Особливості політичної системи сучасної України

Специфіка або системні якості лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості системи політичних інсти­тутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По- перше, відносна стабільність (на поверхні) системи здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами.

Самостійна політична система сучасної України молода, фак­тично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не пов’язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України вла­стиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функ­цій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна по­літична система України — перехід від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосе­редньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система су­часної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуа­ції— політичної та соціальної. Причому надзвичайність обста­вин склалася в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізич­ному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокори­стування (в промисловості та сільському господарстві), загаль­ний генофонд народу зазнає значних втрат; б) у господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема, в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно до передових, прогресивних стандартів та потреб прискореного соціального розвитку, спостерігається да­льша ерозія масової «практичної моралі», значна частина насе­лення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», пов’язаного зі швидкими змінами панівних офіційних міфів і від­сутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефе­ктивних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних кон­фліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення націона­льних інтересів. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. I ще. Політична система України ета- тизована (одержавлена), з не досить високим інтелектуальним рі­внем політики, з переважанням певних соціальних прошарків ре­формованої традиційної номенклатури, нової номенклатури — сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати в необхідному для них на­прямку діяльність політиків і бюрократичного апарату». Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціа­лістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (не­демократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, допов­неного деякими рисами неокапіталізму, але не перехідною до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфіч­ний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демокра­тичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталі­тарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрям по­дальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кі­лькості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

На початку розгортання процесу демократизації і реформу­вання політичної системи і державності демократичні політичні сили і не усвідомлювали, над якою прірвою стояла Україна. Під­вищення цін набрало загрозливих меж, за якими — людський гнів, зневір’я в правоті дій правлячих кіл. Але чому ж Україна, потенційно багата держава, ввійшовши в незалежність, суверен­ність з достатньо пристойним становищем, перетворюється на заштатну, злиденну, збіднілу країну? Не тому, що нею управляли демократи, а тому, що демократи виявилися непідготовленими до державного управління.

На початку 90-х років експерти Світового банку, визначаючи стан економіки України, робили висновок, що і Україні, і іншим республікам колишнього Радянського Союзу сприятливіше вхо­дити в ринкову стихію разом, тому що всі вони використовують сировинну базу Росії й інших республік. I щоб нормально жити, Україна щорічно мала купувати у Росії три найважливіші види сировини: нафту, газ, ліс — на п’ятнадцять мільярдів доларів! I тоді дві тонни нафти купували за тонну зерна, а за продане Росії м'ясо купували бензин (цікава деталь: якщо за кілограм м'яса Україна брала три долари по тодішнім цінам з коефіцієнтом 0,6, то за один літр бензину платила Росії... 7 копійок). Але на це то­ді не звернули уваги. А коли опам’ятались, то виявилося, що Україна не спроможна купувати сировину в Росії за світовими цінами. Можна, звичайно ж, платити за нафту і газ зерном, якого Україна вирощує 40 мільйонів тонн щорічно. Але для харчування власному народу Україні зерна потрібно понад 50 мільйонів тонн — по тонні на душу населення. Можна платити ще цукром. Але виробництво «білого золота» в Україні на початку 90-х років різко падає. Можна ще платити російськими карбованцями, але їх в Україні немає... I ніхто тоді з демократів не задумувався над тим, що вихід України з економічної системи Союзу, а після — і Співдружності Незалежних Держав, згубний для України. Коли ж новоявлені політики спохватились, чим обійшовся вихід України, то знову заспівали старі пісні, обвинувачуючи «моска­ля»: не хоче, проклятущий, ділитися по-братерськи... I в сучасних умовах в Україні немає людей, що не зрозуміли ситуації і не за­кликали б до здорового розуму в відносинах із сусідами і партне­рами — колись по Союзу, а тепер у Співдружності.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, фор­муючи суверенну державність, має розширювати і економічні, культурні зв'язки з Росією, Білоруссю та іншими державами Співдружності на рівноправній, суверенній основі, удосконалюю­чи і політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства — сукупність державно-правових органів, політич­них партій і політичних рухів, масових суспільних організацій і трудових колективів, об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або ко­аліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної вла­ди. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи і організа­ції, а й неофіційні об’єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюється рядом особливостей.

По-перше, Україна протягом багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави, і разом з утворен­ням досконаліших економічних і соціальних основ об’єднання, природно, йшов процес удосконалення політичної системи Ро­сійської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення Україна позбавлена права і можливості формування своєї, націо­нально-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спіль­ність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні істо­ричні періоди, формували об’єктивну потребу до єднання на ос­нові однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно- патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвит­ку. Тим більше, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об’єктивними формуваннями, а становили насильни­цько створені, або вимушено вибрані об’єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально- економічними, базисними факторами, а переважно суб’єктивно- політичною спрямованістю й амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це призводило до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим, пробуджувало на­ціональну самосвідомість, стимулювало передову політичну ду­мку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше ви­явилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об’єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування ім­перії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажа­дали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей про­цес насувався навально, політична свідомість мас пробуджува­лась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що, неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабі­льність здебільшого нових виробничих та суспільних відносин. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де по­ряд із сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності.

В структурі політичних інститутів політичної системи і полі­тичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном вла­ди, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і не­залежністю іззовні. Існування державної влади знаходить відо­браження в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як все­осяжна, універсальна політична організація суспільства. Держа­ва оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови вико­ристання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верхов­на Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних, альтерна­тивних виборів. До прерогатив Верховної Ради входить законо­творча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження Кабіне­ту Міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новий її елемент — президентська влада. Президент України — глава держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і грома­дянина. За згодою Верховної Ради, Президент призначає Прем’єр- міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнаро­дній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взає­мовідносини між державами та ін.