Наукові та дидактичні ознаки політичної науки

Як загальновизнана наука політологія має відповідати устале­ним критеріям, апробованим світовою практикою. Назвемо голов­ні з них.

Об’єкт-предметне визначення, яке є «обличчям» саме цієї науки та виокремлює її з інших науково-гуманітарних надбань людства.

На наш погляд, особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає саме категорія «політична сис­тема суспільства». Її доцільно вважати інтегративною, оскільки в ній органічно поєднана більшість категорій політології — полі­тичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, полі­тичне лідерство, політична культура тощо. Виходячи з цього, предметом політології доцільно вважати політичну систему су­спільства та її різноманітні підсистеми. Основними структурни­ми елементами політичної системи є політичні інститути та полі­тичні відносини (відносини з приводу влади в суспільстві).

Методологічна основа науки. Виокремлюють три групи ме­тодів (підходів), які, будучи орієнтованими на максимально гли­боку рефлексію світу політики, стають пізнавальним арсеналом політології.

Загальні методи дослідження політичних явищ і процесів: со­ціологічний підхід (виводить політику з кількісно-якісних харак­теристик соціальних груп, що утворюють суспільство певного типу); культурологічний підхід (ставить політику в залежність від політичної культури); нормативно-ціннісний підхід (відштов­хується від ідеалу політичного устрою, загальновизнаних полі­тичних цінностей і норм); функціональний підхід (аналізує ре­альне життя в усіх його суперечностях і конфліктах); інституцій- ний підхід (виокремлює сталі політичні інститути як рушійні си­ли політики); антропологічний підхід (аналізує зв’язки між полі­тикою та природою самої людини); біхевіористський підхід (ґрун­тується на дослідженні поведінки окремих особистостей і соціаль­них груп за формулою «стимул—реакція»); психологічний підхід (деталізує політику за допомогою індивідуальних і групових психологічних характеристик). До загальних методів можна та­кож віднести онтологічний, порівняльний, історичний, структур­но-функціональний та інші методи.

Загальнологічні методи: аналіз і синтез; індукція й дедукція, абстрагування та конкретизація; поєднання історичного й логіч­ного аналізу; моделювання; прогностичний та математичний ме­тоди; аналогія; класифікація.

Методи емпіричних (прикладних) досліджень спрямовані на отримання вихідної (первісної) інформації про політику. До них відносять: спостереження; аналіз документів; контент-аналіз; опитування; використання статистичних даних; метод експерт­них оцінок; експеримент; контроль за поведінкою обраної групи людей та ін.

Якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостій­ною наукою про політику з притаманним лише їй предметом (по­літична система суспільства, політична влада), то коло основних методів політологічних досліджень визначається більш чітко.

Системний метод дозволяє розглядати політичну сферу су­спільного життя як комплекс елементів, що утворює інтегровану цілісність елементів у їх тісному зв’язку з іншими сферами люд­ської життєдіяльності — економічною, соціальною, духовно- культурною. Метод орієнтує дослідника на розкриття рушійних сил конституювання політичної системи, механізмів забезпечен­ня її стійкості, різноманітності зв’язків із зовнішнім середови­щем, продукції, яка утворюється в результаті функціонування си­стеми, особливостей постачання такої продукції назовні, ресурсів та обмежень життєдіяльності системи, резервів розвитку, загроз існуванню (зокрема наявності несистемних елементів і наслідків їх можливого втручання в роботу системи).

Структурно-функціональний метод — це дослідницький прийом, який полягає в реальному або уявному розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними, ви­значенні місця й ролі всіх складових у функціонуванні об’єкта як цілого. Застосування цього методу стосовно політичної системи суспільства передбачає виокремлення та прискіпливий аналіз елементів, основними з яких є політичні інститути, а також з’я­сування зв’язків та особливостей їх функціонування за різних режимів.

Процеси невпинного ускладнення та урізноманітнення полі­тичної реальності в сучасному світі можна зафіксувати лише за умови постійного порівняння політичних явищ, досить часто роз­несених між собою як у політичному просторі, так і часі. Це дося­гається шляхом використання порівняльного методу, який орієн­тує дослідника на якомога ґрунтовніше застосування категорій «спільного» й «відмінного» в зіставленні політичних утворень (си­стем, явищ, процесів, документів) приблизно рівної якості. На ос­нові цього методу ґрунтується особлива галузь політичних знань — порівняльна (компаративістська) політологія.

Сутність біхевіористського методу у вивченні політичних явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і соці­альних груп (англ, behavior — поведінка). Цей метод, світове по­ширення якого припало на другу половину XX ст., базується на визнанні не лише знеособлених інституційних, а й особистісних вимірів політики. Усі групові форми політичних дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які невпинно генерують міжособис- тісні та групові зв’язки. Домінуючими мотивами політичної по­ведінки індивідів визнаються їхні психологічні орієнтації, а світ політики отримує кількісну формалізацію. Саме тому біхевіорист- ський підхід широко використовує статистичні дані, аналіз доку­ментів, анкетні опитування, моделювання ймовірних ситуацій тощо. За допомогою числових значень виявляють політичні орієн­тації, позиції, симпатії та антипатії населення в політично відпо­відальні моменти життєдіяльності соціуму (вибори, референдум, гострий конфлікт, війна). Здобута за біхевіористською методоло­гією інформація дає змогу політології претендувати на статус то­чної науки. Водночас його можливості обмежені при дослідженні великих соціальних груп (народ, нація, людство). Крім того, він повністю безсилий перед ірраціональними факторами політики (духовна мобілізація, харизматичні впливи).

Понятійно-категоріальний апарат. Це — сукупність осно­воположних понять, кожне з яких є самостійним предметом до­слідження й одночасно виступає тією вербальною конструкцією, що дає змогу урізноманітнити, деталізувати природу досліджува­них політичних об’єктів. До основних категорій політології на- лежать: політика, влада, політична система, держава, політична партія, політичний режим, політичний курс, політична еліта, по­літична участь, політична боротьба, права людини та ін. Відбува­ється невпинний розвиток політичного словника як за рахунок міжнаукового обміну категоріями, так і шляхом внутрішнього вдосконалення вербального апарату, орієнтованого на адекватне описання світу політики.

Функції політичної науки окреслюють її роль у системі гума­нітарної освіти.

Гносеологічна (пізнавальна або концептуально-описова) фун­кція полягає в розробленні політичною наукою теорій, концепцій, ідей, категорій, понять, визначенні тенденцій, формулюванні за­кономірностей, які пояснюють й описують розмаїття явищ і про­цесів політичного життя суспільства.

Методологічна функція визначається використанням категорій, понять, закономірностей, сформульованих політологією, іншими науками в якості теоретичного інструментарію дослідження суспіль­но-політичних процесів. Зокрема категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «по­літичний режим», «політична партія» та інші розроблюються саме політологією, однак широко використовуються іншими науками. Політологія пропонує іншим гуманітарним наукам дослідні схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Оцінювальна функція, відштовхуючись від певного ідеалу, дає змогу співвіднести суспільно-політичні реалії з теоретично мож­ливим варіантом повноцінного облаштування людського життя за допомогою політичних засобів і запропонувати шляхи якщо не досягнення, то хоча б наближення до такого ідеалу.

Функція політичної соціалізації дає можливість індивіду впродовж життя засвоювати (коригувати, розвивати, відкидати) політичні знання, норми та цінності суспільства, до якого він на­лежить, а також політичні надбання людства.

Мотиваційно-регулятивна (практична, прикладна) функція по­лягає в орієнтації індивіда (соціальної групи, народу, нації) на ви­рішення конкретних політичних завдань. На основі розроблюва­них теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо проведення певних акцій, заходів, кампаній. Найповніше ця функція виявляється у прикладній політології, основний зміст якої становить розроблення різноманітних політичних технологій.

Світоглядна функція зумовлює утвердження цінностей, ідеа­лів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культу­ри соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню суспільного кон­сенсусу, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Політологічні знання дають змогу адекватніше усвідомити прак­тичну спрямованість, цільові настанови, ідеологічне та ресурсне забезпечення діяльності державних структур, політичних партій, груп підтримки (тиску, протесту), їх лідерів, засобів масової ін­формації. Зазвичай знання, цілі, цінності, почуття, емоції поєд­нуються в єдину світоглядну конструкцію індивідуальної та гру­пової свідомості. Важливо, щоб така конструкція була реальною для виконання, а не відривалася від життя у вигляді утопічного проекту «світлого майбутнього».

Політологія не може уникнути оцінок політичної дійсності — етичних та ідеологічних. Відмовляючись від аналізу цінностей політики й займаючись самими фактами, наука втрачає своє практичне значення, можливість раціоналізувати політичне жит­тя відповідно до кращих світових стандартів. Виходячи з цього, її інтегруюча функція виявляється як цілеспрямований процес фор­мування політичної культури населення (насамперед культури громадянськості), національної самосвідомості на основі не анта­гоністичних, а об’єднуючих чинників, які дають змогу синхроні­зувати діяльність суб’єктів політики з метою досягнення загаль­нонаціональних цілей на основі перспективних, а не ретро­спективних підходів.

Прогностична функція політології полягає в її здатності пе­редбачати перспективи розвитку політичних процесів, близькі та віддалені наслідки прийняття та виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції означає моделювання політичних проце­сів, завчасний експертний аналіз принципових політичних рі­шень щодо реальності очікуваного від них ефекту.

Деякі дослідники пропонують альтернативні підходи до фун­кціонального ствердження політичної науки. Зокрема розгляда­ються службові (інструментальні) функції: нормативні (визна­чення норм політичної діяльності); планування політичних дій; моделювання та прогнозування політичних подій; організаційні (розробка відповідних політичних рекомендацій). До них дода­ються пізнавальні та критичні функції: теоретичного та емпірич­ного аналізу політики; критичної перевірки політичних ідей; тео­ретичного конструювання політичного об’єкта (явища, процесу); створення власної методології наукового пошуку.

Структуру сучасної політології утворюють: загальна полі­тологія, що вивчає історію й теорію політики, виробляє теоретич­ні та методологічні основи політичної науки; теорії середнього рівня (об’єкт вивчення — політична влада, політична система, політична свідомість, політичні процеси, політична участь, полі­тичне лідерство тощо); дослідження загальних проблем світового політичного процесу.

Альтернативна структуризація політології виглядає так: істо­рія політичних учень, теорія політики, прикладна політологія. Окрему галузь науки про політику становить порівняльна, або компаративна політологія, у межах якої відбуваються порівняль­ні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіо­нів та епох.

У структурі політології також розрізняють теоретичний та ем­піричний рівні. Залишаючись тісно переплетеними, вони пропо­нують споживачеві інтелектуальної продукції або різні концепції політики, влади, демократії, політичної культури (у першому ви­падку), або конкретні політичні технології та рекомендації (у другому).

До спеціальних політичних наук відносять політичну історію, політичну соціологію, політичну географію, політичну психоло­гію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін. Вказані дисципліни, досліджуючи різні сторони політичного життя, безперервно взаємодіють, що сприяє більш адекватному усвідомленню складного світу політики.

Практична цінність політології визначається тими завдан­нями, які вона виконує або потенційно здатна виконати в суспіль­стві, що заперечує жорстке нав’язування відірваних від життя політико-ідеологічних догматів. До таких завдань відносять: фор­мування політичної культури населення через оволодіння мисте­цтвом здійснення політики, використання владних ресурсів; за­безпечення прав і свобод людини; якісне вдосконалення грома­дянського суспільства; утвердження гуманізму й людяності як вищих критеріїв ефективності політичного менеджменту; опти- мізацію політичних процесів на основі прийняття адекватних по­літичних рішень; поширення цінностей та ідеалів демократії се­ред різних категорій населення; виховання підростаючого по­коління.

Політологія тісно пов’язана з іншими науками про суспільст­во. Насамперед слід назвати політичну філософію, яка, ґрунту­ючись на нормативно-ціннісному підході, з’ясовує значення по­літичних явищ для життєдіяльності людини й суспільства, оці­нює їх з позицій загального блага, справедливості, свободи, рів­ності. Якщо політологія в процесі дослідження політичної свобо­ди аналізує, систематизує, класифікує різні варіанти її прояву в суспільствах різного типу, то політична філософія розглядає по­літичну свободу як гуманістичну цінність у її зв’язках з іншими цінностями. Отже, нормативно-ціннісний підхід політичної філо­софії орієнтований насамперед на розроблення ідеалу політично­го устрою на основі етичних цінностей і норм, а також шляхів його практичного втілення. Наскільки вдалось реалізувати ідеал на практиці — відповідь дає політологія.

Не менш тісними є зв’язки політології з історичною наукою, зокрема з політичною історією. Не є перебільшенням таке твер­дження: загальна історія, вивчаючи насамперед процеси виник­нення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо, є передусім історією політики. Принципова від­мінність історичного дослідження від політологічного полягає в тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, інститутів, процесів, персоналій до певних теоретичних узагальнень; друге, використовуючи наявні теоретичні підходи (теорії, доктрини, па­радигми, гіпотези), аналізує конкретні політичні явища й проце­си. Крім того, на перетині політології та історії виникла історія політичних учень. Ця наука, будуючи панораму політологічних ідей, доктрин, концепцій, парадигм, починаючи з часів античнос­ті та стародавніх царств Сходу, також виступає невід’ємною складовою політології.

Складним є зв’язок політології із соціологією, зокрема полі­тичною. Хоча соціологія у найбільш загальному, етимологічно­му її визначенні є наукою про суспільство, вона не претендує на монопольне володіння всіма знаннями про світ людини. Відпові­дно до сучасних підходів, соціологія є наукою не про всю сукуп­ність суспільних відносин, а лише про соціальні відносини як один з їх різновидів, вона вивчає не всю палітру проявів політич­ного життя суспільства, а лише ті прояви, суб’єктами яких висту­пають об’єктивно сформовані соціальні спільноти — класи (стра­ти), етнонаціональні, регіональні, демографічні та інші об’єднан­ня. На відміну від політології, політична соціологія звер-тає ува­гу насамперед на соціальні аспекти політичної сфери суспільного життя. Досліджуючи політичну сферу, соціологія йде від соціа­льного до політичного: від відносин між соціальними спільнота­ми до міжгрупових (іноді — міжіндивідуальних) відносин з при­воду політичної влади. Політологія, навпаки, йде від визначень політики й влади до їх суб’єктів, зокрема соціальних. Політична наука традиційно вивчає насамперед інституційні аспекти полі­тики, передусім організацію та діяльність держави, інші механіз­ми здійснення політичної влади, користуючись при цьому мето­дологічною основою соціології.

Органічним є зв’язок політології з правознавством, насампе­ред такими його складовими, як теорія держави й права та кон­ституційне право. Політологію з теорією держави й права об’єднує спільний об’єкт вивчення — держава (політологію іноді називають державознавством, що недалеко від істини). Водночас політологія, на відміну від теорії держави й права, вивчаючи по­літику, не обмежується державою, а досліджує й інші політичні інститути — політичні партії, суспільно-політичні об’єднання, громадські рухи, групи тиску, органи місцевого самоврядування, зовнішні впливи, загалом усю різноманітність відносин між ними з приводу участі в державно-владних процесах. З усього розмаїт­тя галузей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регу­люють політичні відносини. Це передусім норми конституційно­го права.

Політологія активно взаємодіє й з іншими гуманітарними нау­ками, які, на перший погляд, мало стосуються сфери політико- владних відносин — психологією, економічною теорією, антро­пологією, географією тощо. Проте така взаємодія є цілком при­родною, оскільки ускладнення міжнаукових зв’язків, інтеграція інтелектуальних здобутків стали тенденцією наукової самореф- лексії сучасного людства.

Так, політична психологія досліджує роль переконань, орієн­тацій, очікувань, мотивацій, партиципаційних і вольових компо­нентів у політичній поведінці людей, що особливо важливо під час вивчення громадської думки, політичних конфліктів, електо­ральної поведінки населення тощо. Політична економія розроб­ляє методи, прийоми, засоби державної політики щодо функціо­нування економічної системи суспільства загалом, економічну стратегію й тактику, принципи на напрямки державного регулю­вання економічних процесів. Політична антропологія дослі­джує зв’язок політики з біосоціальними рисами людини. Її пріо­ритетним напрямком є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особливостей його етнонаціо- нального формування, своєрідності національної культури. Полі­тична географія вивчає залежність політичних процесів від про­сторового розташування ареалів їх розгортання, зумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чинниками.

Політологія як наука й навчальна дисципліна має значний ав­торитет не лише на Заході, а й у більшості країн сучасного світу. Відбулось її утвердження в постсоціалістичних державах, зокре­ма й у нашій країні. Політологія стала нормативною дисциплі­ною в системі вищої освіти. Відбулась її інституалізація в струк­турі Національної Академії Наук України.

Резюме за змістом теми. Потреба в політичних знаннях продиктована масштабністю завдань, які необхідно вирішити со­ціально активним силам задля перетворення України в сучасну розвинену державу, її повноцінної інтеграції в європейський по­літичний, економічний, правовий простір. Оновлення України неможливе без оновлення політичної свідомості населення, фор­мування нової, демократичної за своєю суттю політичної культу­ри різних поколінь українства. Уже нині в актив політології у віт­чизняному варіанті її розвитку слід віднести заповнення політи- ко-культурного вакууму в свідомості людей, доповнення класо­вих, національних, корпоративних цінностей загальнолюдськи­ми, піднесення значення особистості, надання людині можливостей реалізації своїх здібностей за умов невпинного ускладнення суспільно-політичного життя, співвіднесення полі­тичного розвитку України з регіональними та глобальними полі­тичними процесами.

Якщо узагальнити, то досвід ствердження політології у вітчиз­няних суспільно-політичних та освітніх реаліях дає підстави з оптимізмом дивитися на її майбутнє.

Терміни та поняття до теми: політологія, політична наука, об 'єкт-предметне визначення, методологія, функції політології, структура політичної науки, практичне значення.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає актуальність політології як науки й навчаль­ної дисципліни?

2. За якими ознаками політологія конституювалась як само­стійна наука? У чому полягають її відмінності від інших гумані­тарних наук?

3. «США — батьківщина політології», «Європа — батьківщи­на політології». Яка з цих змістовних конструкцій є ближчою до істини? У чому їх спільність і відмінність?

4. Як ставляться до політичної науки різні категорії населення сучасної України?

5. У чому полягає політична просвіта населення? Сформу­люйте змістовні та організаційні завдання такої просвіти.

6. Чи пов’язана політологія з іншими науками та навчальними дисциплінами, що викладаються у вашому навчальному закладі? Наведіть приклади таких міжпредметних зв’язків.

7. Як ви уявляєте перспективи застосування політологічних знань у своїй практичній діяльності?

Теми рефератів

1. Об’єкт-предметні виміри політології у XIX, XX, XXI сто­літтях: порівняльний аналіз.

2. 150 років після Френсіса Лейбера: чи впізнав би він сучасну політологію?

3. Прогностична функція політології: особливості прояву в суспільствах стабільного та транзитивного типу.

4. Завдання політології як науки та навчальної дисципліни в політичному розвитку сучасної України.

5. Місце та роль політології у системі гуманітарних знань су­часної молодої людини.

Література

Погорелый Д. Е. Политология. Кредитно-модульный курс. — Poc- тов-на-Дону: Феникс, 2007. — 413 с.

Політологія І За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — K.: Акаде­мія, 2001. — 528 с.

Политология: Учебник І А. Ю. Мельвиль [и др.] — M.: Проспект, 2009. — 624 с.

Политология в схемах и комментариях І Под ред. А. С. Тургаева, А. Е. Хренова. — Изд. дом «Питер», 2005. — 300 с.

Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.

Прибутько П. С. Політологія. — К., 2008. — 171 с.

Рудич Ф. М. Політологія. — К.: Либідь, 2005. — 480 с.

Шляхтун Π. П. Політологія. — К.: Либідь, 2005. — 576 с.