Наукові підходи до визначення політики

Поняття «політика» трактують і застосовують на практиці надто неоднозначно. Тому охарактеризуємо низку його основних визначень.

Відштовхуватись у визначенні терміна «політика» доціль­но від грецького politice, похідного від polis (місто-держава).

Поняття «політика» з огляду на свою складність, змістову насиченість, поліваріантність має доволі широкий зміст, у якому віддзеркалюються різні її грані. Під політикою в по­всякденному житті часто розуміють: реалізацію суспільних ці­лей; служіння суспільним інтересам; здійснення влади й управ­ління державою, спільнотою; прагнення здобути владу; бороть­бу суспільних груп, верств, класів і партій між собою; корпо­ративно упереджене ставлення до суспільних проблем; спосіб розв’язання конфліктів; певний курс, напрямок діяльності; приховані закулісні маневри; громадські справи на відміну від приватного життя тощо.

Не є одностайними й міркування про політику провідних уче­них, письменників, політологів. Так, давньогрецький філософ Платон охарактеризував політику як мистецтво жити разом. Французький просвітник XVIII ст. Г. Маблі уважав, що політи­ка — це «гральний притон», у якому глядачі ризикують програти так само, як і гравці. Французький письменник А. Камю запев­няв, що політика — це здорове й обережне врегулювання неспра­ведливості. Англійський політолог XX ст. А. Крік розумів під поміткою конфлікт інтересів і цінностей, який уразив усе суспіль­ство. Американський учений К. Райт зазначав, що політика — це мистецтво і практика забезпечення групових цілей, які досяга­ються подоланням опору інших груп.

Виходячи з цього, розглянемо основні наукові підходи (па­радигми) щодо пояснення сутності політики.

Теологічна. В її основі надприродна інтерпретація політичної влади: влада правителів, держави має божественне джерело, а політика — результат божественного промислу.

Натуралістична. Природа політики випливає: з дії зовнішньої природи — географічна парадигма; властивостей живої приро­ди — біологічна парадигма; якостей самої людини — психологіч­на парадигма.

Соціальна. Політика пояснюється через вплив інших сфер су­спільного життя, соціокультурних властивостей політичного суб’єкта.

Економічна. Походження й сутність політики визначаються панівним впливом економічних відносин, способом виробництва матеріального життя.

Раціонально-критична. Політика пояснюється не зовнішніми щодо неї факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями, елементами.

Крім парадигм, доцільно вказати на кілька основних тлума­чень політики: як відносин між класами (марксизм); як пануван­ня, пов’язаного із завоюванням і використанням влади; як управ­ління, упорядкування суспільного життя; як системи принципів і норм регулювання життя суспільства загалом й окремих соціаль­них груп, що існують у ньому.

Серед різноманітних наукових визначень політики на особ­ливу увагу заслуговують ті з них, які пов’язані: зі специфікою її природи; субстанційні; соціологічні; конфліктно-консенсусні та діяльнісні.

Згідно з першим підходом, політику розглядають як царину людського життя, у якій виявляються відмінності інтересів різ­них соціальних груп, де ці інтереси зіштовхуються, протистав­ляються, змагаються між собою, але водночас і взаємоузгоджу- ються. Отже, підґрунтям політики є багатоманітні політичні інте­реси. З цього приводу В. Липинський зазначав, що метою політи­ки є не сам рух, а реалізація політичних прагнень, які його поро­джують.

З розвитком людства відносини між людьми дедалі ускладнюються

• з появою приватної власності поглиблюється протилежність інтересів людей

• посилюється майнове розшарування суспільства

• виникають різні соціальні групи

• зростають взаємозв’язки людей

і розбіжності між ними

• виникають окремі конфлікти та відбувається їх ескалація

На тлі такого ускладнення суспільного життя й виникла необ­хідність у політиці — особливій соціальній сфері, яка, використо­вуючи інструмент влади, змогла б забезпечити людське існування, регулювати, організовувати, контролювати суспільне життя.

На наш погляд, правильним є підхід тих дослідників, які вбача­ють коріння інтересів у єдності об’єктивного та суб’єктивного. Від­повідно до їхніх міркувань, виникнення інтересу та його змістовне наповнення зумовлені об’єктивними потребами суб’єктів в соціаль­ному житті. Те, що є необхідним для функціонування й розвитку окремих індивідів, соціальних груп, держави та суспільства загалом, становить предмет їхнього інтересу. У цьому сенсі інтерес — це та­ке ставлення до дійсності, яке спрямоване на забезпечення суб’єкта всім необхідним для його існування й розвитку.

Політичний інтерес — це вибіркове ставлення інституційних і соціальних суб’єктів політики до суспільно-політичних проце­сів, подій, явищ, реальний чинник їх політичної активності, що ґрунтується на певних світоглядних принципах, переконаннях, настановах. Політичний інтерес є суб’єктивним виразом існую­чих політичних відносин у процесі реалізації суб’єктами політи­ки своїх власних цілей.

Сутність політичного життя полягає у реалізації окремими ін­дивідами (спільнотами) їхніх особистих (корпоративних) інтере­сів, що доволі часто супроводжується активною боротьбою.

Як зазначав з цього приводу, Г. Кісінджер у політиці не відбу­вається випадкових процесів. За кожною політичною дією стоїть наполегливий інтерес, який намагаються приховати за маскою наївної випадковості.

Соціально-політичні інтереси попри велике розмаїття індивіду­альних і групових уподобань можуть бути й спільними.

Політика виникла внаслідок потреби узгоджувати, підпорядкову­вати різноманітні особисті інтереси інтересам спільним заради збе­реження єдності й цілісності існуючого розшарованого суспільства.

Разом з тим у політиці боротьба за владу, яка є змістом полі­тичного життя суспільства, уможливлює переважне задоволення приватних та особистих інтересів. Сенс цілеспрямованої полі­тичної діяльності саме в узгодженні різних суспільно-політичних інтересів. Вища мета діяльності держави, політичних партій, громадських організацій та інститутів має полягати в підпоряд­ковуванні базовим (докорінним) інтересам людини та суспільства специфічних інтересів окремих класів, соціальних груп, регіонів, економічних об’єднань. Політика передбачає постійний пошук ефективного балансу інтересів у суспільстві.

Сучасна демократична держава, що зазнає дедалі зростаючого впливу з боку населення, у своїх управлінських рішеннях і діях не може не враховувати інтересів та уподобань різноманітних груп населення. У них дедалі більше віддзеркалюються загальні цілі суспільства, хоча проблема домінування інтересів найбільш забезпечених верств населення ще не знята порядку денного в жодній країні.

Слід вказати на групу субстанційних визначень політики, яка є однією з найбільш поширених. Її прихильники орієнтуються на розкриття того першоджерела, визначивши яке, можна зрозуміти сутність політики. Так, ще 1515 р. один із засновників політичної науки Н. Макіавеллі характеризував політику як «сукупність за­собів, необхідних для того, щоб прийти до влади, утриматись при владі й корисно її використати... Отже, політика є поводженням з владою, що задається обставинами й залежить від могутності властителя або народу, а також поточних ситуацій». Тобто акцен­тується увага на тому, що політика — це мистецтво, техніка, спо­соби й засоби боротьби за владу та її використання.

Через п’ять століть М. Вебер з цього приводу зазначав: «Полі­тика — це прагнення до участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає».

Наведені вище «владні» визначення політики значною мірою виражають її сутність. На нашу думку, вони істотно доповнюють перший підхід, адже саме влада виступає тим універсальним ме­ханізмом, завдяки якому реалізуються політичні інтереси, що становлять природу політики. Влада є привабливою для більшос­ті суб’єктів політики, оскільки саме вона відкриває можливості реалізувати різноманітні суспільно-політичні інтереси, якими на­сичене суспільство. Головне в політиці — це ефективність влади, що «виростає» з інтересів.

Доволі цікавими є соціологічні трактування політики, які пояс­нюють її через інші суспільні явища. Передусім економіку, соціаль­ні грані, право, мораль та ін. Відповідно до сфер суспільства, ці трак­тування можна диференціювати на економічні, стратифікаційні, правові, етичні тощо. Більш докладно зупинимося на економічних визначеннях політики. Марксизм та інші концепції економічного детермінізму характеризують політику як надбудову над економіч­ним базисом, як концентрований вираз економіки. За такого підходу політика як специфічна сфера суспільного життя втрачає свою са­мостійність, зберігаючи лише відносну, обмежену автономію. Зага­лом же вона визначається об’єктивними економічними законами, що не залежать від волі політичних акторів (суб’єктів). Але останні в своїй діяльності мають їх ураховувати, оскільки ці процеси суттє­во впливають на політичні результати.

Прибічники економічного детермінізму політики акцентують увагу лише на одному з її важливих джерел. Зазвичай вони пере­більшують вплив економічних потреб на політику, недооцінюю­чи її самостійність. Проте досвід історії, насамперед більш як 70- річне існування командно-адміністративної системи соціалізму, свідчить, що не тільки економіка впливає на політику. Щодо по­літики остання також може виступати командною, головною си­лою.

Сутність політики конкретизується також в її конфліктно- консенсусних дефініціях. Відомий французький політолог М. Дю- верже зазначає, що «політична теорія коливається між двома драматично суперечливими інтерпретаціями політики. Згідно з однією політика є конфліктом, боротьбою, в якій ті, хто володі­ють владою, забезпечують собі контроль над суспільством й отримання благ. Згідно з іншим поглядом політика — це спроба здійснити правління порядку і справедливості, що означає забез­печення інтеграції всіх громадян у співтовариство».

Конфліктні дефініції політики наголошують на суперечнос­тях, які лежать в основі політики, визначають її динаміку. З по­гляду таких суперечностей політика розглядається як діяльність з насильницького або мирного розв’язання конфліктів. Хоча загаль­ного забарвлення політиці надає конфлікт, однак вона неможлива без певного консенсусу його учасників, який ґрунтується на їхній спільній зацікавленості в суспільному порядку і злагоді, на ви­знанні правомірності влади, потреби підкорятися закону.

Особливо важливою є роль консенсусу як чинника, який згур­товує політичних суб’єктів у демократичному суспільстві, у якому запобігання й розв’язання конфліктів здійснюються на основі та­ких основоположних цінностей, як свобода совісті, права людини, воля більшості, а також автономія й право меншості на власну дум­ку. Відомий американський політолог С. Хантінгтон зауважував, що за цілковитої відсутності соціальних конфліктів немає політи­ки, а за цілковитої відсутності соціального консенсусу, суспільної гармонії неможливими стають політичні інститути.

Динамічний, процесуальний характер політики розкривають її діяльнісні визначення. Вони характеризують політику як діяль­ність різних соціальних груп й індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значу­щих та особистих інтересів і потреб. У подібних дефініціях наго­лошується на свідомому, цілеспрямованому характері політики, де особисті цілі індивідів «виростають» до загальнодержавних.

Діяльнісні визначення політики широко використовуються в рамках системного аналізу суспільства. У межах такого аналізу політика визнається відносно самостійною системою, складним соціальним організмом, цілісністю, не тільки не відмежованою від оточуючого середовища (інших суспільних сфер), а й поєдна­ною з ними складною мережею різнорівневих взаємодій. Політи­ка як субсистема дбає про самозбереження суспільства як макро- системи. Вона призначена задовольняти низку суспільних потреб, найважливішою з яких є інтеграція суспільства.

Поняття «політична діяльність» дає можливість в аналізі полі­тики зусередити увагу на найбільш рухомому, динамічному її ас­пекті — різноманітних діях людей, спрямованих на реалізацію тих чи інших політичних інтересів і цілей.

Істотними рисами такої діяльності є:

— зусередження зусиль на загальних проблемах, насамперед забезпеченні соціальної цілісності;

— розгляд держави, її інтересів як основних важелей вирі­шення загальних проблем;

— використання політичної влади як головного засобу реалі­зації інтересів і досягнення поставлених цілей.

Крім того, діяльністний підхід розглядає політику як процес підготовки, ухвалення та практичної реалізації рішень, обов’яз­кових для всього суспільства. Така інтерпретація політики дає змогу проаналізувати найважливіші стадії її здійснення. До них належать: визначення цілей політики; прийняття рішень; органі­зація мас і мобілізація ресурсів; регулювання політичної діяльно­сті; контроль; аналіз отриманих результатів; визначення нових цілей політики. Діяльнісна інтерпретація політики широко вико­ристовується, зокрема, у теорії політичних рішень.

Оскільки політика визнається діяльністю, її основними ком­понентами є цілі, засоби й результати. Останній компонент знач­ною мірою зумовлений співвідношенням цілей і засобів. Ця проб­лема також перетворилася на дискусійну. Пропонуються три під­ходи: полярні, за яких перевага надається одному з компонентів, та інтегрально-компромісний.

«Ціледомінуючий» підхід виправдовує використання будь- яких засобів задля досягнення «благородної» мети. Сумнозвісний принцип «мета виправдовує засоби» не потребує додаткових ко­ментарів: соціально-політична практика людства накопичила чи­малий негативний матеріал з цього приводу.

«Засободомінуючий» підхід, що надає перевагу моральному пріоритету засобів над метою, не залишив кривавого сліду в істо­ричній пам’яті людства. Він приваблює своїм ідеалом, але покла­дання на засоби як моральний критерій політики в деяких випад­ках більш ніж сумнівне. Політика не завжди є мірою вираження моральної досконалості людей, оскільки безпосередньо пов’язана з матеріальними інтересами. «Моральна ідея» й «інтерес» доволі часто дистанціюються в соціальній науці й далеко не завжди гар­моніюють у конкретній політиці.

Опанування «компромісної технології» як оптимального син­тезу цілей і засобів і є тим «царським мистецтвом», про яке мріяв Платон. Реалізація на практиці такої технології і робить політика «ощадливим долеупорядником», але досягти такого статусу до­волі важко.

Узагальнюючи різні дефініції, парадигми та підходи, політику можна визначити як організаційну, регулятивну й контрольну сферу суспільства, у межах якої співіснують різні інтереси, здій­снюється практична діяльність, спрямована на досягнення, утри­мання та реалізацію влади індивідами й соціальними групами для задоволення власних запитів і потреб.

2.