.

3. Порівняльно-історичні: історичний опис, конкретний аналіз, порі­вняльний, хронологічний, прогностичний та інші.

4. Емпіричні, або біхевіористичні (від англ. behavior - поведінка). Характеризуються як спосіб дослідження суспільно-історичних явищ з огляду на аналіз поведінки окремих людей та груп. Аналізу політичної поведінки передує отримання емпіричної інформації одним або кількома методами: спостереження, експеримент, анкетне опитування, соціометричний метод. Тобто, за теорією біхевіористів, від політика можна очікувати будь-якої дії залежно від ситуації. Наприклад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочи­нець - чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає.

5. Системні, що характеризуються цілісним сприйняттям об’єкта дослідження і комплексним аналізом зв’язків елементів у межах політичної системи в цілому.

Предмет політології фіксується і в її законах.

Закони політології виражають суть політичних явищ і необхідний, об’єктивний та регулярний зв’язок між ними. За змістовним критерієм розрізняють закони структури, функціонування та розвитку.

Закони структури визначають спосіб організації політичних сис­тем, їхню внутрішню визначеність та взаємозумовленість.

Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв’яз­ків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Напри­клад, закономірністю можна вважати відчуженість мас від політичної участі у тоталітарному режимі.

Закони розвитку - це закони переходу від одного порядку взає­мовідносин у системі до іншого, закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності.

Існують різноманітні підходи до трактування джерел політики. Це знайшло своє відображення в окремих концепціях політики. Їх мож­на звести до чотирьох: теологічні, натуралістичні, соціальні і раціональ­но-критичні.

Теологічні (від грец. theos - бог і logos - слово) (від концепцій, які формуються починаючи з І тисячоліття до н.е., зводяться до божест­венного трактування політики). Уже Платон і Аристотель стверджували, що політика є результатом як божественних сил, так і людських прагнень. У Стародавньому Китаї вважали, що взаємозв’язок порядку небесного і земного здійснюється через імператора, який є наступником Бога на землі. На період Середньовіччя припадає панування теологічної парадигми Аврелія Августина та Фоми Аквінського, які твердили, що влада монарха від Бога і тому є вічною. Теологічна концепція виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога, і тому влада містить у собі вічну нез’ясованість, загадку, з’ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.

Нежиттєвість і непродуктивність цієї концепції роблять її у су­часний період суто умоглядною, яка не здатна вирішувати будь-які проблеми.

Натуралістичні концепції віддають пріоритет чинникам, які ма­ють несоціальний характер (природне середовище, географічне розта­шування країни, біологічні дані індивідів, психологічні якості людини тощо). Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні теорії політики.

Соціальні концепції політики базуються насамперед на розгляді політики як результату соціальних чинників. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспіль­ного життя. Залежно від того, якому чиннику віддається перевага, їх поділяють на соціально-економічні, правові, демократичні, соціально- культурні, культурно-антропологічні та ін.

Багато прихильників соціальної теорії політики розглядають полі­тику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей людини, що були здобуті у проце­сі соціальної еволюції.

Раціонально-критична теорія пояснює природу політичної вза­ємодії людей не зовнішніми, відносно політики, факторами, а її вну­трішніми причинами, властивостями та елементами.

Раціонально-критична теорія складається з різних підходів, які виходять з того, що політика - цілком самостійне соціальне явище, яке виникає та розвивається згідно зі своїми внутрішніми законами та правилами.

За типом (форма, взірець) політику поділяють на внутрішню і зов­нішню. Внутрішня політика охоплює основні напрями діяльності дер­жави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в суспільстві. Зовнішня політика спрямовуєть­ся на досягнення основних завдань внутрішньої політики.

Політика тісно пов’язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, культурою, релігією, екологією тощо.

Взаємозалежність і взаємопов’язаність політики та економіки по­лягає в тому, що закони економічного розвитку визначають зміст і соці­альний вектор політики, а остання, у свою чергу, може коригувати економічний розвиток відповідно до соціальних і національних інтересів.

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Якщо політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь кла­сових, групових, корпоративних інтересів, тоді деформується суспільна мораль. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції. Політика, як і мораль, повинна захищати спільне благо, хоча це не завжди вдається.

Стосовно співвідношення політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівнодії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке служить усьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам. За допомогою нових законів політика здатна карди­нально змінювати суспільні відносини й задіювати нові форми суспі­льної організації.

Невід’ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є куль­турна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямова­ного розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.

Взаємозв’язок політики та релігії простежується в діяльності гро­мадських об’єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. Однак домінування як церкви над державою, так і держави над церквою мало в історії негативні наслідки. Тому викори­стання церкви в політичних цілях, а також втручання церкви в держа­вні справи є суспільно небезпечним явищем.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна полі­тика - система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й захисту природи. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природоохоронних технологій.

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, але і є об’єктами свідомого політичного керівництва й управління. Політика покликана бути засобом регулювання економіч­них, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність і максимальну життєздатність суспільних процесів.

2.