Теоретичний контекст і зміст поняття «діалогічна особистість»

Наукова спадщина філософів-діалогистів являє собою - вже традиційно для гуманітарних наук - об'єкт багатьох інтерпретацій і дискусій, а не єдину, створену авторським колективом, концепцію.

1. Коментар до тріалогічної моделі О. Орлова

Вельми послідовною формою реалізації діалогічної парадигматики є дослідження О. Орлова, у рамках якого побудовано модель тріалогічної структури особистості і запропоновано опис її діалогічного функціонування. Проте слід зазначити, що склад суб'єктів тріалогу, як здається, розроблений спеціально для терапевтичної процедури і тому може бути розглянутий як побудова свого роду «терапевтичної особистості» (це стосується і консультанта, і пацієнта). В такий спосіб у тріалогічній моделі наче обрізано весь поза-терапевтичний психологічний зміст особистості. Це не тільки обмежує сферу застосування моделі, але й - головне - не дозволяє простежити теоретичний зв'язок між трибуттям людини як фундаментальною структурою особистості і запропонованою автором тріалогічною її моделлю.

Важливою методологічною новацією О. Орлова видається ідея трьох мов, відповідно до якої варто розрізняти мови суб'єктів діалогів: мову внутрішнього спостерігача, мову внутрішнього клієнта і мову внутрішнього терапевта. Однак автор обмежується вказівкою на необхідність розрізнення, як він пише, «психологічних і позапсихологічних мов», які характеризують психічну реальність «різних інтраперсональних інстанцій», і наводить їх назви, але не пропонує методів для їхнього розрізнення і дослідження.

2. Коментар до теорії Г. Германса

Що стосується діалогічного підходу, розвинутого науковою школою Г. Германса, то видається непереконливим рішення, запропоноване в рамках моделі «dialogical Self», одного з головних питань, що стосуються діалогізму свідомості, - про зв'язок певного числа внутрішніх діалогів і одного зовнішнього, у якому діє конкретний індивід зі своїм певним діалогічним голосом. Висловлювання з цього питання досить суперечливі - то йдеться про те, що Я займає поперемінно різні позиції (треба розуміти: займаючи певну позицію, Я перетворюється на Self - голос індивіда); то міркування приводять автора до того, що в комплексному, наративно структурованому DS втілюється результуюче узагальнення діалогів усіх внутрішніх голосів. (Серед критичних матеріалів, присвячених вирішенню цього питання Х. Хермансом, можна виділити, зокрема, [21])

Утруднює розуміння авторського задуму помітна непослідовність і невизначеність в інтерпретації понять «сенс» і «значення», що особливо дивно в контексті міркувань про їхнє формування в ході інтерперсональних діалогів. При цьому не розглянуті питання, пов'язані з формуванням і роллю сенсів і значень у внутрішніх діалогів.

Нарешті, говорячи про репертуари, які, як заявлено, утворюють різноманіття взаємин між різними позиціями в межах одного DS, автор залишає без уваги проблематику формування і зміни цих репертуарів (їхньої трансформації, виникнення нових, зникнення старих). Опис такого роду репертуарної динаміки видається вкрай актуальним питанням, особливо у зв'язку з терапевтичною спрямованістю цієї теорії. Можливо, саме така спрямованість проведених досліджень обумовила принципову обмеженість моделі, яка призначена для інтерпретації консультативних і терапевтичних наративів (у цьому аспекті методи побудови тріалогічної моделі і моделі dialogical Self видаються досить близькими).

3. Коментар до «діалогічної епістемології» П. Лінелла

Спроба вибудувати якомога повнішу систему діалогічних принципів, здійснена П. Лінеллом, вважаю, заслуговує на особливу увагу і детальний аналіз.

Тут зазначу лише, що видається трохи застарілим заклик відкинути будь-які «метафізичні й ідеалістичні» змістовні відтінки в теоретизуванні і досліджувати тільки реальні, повсякденні діалоги. З одного боку, у ході теоретизування так чи інакше створюється продукт - система понять (абстракцій, категорій, тобто - ідеальна модель дослідження), і жодного іншого способу наукового теоретизування поки що не знайдено. З іншого боку, як неодноразово було відзначено в працях європейських філософів, для будь- якого теоретизування необхідні «точки опори» - вихідні твердження (аксіоми, постулати, або, як тепер говорять, «концепти», «положення»). Обґрунтування цих вихідних тверджень неможливе, оскільки веде в «дурну нескінченність» (автор не пішов шляхом В. Біблера, який обстоював ідею діалогічного самообґрунтування початку логічного руху). Крім того, сам термін «епістемологія» генетично пов'язаний з есенціалістською традицією у філософії (мета науки - пізнання дійсного положення речей). Характер же міркувань автора явно ближчий до «конвенціоналістської», (а також «герменевтичної», або, як ще кажуть, - «інтерпретативної») філософської традиції, яка набула поширення в науці 20 ст. і в наші дні також (характерні в цьому зв'язку посилання автора на методологію соціального конструкціонізму і теорію соціальних уявлень).

4. Теоретико-методологічні орієнтири діалогічної моделі психологічних взаємодій

Як було показано вище, у психології ідеї діалогізму набули розвитку передусім завдяки зацікавленості з боку дослідників і практиків у царині психологічної терапії та консультування. Можливо, ця обставина пояснює і помітну методологічну роз'єднаність діалогічних процедур у цій галузі, і недостатньо переконливі теоретичні побудови, за допомогою яких автори інтерпретують окремі положення діалогічної філософії, створюючи свої консультативні (і терапевтичні) методи.

У філософії ХХ ст. по-новому актуалізована проблематика мови, що знайшло відображення у студіях з філософії мови у її комунікативно-прагматичному вимірі. Своєрідним узагальненням філософських ідей цього напрямку (представлених, зокрема, у працях Ч. Пірса, М. Гайдеґґера, Г. Ґадамера, Л. Вітґенштайна, Дж. Остіна, Дж. Сьорля, Ю. Габермаса, О. Розенштока-Гюссі та ін.) стала трансцендентальна герменевтика К. Апеля. Відповідно до цієї теорії, тематизація мови перестає бути справою конкретнонаукових досліджень і стає засобом радикальної трансформації філософії. Проблематика мови є основною проблематикою осмисленого і інтерсуб'єктивно значущого відтворення процесу і результатів пізнання. Знаходячи підстави нової трансцендентально-герменевтичної філософії у трансцендентальності мови, автор відзначає, що «мова є... умовою можливості і значущості діалогічного взаєморозуміння і розуміння самого себе, а завдяки цьому - поняттєвого мислення й осмисленої дії» [1, с. 205]. Одним із завдань трансцендентально- герменевтичної філософії, на його думку, є «конкретизація поняття розуму в плані поняття мови».

Діалогічна програма аналізу тексту літературного твору, розгорнута М. Бахтіним, охоплює широке коло питань, що виходять за межі літературознавства, лінгвістики і філології. Не обмежуючись проблемами аналізу тексту, М. Бахтін «приміряє» діалогічний підхід до більш загальних, філософських і психологічних, проблем пізнання і розуміння, що дозволяє говорити про створення ним філософської теорії діалогу [15, с.

Розгорнутий аналіз історії європейської культури в контексті актуальної для ХХ ст. ідеї діалогу дано у працях В. Біблера. У його філософській логіці культури всезагальність діалогу простягається від змісту культури логіки (насамперед - філософської) до найбільш повного втілення діалогу у логіці культури. У схематизмі діалогу розглянуто саму можливість мислення: «У моєму розумінні діалог є загальне визначення неподільних начал мислення» [4, с.

Докладніше про особливості цієї моделі і про можливу її інтерпретацію буде сказано нижче, а зараз, для того щоб ясніше уявити шляхи збагачення філософської проблематики мови проблематикою діалого-психологічною, наведу принципові положення із згаданих вище теоретичних побудов.

1. Одночасно з вивченням мови людина засвоює «трансцендентальну мовну гру» і тим самим набуває «комунікативної компетенції», яка залежить не тільки від «мовного оформлення», але й від прагматичних структур комунікації (К. Апель).

2. Структура і функціонування суспільних інститутів і суспільних груп повторює структури і граматичні відносини природної мови. Систему відносин, в які входить людина в кожному акті свого мовлення, необхідно досліджувати за допомогою граматичних структур (О. Розеншток-Гюссі).

3. Життя людини є принципово діалогічним: будь-які дії й висловлювання завжди, з одного боку, - адресовані, з іншого боку, - відповідні попереднім діям і висловлюванням. Особливості «значеннєвого сполучення» (значеннєвих відношень між актами спілкування) знаходять відображення у формально-процесуальних властивостях діалогу (М. Бахтін).

4. Мислення - одне з визначень особистості, одна зі складових життя індивіда (особливо в його науковій, філософській, психологічній ідеалізації) - є діалогічним. Процес мислення відбувається (зароджується і розгортається) у схематизмі діалогу, який постає з внутрішнього діалогу у свідомості індивіда (В. Біблер).

Отже, відповідно до положень діалогічної філософії, фундаментальні категорії психологічної науки, такі, зокрема, як «мислення», «дія», «відносини» (у які входить людина) є принципово діалогічними, з чого випливає, що все різноманіття форм психічної активності (як константних, так і ситуативних) виявляє себе в різноманітті діалогічних форм. В. Біблер об'єднує ці форми під назвою «схематизм діалогу», М. Бахтін говорить про відображення у формально-процесуальних властивостях діалогу характеру значеннєвого сполучення і про «форми діалогічних відносин». Тим часом в усіх розглянутих вище (у підрозділах 2.1.1 - 2.1.3) діалогічних методах такого роду схематизм і формально- процесуальна розмаїтість діалогів ще залишаються поза полем зору дослідників. Однак існують і плідно розвиваються наукові напрями, у рамках яких саме ці питання викликають головний інтерес дослідників. Усі вони тією чи іншою мірою пов'язані з мовознавством, тому, хоча і з певною часткою умовності, їх можна охарактеризувати як «лінгвістичні дослідження діалогу». Вони розглянуті мною у статті [12], а нижче наводяться ідеї та принципи здійсненої з урахуванням цих досліджень побудови діалогічної моделі психологічних взаємодій.

5. Принципи побудови діалогічної моделі психологічних взаємодій

Вихідною для даної моделі постала теоретична модель, запропонована В. Біблером у роботі [5] (вона вперше опублікована в 1981 р., але в тексті посилання даються на пізнішу, більш розповсюджену публікацію). У цій роботі В. Біблер ставив перед собою завдання у двох напрямках: 1) осмислити в контексті філософської логіки діалогу дослідження внутрішнього мовлення, проведене Л. Виготським, і «розкрити на цій основі нові можливості психології внутрішнього мовлення й самого визначення предмета психології» [5, с. 363]; 2) у контексті діалогічного розуміння процесів мислення уточнити принципи філософської логіки діалогу. Розглянемо в контексті, який цікавить нас тут, міркування Біблера, що стосуються першого напрямку.

В. Біблер сформулював дві психологічні передумови діалогу в мисленні: 1) щоб «суб'єкт мислення розколовся на два суб'єкти мислення, на два (мислячих) Я. Розколовся, і був напружено, доцентрово одним...»; 2) «у тому ж внутрішньому мовленні наперед визначається (в оригіналі - рос. „пред-определяется”) основний формальний «запал» суперечки з чужою людиною, яка „нічого не розуміє”» [5, с. 368]. Припускаючись, можливо, деякого відхилення від заявленого напрямку дослідження (дати нове визначення предмета психології), автор далі вибудовує теоретичну модель процесу мислення. Характер і складові цього процесу мені видається за можливе звести (зберігаючи, наскільки це можливо, стиль і терміни автора) до наступних тверджень: 1) одиницею психологічної активності суб'єкта у своїй неподільній предметності є мово-думка (рос. - «:рече-мысль»); 2) суб'єкти внутрішнього діалогу («Я» і «Він») розвивають кожен свою логіку у схематизмі суперечки з іншою логікою; 3) активність внутрішнього мовлення виявляє себе в переході в лінгвістику мовлення зовнішнього, ця активність наштовхується на зустрічну активність зовнішнього мовлення, у результаті відбувається діалог; 4) внутрішній діалог відбувається як діалог між внутрішнім і зовнішнім мовленням, як діалог двох радикально різних (соціально й індивідуально) суб'єктів; 5) діяльністю психологічного суб'єкта, більш розгорнутого, ніж суб'єкт мово-думки, є зовнішнє мовлення, узяте як мовне висловлювання; 6) мовленнєва діяльність інтерсуб'єктного характеру (та, до якої залучені фізично помітні індивіди) може бути зрозуміла (якщо необхідно її зрозуміти психологічно) як притаманна ще більш розгорнутому суб'єкту діяльності.

Ця модель процесу мислення, безумовно, є перспективною завдяки тому, що: а) вона виходить за рамки інтраіндивідної активності; б) у ній постульовано характеристику мінімального елемента - одиниці психічної активності; в) схематизм вибудований за принципом розширення обсягу цієї одиниці: від мінімального внутрішнього діалогу - до надіндивідуальних (соціокультурних) взаємодій. Водночас у цій моделі є посилки, які у контексті вирішуваного мною завдання потребують уточнення. Зокрема, по-перше, на різних рівнях ідеться про діалог лише двох суб'єктів; по-друге, фактично ототожнюється зміст термінів діалог і суперечка. Мені ж видається, що діалогічна модель повинна дозволяти дослідження якомога ширшого кола типів діалогів (наприклад, за типологіями, наведеними у [2; 18; 19]).

Тож, на мій погляд, у модель Біблера варто ввести деякі зміни. Нижче представлені принципи такої доробленої моделі (докладніше хід міркувань див. у [11]).

I. Внутрішньоіндивідні, міжіндивідні та міжгрупові взаємодії можуть бути досліджені за допомогою аналізу відповідних діалогів.

II. За вихідну одиницю діалогічного аналізу варто прийняти мінімальний осередок діалогу, тобто мінімальний за обсягом внутрішній діалог між певним числом суб'єктів. Аналогічно, одиницею аналізу міжіндивідної (або міжгрупової) взаємодії має бути встановлений мінімальний діалог між визначеним числом індивідів (або груп). Конкретнішому описові вказаних одиниць має передувати опис критеріїв мінімального обсягу діалогу і принципів визначення суб'єктів діалогу.

Ш. Закономірності побудови й розгортання діалогу його суб'єктами мають охоплювати, поряд із безумовними (логічними) формами руху діалогу, також і прояви типових та індивідуальних психологічних особливостей суб'єктів діалогу.

IV. Необхідною умовою віднесененя того чи іншого діалогу до певного класу є лінгво-психологічна інтерпретація засобів взаємодії, використовуваних суб'єктами діалогу.

Запропонована модель базується на парадигматичному розумінні діалогу. Зберігаючи певну подібність із принципами діалогічної інтерпретації мислення, запропонованими В. Біблером, вона містить також істотні відмінності: 1) вона призначена для інтерпретації усіх форм психологічної активності досліджуваних суб'єктів; 2) вона припускає використання для цієї мети матеріалів лінгвістичних досліджень діалогів.

6. Концепт «діалогічна особистість»у контексті суб'єктно-діалогічного підходу

Загальний задум підходу полягає в тому, щоб скласти структурно-функціональний опис психіки індивіда, яка розуміється як процес і результат діалогів між внутрішніми (уявлюваними) суб'єктами шляхом аналізу різноманітних зовнішніх діалогів - природних і проведених у рамках дослідницьких процедур.

Дослідження психологічних взаємодій у рамках цього підходу має ґрунтуватися на основних принципах, наведених вище (у § 5). Однак аналіз, проведений згідно з цими принципами, охоплює лише формально-типологічну складову психологічних взаємодій, що розглядаються з позицій діалогізму. У ширшій дослідницькій перспективі видається доцільним аналізувати і змістові складові спілкування (значеннєву, референтну) у їхньому співвіднесенні з типами діалогів і ситуативними контекстами.

До цього аспекту ми ще повернемось, а зараз зупинімося на зачепленому в § 5 питанні про агентів психологічних взаємодій, або, інакше кажучи, про суб'єктів діалогів - міжгрупових, міжіндивідних та внутрішніх.

Своєрідну типологію внутрішньодіалогічних суб'єктів вибудовував В.С. Біблер. Розглядаючи можливий склад внутрішніх співрозмовників у процесі мислення (точніше, філософського теоретизування) він виділяв для «класичної» його форми спочатку чотири, потім, намічаючи шлях поглиблення аналізу, - сім типових суб'єктів внутрішніх діалогів [4, с. 226 - 233]. Зокрема, у четверний склад входять: Я інтуїтивне, Я розумове, Я авторитарно- емпіричне, Я розумне (яке існує лише в цілісності та взаємоперетвореннях цього діалогу і якому відведена роль керівної інстанції). Сам же процес мислення поданий так: «У суперечці із самим собою винахідник класичних теорій ставав то на одні, то на інші логічні позиції» [4, с. 226].

Можливо, більш визначеним в цьому аспекті був би такий підхід до діалогічного моделювання психіки, за якого будуть враховані і персональний склад, і функціонально- рольова типологія уявлюваних суб'єктів внутрішніх діалогів передбачуваного - модельованого - внутрішнього співтовариства (про внутрішній соціум, нагадаю, говорить і Г. Германс). Думаю, при такому підході є сенс дотримувати наступних принципів.

1. Внутрішній соціум складають уявлювані «двійники» обох членів онтологічної опозиції «Я - Інші».

2. Внутрішнє Я и внутрішніх Інших варто розглядати як психологічних суб'єктів діалогічної активності.

3. Ввнутрішнім суб'єктом може образ як реальної для індивіда особи (суб'єкта зовнішнього діалогу - актуального або такого, що відбувся в минулому), так і уявлюваної (наприклад, героя художнього твору або історичного діяча, з яким не було й бути не могло особистого спілкування).

4. Кожний із внутрішніх суб'єктів володіє власним внутрішнім соціумом.

5. Як і в зовнішньому соціумі, у внутрішньодіалогічному співтоваристві формується складна ієрархічна структура уявлюваних суб'єктів, у якій внутрішнє Я має особливі, але не обов'язково абсолютні (і незмінні), повноваження.

6. У структурі внутрішнього соціуму можливі як дублювання соціальних ролей і психологічних якостей Інших із зовнішнього соціуму, так і їхнє перевизначення.

Модель психіки, деталізовану на основі цих принципів, назвемо суб'єктно- діалогічною. Як було відзначено в [11], зовнішні, інтерперсональні (міжіндивідні) взаємодії доцільно розглядати в якості центрального рівня моделі психологічних взаємодій, оскільки саме на цьому рівні відкривається можливість проведення широкого кола дослідницьких процедур, зокрема - герменевтичних, наративних, соціально-психологічних, а також семіотичних і лінгвістичних.

З урахуванням сказаного, плідним наступним кроком у діалогічному моделюванні психологічних взаємодій видається введення концепту «діалогічна особистість»». Зберігаючи деяку подібність до поняття «мовна особистість» (вживаного у комуні кативно- діяльнісних підходах до вивчення мови [7; 9] та ін.), він укорінений у принципах діалогічної філософської традиції. Діалогічна особистість - це суб'єкт, досліджуваний з позиції принципів діалогічної методології, психологічні риси якого варто розглядати у зв'язку з персональною-рольовою структурою його внутрішнього соціуму, а також зі структурою і змістом його діалогічного репертуару.

До діалогічного репертуару особи, що так трактується, віднесені всі доступні для зовнішнього спостереження системи дій суб'єкта, інтерпретовані як складові діалогічної взаємодії, як форми породження і трансляції змістів. Відповідно, у репертуарі, що так розуміється, можна виділити типологічні і тематико-значеннєві складові - тобто ті типи діалогів і той перелік тем, які суб'єкт, розглянутий як діалогічна особистість, використовує в повсякденних, інституціональних, екстремальних та інших ситуаціях. Існує чимало підходів (деякі стисло представлені в [12]) до типологізації діалогів, зокрема у рамках дисципліни «лінгвістика діалогу», а також у контексті досліджень з дискурс-аналізу, конверсаційного аналізу, соціолінгвістики, етнометодології тощо. Питання про те, яким з цих підходів варто віддати перевагу в психологічних дослідженнях, як і про те, на якій концептуальній основі можливе об'єднання лінгвістично орієнтованих досліджень діалогу, залишається поки що відкритим.

Що ж до тематико-значеннєвих складових діалогічного репертуару, то на першому етапі аналізу видається доцільним складати свого роду реєстр значущих для конкретного суб'єкта тем (пропозиційних складових бесіди, «dictum» за Ш. Баллі, див. [2]) та їхнього індивідуального значеннєвого наповнення. На другому етапі діалогічного аналізу варто знайти зв'язок між типологічними і тематико-значеннєвими складовими діалогічного репертуару суб'єкта. Зокрема, виділити теми, обговорення яких відбувається з використанням тих самих - або близьких - діалогічних форм (різновидів мовного спілкування, що термінологічно по-різному представлені в ряді дослідницьких програм, від «modus» у Ш. Баллі до «мовних жанрів» у М. Бахтіна і «комунікативних жанрів» у С. Московічі - див. [2; 32] та ін.). Найбільш очевидною видається наступна диференціація діалогічних тем: з позитивною, негативною і нейтральною модальностями. Зокрема, варто розрізняти теми, які суб'єкт схильний обговорювати з яскраво вираженими емоційними проявами (негативними або позитивними), і навпаки - ті, котрі він обговорюватиме спокійно, не переймаючись емоційними проявами партнера.

Слід зазначити, що в роботах, виконаних у рамках теорії «dialogical Self» (Г. Германс та ін.), лінгвістичні компоненти спілкування (можливо, поки що) залишені поза увагою. Серед вітчизняних психотерапевтичних версій діалогічного підходу лінгвістична проблематика порушена лише в тріалогічному підході О.Б. Орлова, однак і тут, як було відзначено, запропоновано лише найзагальнішу характеристику мов трьох встановлених автором внутрішніх суб'єктів; детальний опис цих мов - «мови поведінки», «мови тіла», «мови станів», - можливо, стане одним з напрямків подальших досліджень у рамках триалогічного підходу. Якщо говорити про мовну проблематику у працях В.С. Біблера, то, крім положень про роль і особливості внутрішнього мовлення [6; 11], у контексті діалогічної інтерпретації мислення вона намічена й у зв'язку зі спеціалізацією суб'єктів внутрішніх діалогів у процесах теоретизування. Одна з внутрішніх інстанцій, за Біблером, спеціалізується винятково на, так би мовити, «зовнішніх зв'язках»; точніше за текстом, йдеться про «Я інформаційно-алгоритмічного знання, або інакше - Я настанови на текст»; про останнього, у свою чергу, сказано: «У контексті такої настанови знати предмет означає сформулювати знання у формі інформації для іншої людини...» [4, с. 227]. Таким чином, питання про мови всіх інших внутрішньодіалогічних суб'єктів у рамках міркувань В. С. Біблера виявляється не актуальним. У рамках суб'єктно-діалогічного підходу, що розвивається мною, мовна і семіотична проблематика спілкування - як внутрішньодіалогічного, так і міжіндивідного - зосереджена у змісті поняття «діалогічний репертуар»: ним володіють як внутрішні суб'єкти (кожний своїм), так і індивід, в інтерперсональних діалогах якого слід виявляти і прояви репертуарів внутрішніх суб'єктів, і специфічну форму їхньої інтеграції.

На завершення необхідно відзначити істотний змістовий аспект категорії «діалогічна особистість». До зовнішньої сфери діалогічної особистості віднесені усі без винятку прояви активності суб'єкта, трактовані як семіотично опосередковані компоненти великої системи її діалогічних взаємодій. Як видається, одне з першочергових методологічних завдань, яке слід вирішити, полягає у з'ясуванні мовної (і ширше - семіотичної) своєрідності конкретної особи. Подібно до того, як для плідного проведення наукової дискусії учасникам необхідно домовитися про змісти основних для даного предмета обговорення понять, щоб розуміти хід міркувань один одного, - аналіз структури і змісту діалогічного репертуару особи варто проводити з урахуванням особливостей лексичного, семантико-синтаксичного, невербального оформлення її діалогів. Думаю, орієнтоване в такий спосіб дослідження - з урахуванням методологічних особливостей підходів - є актуальним також і в контексті процедур психологічної герменевтики, зокрема, на етапі пошуку матеріалу (коли основним завданням є якнайбільше довідатися з висловлювань клієнта) [14], і в дискурсивній психології, головною темою якої, за словами одного з засновників цього напрямку Д. Едвардса, є «вивчати способи, якими співрозмовники керують взаємовідношенням свідомості і світу, суб'єкта й об'єкта, продукуючи свої описи і звіти» [22, с. 270].