Діалогічні підходи у пострадянській психотерапії та консультуванні

Особливістю діалогічного консультування, вважає Т. Флоренська, є ставлення до людини як до суб'єкта «живого спілкування», а не як до об'єкта дослідження і впливу; такий діалогічний підхід «...заснований на загальнолюдських духовно-моральних орієнтирах..» [17, с.

5]. Ці орієнтири авторка бачить у традиції російської християнської філософії й етики, тому ідеї М. Бахтіна, інтерпретовані нею саме в такому контексті, утворюють своєрідну тканину християнської версії діалогічного підходу в психологічному консультуванні, який методологічно протиставлений «об'єктивістській науковій психології». На глибинному рівні - при такому розумінні людської психології - відбувається «діалог зі своєю совістю, у якому виявляється духовне Я» [17, с. 25]. Т. Флоренська розглядає також «наявне Я» - те, що являє собою людина у її теперішньому стані з урахуванням її обмеженості рамками досвіду, середовища, виховання, спадковості. У свою чергу, наявне Я уміщує в собі голоси «реального Я» та «ідеального Я». До першого з них віднесено уявлення про себе, яке є в людини. До другого - образ-ідеал, який вона хотіла б бачити в собі. Духовне Я хоча й не має бути предметом психологічного дослідження, але необхідно, щоб психолог a priori визнавав його існування. За виконання цієї умови в нього з'являється можливість «діалогічно долучитися» і до свого духовного Я, і до духовного Я пацієнта. Тільки тоді психолог може приступати до виявлення й опису наявного Я пацієнта, вважає авторка.

У більш загальному методологічному плані Т. Флоренська вважає за справедливе порушити питання про перегляд цінностей і критеріїв сучасної психологічної науки. На її думку, у системі оновлених критеріїв науковості психологія повинна стати частиною не механістичної, а гуманітарної картини світу. При цьому визнається доцільність вивчення об'єктивних характеристик і механізмів психіки. Але, вважає Флоренська, «об'єктивна психологія може бути корисна і цікава, якщо вона займає своє місце і не претендує на пізнання «глибин» людської душі, недоступних і непідвласних їй.» [17, с.

132].

Трохи інакше розглядають психологічну проблематику діалогу інші дослідники, представники вітчизняної психологічної традиції. Зокрема, Є. Соколова і Н. Бурлакова розглядають проблеми й методи психотерапії в контексті деяких положень діалогічної філософії М. Бахтіна і культурно-історичної теорії Л. Виготського про діалог як форму буття особистості і про соціальний генез людини: «...психіка розуміється як структура принципово діалогічна, що імпліцитно утримує різні форми соціальних зовнішніх діалогів» [16]. Відповідно до такої проекції діалогічних ідей у психологію лінія культурно-історичного розвитку свідомості (і самосвідомості) починається інтеріоризацією безлічі форм батьківського відношення, які далі існують у вигляді базових патернів внутрішнього діалогу. Розвинуті, зрілі форми самосвідомості, вважають автори, характеризуються згорнутістю ранніх форм соціального діалогу, їх убудованістю у складно організовану ієрархічну архітектоніку пізніших діалогічних «нашарувань», крізь які базові патерни внутрішнього діалогу (зокрема, первинний «материнський» діалог) ледь помітні; натомість у випадках «дефіцитарної», «дифузійної» організації самоідентичності вихідне діалогічне відношення домінує. Один з методів (названий «діалогічним аналізом події») полягає в реконструкції руху внутрішнього діалогу з метою виявлення в ньому як стійких структур і строго фіксованих змістів, так і самого процесу їхнього породження в ході психотерапевтичного сеансу. Автори підкреслюють, що головним методом і цілющим засобом психотерапії стає особлива форма взаємин терапевта і пацієнта в процесі психотерапевтичного контакту, за якої терапевт навмисно й усвідомлено вбудовується у специфічний внутрішній діалог, сприяючи його розвиткові і поглибленню.

Методологічна позиція, відповідно до якої, на думку О. Коп'єва, варто розробляти діалогічний підхід у психологічному консультуванні, має полягати в тому, щоб теоретичні основи вивчення психотерапевтичного спілкування не були жорстко прив'язані до конкретних психологічних теорій, а були б «трансгредієнтні» (за висловом М.

Бахтіна) стосовно до них. Бахтінська концепція діалогу, на думку автора, саме й має таку якість, оскільки в ній «.вихідним фактом є саме спілкування, узяте до його психологічних визначень в поняттях тієї або іншої концепції психотерапії (або поза такими визначеннями)» [8, с. 18]. Для О. Коп'єва діалог є «.моментом актуалізації людиною своєї справжньої природи, безпосередньо пов'язаним з подоланням різних форм опору й захисту.» [там само]. У змісті бахтінського поняття «діалог» автор розрізняє два значеннєвих відтінки: (1) загальнолюдську реальність, як споконвічну умову людської свідомості й самосвідомості, як основну форму їхньої реалізації; (2) конкретну подію спілкування, при якій відбувається самовиявлення людини в конкретній взаємодії. Якщо в першому значенні діалог не піддається кількісній оцінці (він завжди «є»), то щодо конкретного діалогу, на думку автора, завжди можна зробити висновок про те, відбувся він чи ні, більш або менш діалогічним був конкретний епізод спілкування. О. Коп'єв пропонує розглядати такий діалог як момент актуалізації людиною своєї справжньої природи, у якому відбувається подолання людиною своїх форм опору й захисту. Саме тому особливу значимість автор надає психологічним умовам входження в діалог і уникання діалогу, а також діалогічній інтенції клієнта, яка як сумарний вектор його волі в ситуації консультування є для терапевта набагато важливішою, ніж форма, у якій виражається в даний момент самовизначення клієнта, значення сказаних ним слів.

Зупинимось на втіленні ідей діалогізму в одній з нових версій діалогічного підходу - триалогічному підходові О. Орлова [13]. Автор ставив перед собою завдання - розробити систему положень, що розвивають одночасно як загальнопсихологічну концепцію особистості, так і систему понять діалогічного підходу. Орлов виходив з уявлень про структуру особистості як про «інтрапсихічну тріаду інстанцій» - персона, лик, тінь. Звернувшись до праць О. Ухтомського, він скористався також тріадою: людина; інший як двійник; інший як особа (співрозмовник). Відповідно, наступним положенням цього методу є твердження про триголосся та трибуття (рос. - «троегласие и троебытие») людини у тріалозі. Категорія «тріалог» означає: 1) концептуальну фіксацію фундаментальної троїстості людини (як структури, системи); 2) комунікативну й аутокомунікативну структуру, що має чотири виміри: інтерперсональний (персона - персона), інтраперсональний (персона - тінь), субперсональний (тінь - тінь) і трансперсональний (лик

- лик); 3) реальний феномен практики психотерапії-консультування, що містить у собі, крім позицій психолога і пацієнта, ще й позицію (голос) третього учасника - спостерігача; 4) навчальну процедуру у практиці психотерапії-консультування.

2.1.2.

<< | >>

↑

Источник: Гуманістичні орієнтири в методології психологічної науки: Монографія / За ред. Г.О. Балла. Автори: Балл Г.О., Мєдінцев В.О., Нікуленко О.О., Російчук Т.А. - К.: Вид-во «Педагогічна думка»,2007. - 98 с.. 2007

Еще по теме Діалогічні підходи у пострадянській психотерапії та консультуванні:

- Общая психология -