Основні віхи історії політичної думки

Сучасна політична наука спирається на фундамент політичної дум­ки попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньо- класових суспільств і держав беруть початок перші спроби усвідомле­ння сутності політичних явищ.

Із виникненням держави з’явилися перші політологічні концепції, точніше, їхній ранній прообраз. Найраніше цей процес розпочався в кра­їнах Стародавнього Сходу - Єгипті, Межиріччі, Індії, Китаї. Особли­вість політичних течій полягала в тому, що вони:

• по-перше, обґрунтовували божественне походження влади;

• по-друге, ототожнювали державну владу з владою царя або імпера­тора;

• по-третє, визнавали божественне втручання в управління державою і визначення людської долі;

• по-четверте, проголошували верховенство етичних принципів над політичними.

Мислителі Давнього Китаю першими в історії політичної думки почали відходити від міфологічного розуміння політичних явищ. Так, Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) розглядав державу як велику сім’ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а взаємини між во­лодарем і підданими розглядалися як стосунки між старшими і моло­дшими членами сім’ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації.

Яскравими представниками раціоналізації китайської політичної думки були легісти (законники), вчення яких формувалося протягом ІХ-УІІ століть до н.е. Державне правління, за легістами, мало ґрун­туватися винятково на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників.

Вершиною політичної думки Стародавнього світу вважається ан­тична політична думка.

Найголовніші ідеї Платона (428-347 рр. до н.е.) сформульова­ні в таких його працях, як “Держава”, “Закони”, “Політик”, “Кріт”. Він заклав основу політичної філософії. На його думку, пізнати закони розумного управління державними справами під силу тільки філософам, які й покликані очолити державу.

Платон одним з перших звернувся до характеристики політичних форм правління державою. Він виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості та регресивної лінії розвитку. Аристократія - влада кращих, тимократія - влада військових, олігархія - влада багатих, демо­кратія - влада народу, тиранія - влада людей, котрі захопили її силою.

Ідеальна держава, за Платоном, дотримується принципу розподі­лу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці “Закони” про­ект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість фі­лософів.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) заклав основи політичної нау­ки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в таких його працях, як “Політика”, “Афінська політика”, “Етика”, “Риторика”. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління суспільними справами.

Форми держави Аристотель класифікував за кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інте­ресам). Відповідно до цих критеріїв він виділив правильні та непра­вильні форми держави. До неправильних форм він відносив тиранію, олігархію та демократію, до правильних - монархію (царську владу), аристократію і політію. Найбільш правильною формою держави Ари­стотель називає політію.

Полібій (близько 200 - близько 120 рр. до н.е.) історію виникнення державності і наступної зміни державних форм зображав як процес, що розвивається за законами природи. Він розкрив логіку виникнення та зміни шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристо­кратії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Кінцевий пункт природ­ного розвитку форм держави збігається з вихідним, кругообіг почина­ється заново. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б мона­рхію, аристократію і демократію.

Цицерон (106-43 рр. до н.е.), спираючись на твори своїх давньо­грецьких попередників, у працях “Про державу”, “Про закони”, “Про межі добра і зла” заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й, передусім, як узгодженого правом їхнього спілкування, “загального правопо­рядку”. Він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку - справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права. Цицерон заклав основи міжнародного політичного спілкування та між­народного права.

Політична думка середньовічної Європи перебувала під впливом теології. Церква прагнула не тільки повної незалежності в релігійних справах, вона активно втручалась у політику. Догмати церкви були одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами. Централь­ним пунктом середньовічних доктрин був принцип “нема влади не від Бога, існуюча влада Богом установлена”. Ідеологічним обґрунтуванням претензій церкви на політичне панування стали праці вчених-теологів Аврелія Августина (354-430) та Фоми Аквінського (1225-1274).

В епоху Нового часу, із розкладом феодалізму і зародженням ка­піталістичних відносин, на зміну теології приходять ідеї, обґрунтовані на натуралістичних характеристиках людини та її земних інтересах і потребах. Видатним представником цієї бурхливої епохи був італієць Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Його творчість є багатогранною і ви­правдовує звання “батька” політичної науки. Він сформулював предмет і метод політичної науки (предметом італійський мислитель вважав владу в усіх її проявах, а як метод запропонував пряме спостереження за фактами).

У трактатах “Державець”, “Роздуми на першу декаду Тита Лівія” Макіавеллі сформулював основні положення своєї політичної концепції, яка була повною протилежністю релігійно-християнському вченню:

• політика має розглядатися як самостійне явище, що не залежить від моралі і релігії;

• політика - це результат боротьби соціальних сил, груп, особистостей;

• активну роль у політиці відіграє людський інтерес;

• найкраща форма правління - республіка, яка гарантує своїм грома­дянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом’якшення майнових відмінностей.

Базу для свого політичного вчення Макіавеллі вбачав у внутрішній природі людини, її основних властивостях. А до таких властивостей людської природи Макіавеллі зараховував егоїзм, прагнення до влади, прагнення до власності та ін. (про позитивні людські якості він “забув”). Філософ відстоював гасло “мета виправдовує засоби”. Така політика дістала назву макіавеллізму.

Концепції природних прав людини і суспільної угоди були роз­роблені англійськими філософами Томасом Гоббсом (1588-1679) і Джоном Локком (1632-1704). Сутність концепції природних прав по­лягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку, і ніхто не повинен зазіхати на ці права. Однак, згідно з думками Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, “війна всіх проти всіх”. Тому люди, спонукувані емоцією страху, жертвуючи своєю свободою, повністю відмовляються від своїх прав і шляхом укладення суспільної угоди створюють державу, яка здатна припинити постійну війну людей.

За Локком, держава виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей. Відмовив­шись від частини своїх природних прав, люди уклали між собою суспі­льний договір, утворивши громадське, а згодом - і політичне суспіль­ство (державу). Держава є гарантом природних прав. Вона не може бути могутнішою за людей. Суверенітет залишається за народом. Більше то­го, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують його природні права.

Згідно з Локком державна влада поділяється на законодавчу, вико­навчу і федеративну (союзну). Перша належить загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), друга - королю або кабінету міністрів. Законодавча влада встановлює норми поведінки громадян, виконавча вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами.

Розвиваючи вчення Локка, французький просвітник Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) сформулював базові положення доктрини поді­лу влади. Він виділив три її види: законодавчу, виконавчу і судову. Всі вони повинні бути незалежні одна від одної та відповідати за вико­нання певних функцій:

• законодавча влада приймає закони, обов’язкові для всіх громадян;

• виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;

• судова влада відповідає за безпеку громадян.

Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Монтеск’є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Ідеї Монтеск’є спричинили великий вплив на практику конституці­оналізму. Послідовником його теорії був один з “батьків” американської конституції Джеймс Медісон (1751-1836). Ефективність поділу влади він пов’язав з механізмом струмувань і противаги, що дозволяє окремій гілці влади контролювати дві інші. Сьогодні ідея системи струмувань і противаги втілена в конституціях сучасних демократичних держав, що забезпечує стабільність цих політичних систем.

На думку французького мислителя Жан-Жака Руссо (1712-1778), політичний устрій має бути таким, щоб людина, об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Руссо вважають засновником концепції народного сувереніте­ту, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади.

Значний внесок у розробку політичних ідей було зроблено в пра­цях німецьких мислителів Еммануїла Канта (1724-1804) та Георга Вільгема Фрідріха Гегеля (1770-1831).

Кант заклав філософську основу сучасної концепції правової дер­жави. Він вважав, що держава - це об’єднання багатьох людей, що підпорядковуються праву. Однак сама влада повинна бути обмежена правом, інакше вона може перерости в тиранію. Здійснення права вима­гає, щоб воно було загальнообов’язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що здатна зробити лише держава. Щодо форм державного управління, то Кант був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить ко­лективній волі народу, виконавча зосереджена в руках правителя за законом, а судова - призначається виконавчою.

Гегель увів у політичну науку розмежування понять “громадське суспільство” і “держава”. У його політико-правовій теорії держава була поставлена вище суспільства й особистості. На думку Гегеля, держава забезпечує реалізацію прав і свобод громадян завдяки загальнообов’яз­ковим об’єктивним і розумним законам та власним інституціям. Тіль­ки обмежуючи громадське суспільство, держава може забезпечити його свободу. Ідеальна держава, за Гегелем, - це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність. Гегель створив також теорію діалектики та обґрунтував ідею закономірного поступу історії.

У середині ХІХ століття з’явилася марксистська концепція полі­тики, яка була розроблена Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). Вона містила такі основні положення:

• держава існувала не завжди, вона виникає з розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що призвело до появи антаго­ністичних класів;

• держава - знаряддя панівного класу, що використовується для приг­ноблення інших класів;

• непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби;

• рушійна сила революційного процесу - пригноблені народні маси (в ХІХ столітті - пролетаріат);

• для переходу до нового суспільного ладу необхідне революційне на­сильство;

• головною умовою перемоги соціалістичної революції є диктатура пролетаріату;

• після зникнення антагоністичних класів держава відімре і встано­виться самоврядування народу:

• у комуністичному суспільстві запанує повна соціальна рівність і принцип “від кожного - за здібностями, кожному - за потребами”, людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справ­жньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Однак сучасний суспільний розвиток підтвердив неспроможність марксистських комуністичних політичних концепцій, які існували до цього часу.

ХХ століття стало новим етапом у розвитку світової політичної думки. На його початку у світі виникла нова політична реальність, яка характеризувалася змінами у механізмах і способах організації полі­тичного процесу. Це було пов’язано з розвитком індустріального сус­пільства, ускладненням соціальних структур, посиленням політичної активності мас, оформленням і діяльністю масових політичних партій, які боролися за владу. Роль політики значно зросла.

Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено в працях італійців Гаетано Моска (1858-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923), росіянина М. Я. Острогорського (1854-1919), німців Роберта Міхельса (1876- 1923) і Макса Вебера (1864-1920), яких сучасна політологія вважає своїми класиками і які значною мірою визначили загальний напрямок політологічних досліджень. Було вироб­лено цілий комплекс політологічних знань:

• обґрунтовано й пояснено систему політичного плюралізму;

• сформульовано концепцію громадської думки;

• запропоновано напрями соціального контролю в умовах ліберальної демократії.

Найбільш помітною фігурою на межі ХІХ-ХХ століть став Вебер. Його заслуга як політичного мислителя полягає насамперед у тому, що у своїх творах він ґрунтовно охарактеризував сферу політики і полі­тичних процесів, їх роль у суспільному житті, завдав базові уявлення про такі опорні категорії політичної науки, як влада, політика, держава, бюрократія, демократія, харизма, легітимність тощо. У своїх працях Вебер сформулював цілий ряд фундаментальних політичних ідей, які й сьогодні мають наукове, методологічне значення.

У 20-30-ті рр. ХХ століття, в умовах глобальної кризи тогочасного суспільства, намітився глибокий перелом у розвитку не тільки політоло­гії, а й цивілізації загалом. Пошук засобів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку суспільства. Один - із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних режимів: Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інструментом забезпечення офі­ційної політики. США віддали перевагу іншому шляху - оновленню традиційного капіталістичного суспільства на основі ліберально-демо­кратичних принципів, утвердженню соціальної ролі держави, поєднан­ню приватновласницької економіки з державною системою соціального захисту.

Політологія стала практичною наукою, спрямованою на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на до­слідженні мотивів і чинників політичної поведінки людей, яке спира­лося на аналіз результатів опитувань громадської та особистої думок. Відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу полі­тичної влади і політичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, виборів і громадської думки. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв’язки політології з соціологією. Політологія, зокрема, запозичила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію соціологічною політичною наукою.

Розвиток політичної думки ХХ століття забезпечують існуючі наці­ональні політологічні школи. Схожі характеристики методологічного підходу до питань політики притаманні англосаксонській школі, яка об’єднує становлення і розвиток політичної науки у США та Великій Британії.

Американська політична наука у повоєнний період домінувала у західній політології. У той час політичні дослідження в США користу­валися підтримкою приватного бізнесу. Фінансувалася програми аналізу громадської думки, дослідження електоральної поведінки. У США був сформований також перший методологічний підхід до дослідження політичних інститутів, явищ і процесів, який дістав назву “чиказька школа” в політології. Її представники обґрунтували, що справжній роз­виток політичного знання є можливим лише за допомогою викорис­тання методології міждисциплінарних досліджень.

У 50-80-х рр. ХХ століття, використовуючи американську політо­логічну традицію, активізувала пошуки теоретико-методологічних засад англійська політологія. Було проведено чимало практичних досліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії: політичних партій, груп тиску; політичної ідеології, політичної поведінки, політич­ної культури, політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт. Важливе місце в політологічній науці Великої Британії займає проблема класифікації політичних режимів. Чимало досліджень присвячено проблемі зростання політичної апатії.

Однією з найавторитетніших у світі є французька школа полі­тології. В основному вона зосередилася на вивченні поведінки виборців, дослідженні діяльності політичних партій, громадської думки, феномена влади, політичних систем і режимів. Вагомими визнано напрацювання французьких політологів у царині традиційної політичної науки - кон­ституційне право і функціонування державних інститутів.

Якщо раніше французькі політологи займалися переважно теоре­тичними розробками, то починаючи з 70-х рр. ХХ ст. відбувся перехід до аналізу кризових ситуацій і вироблення конкретних рекомендацій з тих чи інших питань. Нині французькі політологи намагаються мак­симально наблизити свою науку до практики. Тому, крім традиційних проблем, у полі зору дослідників перебувають питання взаємодії полі­тичних партій і мас, розвитку партійних систем, результатів виборів тощо.

Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський ха­рактер, продовжуючи традиції німецької класичної філософії. Її структу­ру можна поділити на три блоки:

• фундаментальна політична філософія і дослідження науково-методо­логічних принципів політичної науки;

• державознавчі концепції, пов’язані з філософією держави і загальним вченням про державу в юриспруденції;

• глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.

Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської політології, історії політичних партій. Останнім часом серед політологів Німеччини стала модною концепція створення сильної держави.

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття у політичній науці відбу­вається відродження досліджень у сфері політичної філософії, які майже не проводилися в попередні десятиліття. Надзвичайно популярними в середовищі вчених-політологів стають філософські проблеми спра­ведливості, засад демократії, ролі громадського суспільства у прогресі демократичного врядування.

На зламі ХХ і ХХІ століть у науці про політику утвердилося широ­ке розмаїття напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністський, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників привертають процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об’єднання та рухи. Політичні концепції сучас­ності характеризуються плюралізмом різноманітних течій, напрямків, теорій. Кожна з них має право на своє існування, оскільки відображає соціально-економічні і політико-правові відносини у сучасному світі.

3.