Визначення політичної системи

Констатації, що політичні відносини системні і що влада внутрішньо центрує їх, не досить для розуміння політики як реальності. Адже політика належить до найскладніших і осно­вних суспільних утворень.

У процесі вивчення політики, політичної сфери, політичних відносин, політичної системи в соціальній філософії, в політич­ній науці сформувались певні підходи. Кожний з підходів під пе­вним кутом зору розглядає політичні відносини, поглиблюючи розуміння механізму, за допомогою якого приймаються та реалі­зуються в суспільстві авторитетно-владні рішення, різні юридич­ні акти і документи.

У вивченні механізму політичної системи є два основні підхо­ди: інституціональний та системний.

Інституціональний підхід дає можливість розглядати політич­ну систему як сукупність державних і недержавних інститутів соціальних і правових норм, за допомогою яких реалізуються по­літико-владні відносини. Предметом дослідження є уособлені, організаційно оформлені центри влади: держава, політичні партії, суспільні громадські об’єднання і підпорядковані їм структури, а також норми, що регулюють діяльність таких інститутів і їх взаємодії. Інституціональний підхід дає можливість детально ви­вчати окремі компоненти — організації, їх виникнення, розвиток, функціонування. Політична поведінка аналізується у тісному вза­ємозв’язку з існуючими політичними інститутами — установами і різними закладами. Основними елементами структури політич­ної системи у прихильників інституціоналізму є держава, полі­тичні партії, суспільні, громадські організації і рухи.

З середини ХХ ст. з метою подолання правової й інституціо- нальної обмеженості у визначенні суті і змісту політичної систе­ми, всебічного розкриття змісту і механізму політичної діяльнос­ті, функціонування всіх компонентів і ланок політичної сфери в науці про політику стали застосовувати системний і структурно- функціональний методи. Вперше системний метод для вивчення суспільства, політичної сфери застосував американський політо­лог і соціолог Толкотт Парсонс. запозичуючи ідею системи з біо­логії, теоретично обґрунтовує концепцію соціальної системи, ви­значає чотири основні функціональні компоненти соціальної системи, які забезпечують збереження і виживання будь-якої си­стеми. Основним предметом аналізу соціальної системи є не ін­ститут, а соціальна взаємодія між індивідами і групами, які здій­снюють певні політичні ролі. Політична взаємодія орієнтована на авторитетний розподіл цінностей в суспільстві, причому так, щоб досягти балансу інтересів і зберегти системи як єдину цілісність. Основні функціональні елементи політичної системи є: адапта­ція, досягнення мети, інтеграція, дотримання збереження моде­лі. По-перше, адаптація — специфічний різновид взаємодії полі­тичних суб’єктів із середовищем, внаслідок і в ході якого відбувається пристосування вимог і потреб суб’єктів до навко­лишнього середовища відповідно до умов здійснення його полі­тичних функцій. Функцію адаптації в соціальній системі забезпе­чують і економічні відносини. По-друге, досягнення мети. Функцію досягнення мети забезпечує політика, політичні відно­сини. По-третє, інтеграція, тобто з’єднання окремих різноманіт­них, розрізнених компонентів, наявність упорядкованості, безко­нфліктності відносин між соціальними діячами — індивідами, соціальними спільностями, організаціями, об’єднаннями, держа­вами та ін.

Системний аналіз дає можливість встановити, що будь-яка си­стема, в тому числі і політична, визначається тим, що, по-перше, поділяється окремо на багато елементів, ланок, компонентів, сфер; по-друге, елементи, компоненти, сфери становлять єдине ціле; і, по-третє, система має межі. Головне при системному ана­лізі є не інститут і його функції, а соціальна взаємодія між інди­відами і верствами, які здійснюють певні політичні ролі. Полі­тичне життя є функціонуюча система, тобто між багатоманіт­ними аспектами політики і політичними явищами існує відносно стабільний взаємозв’язок. Політична система орієнтована на ав­торитетний розподіл цінностей в суспільстві, причому так, щоб досягти балансу інтересів і зберегти систему як єдину цілісність. Кожний суб’єкт політичної системи прагне реалізувати свої інте­реси за допомогою механізму політичної влади, але робить це в контексті системної інтеграції. Тому-то суть політичної взаємодії між індивідами, соціальними спільностями, організаційними структурами полягає в забезпеченні досягнення спільної мети. Досягнення спільної мети політичною системою відбувається в умовах, коли різні політичні суб’єкти переслідують протилежну мету, коли існує реальна нерівність контролю за політичними ре­сурсами, засобами і в розподілі політичного впливу. Взаємодія політичних впливів, складність компромісів між вимогами різних соціальних спільностей і обумовлює спільну мету, а спільний ін­терес, усуває можливість довільного, стихійного формування спільної мети.

Системна теорія ділить процеси взаємодії суб’єктів політич­них відносин на три цикли або стадії: введення (вхід), конверсія (перетворення) і вихід (виведення).