Поняття, функції та структура політичної системи

Здатність суспільства реагувати на потреби індивідів і соціаль­них об’єднань, адаптуватися до змінних умов функціонування забезпечує політична система.

Політична система — це інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних і недержавних соціаль­них інститутів, покликаних виконувати політичні функції із захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спіль­нот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Процес становлення політичних систем зумовлений низкою чинників: зміною способів виробництва, форм власності; зру­шеннями в соціально-класовій структурі суспільства; політичною поляризацією суспільства; збільшенням кількості та якості суб’єктів політики; створенням масових політичних партій; гу­манізацією людських відносин; зростанням ролі ЗМІ та ідеологій; культурно-політичними змінами; глобалізацією проблем, що сто­ять перед людством.

Політична система функціонує як динамічна цілісна система в органічному взаємозв’язку з іншими системами: економічною, соціальною, культурною, ідеологічною, етнічною. Вона взаємо­зв’язана з ними й одночасно взаємозалежна від них.

Визначальною щодо всіх систем, зокрема політичної, висту­пає економічна система. Адже серед численних і різноманітних інтересів і вимог соціальних груп провідними є саме економічні. Правлячі групи, їх партії та організації утворюють такий еконо­мічний організм, який задовольняє насамперед їхні інтереси. То­му економічна система істотно впливає на сутність, структуру та функції політичної системи. Остання, зі свого боку, справляє ре­гулятивний вплив на економічну систему, який потрібен правля­чим суб’єктам.

Від інших соціальних систем політична система відрізняється низкою особливостей: 1) є механізмом формування, здійснення, удосконалення політичної влади; 2) претендує на монополію легі­тимного насильства; 3) зумовлена економічною, соціальною, ду­ховною сферами суспільства; 4) є найбільш інституалізованою та формалізованою, відрізняється потужним глибинним впливом на суспільство; 5) має відносну самостійність; 6) показує, як саме від­бувається регулювання суспільних процесів; 7) дає можливість зрозуміти політичні інтереси класів, соціальних груп, розібратися у взаємозв’язках і взаємозалежностях, які існують у соціумі; 8) за­безпечує політичне та адміністративне державне управління суспіль­ними процесами; 9) формує правову систему та функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; 10) характеризується взаємозв’язком, внутрішньою взаємодією, цілісністю інтересів; 11) сприяє стабілізації та динамічному розвитку суспільства.

Власне кажучи, сама політична система є не що інше, як ре­зультат вибору суспільством форм своєї політичної організації. Обираючи й формуючи певну організацію (демократичну чи не­демократичну), суспільство обмежує себе політичними рамками, детермінованими системою. Вибір форми організації політичної системи, персоналу її інститутів та апаратних структур може ро­бити сам соціум через політичні рухи, організації та політичних представників. Він навіть може бути зроблений «замість суспіль­ства» бюрократичними авторитарними структурами та суб’єк­тами влади. У будь-якому разі, політичний вибір є найважливі­шим механізмом упорядкування політичної системи, яка з погля­ду механізму формування влади може характеризуватися: 1) рів­новагою жорсткої конкуренції та конструктивної співпраці в здобутті й використанні влади; 2) дисбалансом розподілу влади між офіційними державними інститутами та прихованими інте­ресами; 3) недорозвинутими формами конкуренції й співпраці; 4) відсутністю рівних умов для реалізації інтересів групових суб’єк­тів політики при здобутті влади; 5) перманентною боротьбою за владу.

У житті політичних систем можна виокремити кілька стадій: конституювання (створення); відтворення компонентів та ознак; прийняття й виконання політико-управлінських рішень; контро­лю за функціонуванням і спрямованістю розвитку.

Поняття політичної системи було введене в політичну науку Д. !стоном (США). Розроблена ним усередині XX ст. теоретична модель була призначена виразити цілісний характер політики. Під політичною системою американський політолог розумів су­купність взаємодій, через які відбувається владний розподіл цін­ностей у суспільстві. Політична система взаємодіє з оточуючим середовищем. У неї є «вхід» і «вихід». Від оточуючого середо­вища надходять імпульси, на які система реагує. Ці імпульси сприймаються нею й перетворюються в політичні рішення та дії. Існують два типи імпульсів, що впливають на політичну систему: вимоги й підтримка. Без вимог, що надходять з оточуючого се­редовища, політична система не змогла б існувати та функціону­вати. Однак одні лише вимоги здатні зруйнувати політичну сис­тему. Тому система потребує постійної підтримки.

Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи. їх мож­на поділити на кілька видів:

— стосовно розподілу благ і послуг (наприклад, прийняття за­конів про підвищення заробітної плати, охорону прав і свобод громадян, освіту тощо);

— стосовно регулювання поведінки (наприклад, вимоги щодо забезпечення безпеки, проведення протекціоністської політики стосовно національних компаній тощо);

— стосовно комунікації та інформації (наприклад, вимоги за­безпечення вільного й рівного доступу до інформації та ін.).

Другий вид імпульсів на вході — це підтримка, яка вира-

жається у:

а) дотриманні законів;

б) участі в політичному житті (участь у виборах, референду­мах);

в) лояльному, шанобливому ставленні до влади та офіційної інформації;

г) наданні послуг і матеріальному фінансуванні політичної си­стеми (наприклад, сплата податків, праця на громадських заса­дах, військова служба тощо).

Імпульси, що надходять, перероблюються політичною систе­мою (здійснюється так звана внутрішньосистемна конверсія), на підставі чого приймаються політичні рішення й здійснюються політичні дії.

Головними з них є такі: 1) регулювання поведінки та взаємодії в суспільстві; 2) розподіл цінностей, благ, ресурсів і послуг; 3) створення законів і норм.

Рішення та дії зазвичай виражаються у формі нових законів та інших нормативно-правових актів, асигнувань на конкретні по­треби, політичних заяв тощо.

Між входом і виходом політичної системи існує тісний зворот­ній зв’язок.

Модель Д. Істона демонструє головні параметри життєдіяль­ності політичної системи:

1) спрямованість на оптимальний для збереження влади ба­ланс взаємодії із суспільством;

2) відкритість до зовнішніх впливів, яка передбачає постійне пристосування до викликів середовища;

3) цілісність щодо багатьох взаємозв’язаних елементів, кожен з яких, своєю чергою, складається з простіших явищ і процесів.

На основі цього підходу послідовники Д. Істона розробили критерії, яким повинна відповідати політична система, що враховує суспільні потреби. Зокрема, вона має бути: стійкою (мати певну тривалість існування в часі); адаптивною (бути здат- ною пристосовуватися до середовища); продуктивною (позитив­но реагувати на проблеми «входу»); легітимною; стабільною (за­безпечувати стабільність суспільства, його прогрес через збалан­сованість різних групових інтересів); ефективною.

Більш докладно зупинимося на двох останніх характеристи­ках, які у класичній політології вважаються визначальними.

Політична стабільність — це стійкий, сталий стан політич­ної системи, що ґрунтується на її здатності реагувати на вимоги, які невпинно надходять, приймати ефективні рішення та втілю­вати їх у життя.

Чинниками, що сприяють досягненню політичної стабільнос­ті, є: наявність значної частки середнього класу в соціальній стратифікації; інституалізація класових, релігійних та інших конфліктів; консенсус основних політичних сил щодо базових цінностей і правил гри; відсутність у системі антисистемних пар­тій; політична культура участі, яка передбачає орієнтацію грома­дян на обстоювання й захист своїх інтересів; цінності компромісу та толерантності; законність і правопорядок; політична конкурен­ція; вільний доступ до політичної системи груп, які раніше не брали активної участі в політиці.

Дестабілізуючими чинниками можуть бути політичний, етніч­ний, релігійний та інші розколи в суспільстві.

Ефективність політичної системи полягає в її здатності до мобілізації ресурсів, ефективного контролю поведінки людей і груп, об’єктивному, сумлінному ставленні до розподілу ресурсів (особливо дефіцитних), статусів, послуг, здатності зберігати й поновлювати цінності, адекватно та швидко реагувати на зміни в суспільстві.

Умовами ефективного функціонування політичної системи є:

а) повнота й якість інформації, що впливає на політичні рі­шення;

б) якісний відбір еліти;

в) швидкість відповіді системи на вплив зовнішнього середо­вища;

г) адекватна вимогам суспільства структурна диференціація політичної системи.

Теорія політичної системи Д. Істона має значні гносеологічні можливості. Водночас цей підхід не дає змоги адекватно поясни­ти, чому політичні системи доволі часто ухвалюють рішення, які не збігаються з вимогами громадян, більше того, суперечать їх­нім інтересам. У зв’язку з цим можна стверджувати, що прийнят­тя політичних рішень зумовлене вимогами, які надходять не тільки від соціально-культурного середовища, а й від правлячої еліти (яка, власне, й вирішує). Отже, Д. Ictoh залишив без належ­ної уваги внутрішнє життя політичної системи, її внутрішню структуру. Тому межі політичної системи в нього розмиті, вони недостатньо враховують поведінкову реакцію індивідів та груп.

Намагаючись подолати цю ваду, Г. Алмонд (США) запропо­нував розуміти під політичною системою всі типи дій, які мають стосунок до прийняття політичних рішень. Г. Алмонд писав: «Політична система є сукупністю інститутів (таких, як парламен­ти, бюрократії, суди), які формулюють і втілюють у життя колек­тивні цілі суспільства та існуючих у ньому груп». Цей американ­ський політолог закріпив за кожним політичним інститутом спе­цифічну політичну роль. Політичну систему він розглядав як сукупність ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Ос­новну увагу він приділив функціям політичної системи.

«Входу» (введенню) політичної системи Г. Алмонд приписав функції: політичної соціалізації та залучення до участі в політич­ному житті; рекрутування; артикуляції інтересів, тобто форму­вання вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам; агрегу- вання; політичної комунікації.

Політична соціалізація — це процес залучення індивідів до норм і цінностей політичної системи. Політичне рекрутування передбачає відбір осіб для здійснення владних функцій у полі­тичній системі. Артикуляція інтересів — це процес формулю­вання й вираження вимог щодо політичних структур, які прий­мають владні рішення. Агрегування інтересів — це надання од­норідності багатьом різнохарактерним вимогам й інтересам, а та­кож їх ієрархізація, об’єднання. Під політичною комунікацією розуміють розповсюдження й передачу політичної інформації між елементами політичної системи, а також між політичною си­стемою та оточуючим середовищем.

Наведені вище функції «входу» виконують ряд суб’єктів: за­цікавлені групи, партії, законодавчі органи влади, ЗМІ.

До функцій «виходу» (виведення) були віднесені: нормотвор- чість; застосування норм; контроль за їх дотриманням.

Функції «виходу» в основному реалізуються законодавчи­ми, виконавчими та судовими органами влади. До їх виконан­ня долучаються в той чи інший спосіб зацікавлені групи, полі­тичні партії тощо. Таким чином, через спеціалізацію та роз­поділ політичних ролей і функцій забезпечується стабільність суспільства, його здатність до адаптації в швидкозмінних соці­альних умовах.

Вітчизняні дослідники О. Бабкіна, С. Губернський доповнюють запропонований американськими дослідниками функціональний ряд, пропонуючи додаткові функції політичної системи. Це:

а) визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

б) організація діяльності суспільства з виконання накреслених цілей і програм;

в) мобілізація ресурсів;

г) розподіл матеріальних і духовних цінностей згідно з інтере­сами соціальних груп;

г) узгодження різноманітних інтересів держави й соціальних спільнот;

д) розробка правил і законів поведінки людей та груп у суспіль­стві, регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

е) контроль за дотриманням законності та правил, припинення дій, що порушують політичні норми;

є) формування політичної свідомості та культури, залучення членів суспільства до політичної діяльності;

ж) забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки та стабіль­ності політичного ладу;

з) владно-політична інтеграція суспільства;

и) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

і) легітимація, під якою розуміють досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам, підтримку суспільством існуючої системи.

Структура політичної системи — це сукупність владних ін­ститутів, пов’язаних між собою, які створюють стійку цілісність. У цьому контексті доцільно оперувати терміном «підсистема».

Інституціональна підсистема включає в себе державу, полі­тичні партії, соціально-економічні та суспільні організації й відно­сини між ними, які в сукупності утворюють політичну організацію суспільства. Структуру політичної системи визначають через полі­тичні інститути з огляду на те, що саме вони організують політич­не життя. Організація раціоналізує політику, вносить до неї елемен­ти керованості, цілеспрямованості. Головний єднальний компо­нент системи — політична влада — зосереджена в державі, полі­тичних партіях, частково — громадських організаціях.

Нормативна підсистема включає в себе правові, політичні, моральні норми й цінності, звичаї, які існують і діють у вигляді конституцій, статутів, програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів.

Функціональна підсистема — це методи політичної діяльно­сті, способи здійснення влади. Вона є основою політичного ре­жиму, діяльність якого спрямована на забезпечення функціону­вання, модернізації й захисту механізмів здійснення влади в суспільстві.

Комунікативна підсистема включає в себе всі форми полі­тичної взаємодії як усередині системи (наприклад, між інститу­том держави і політичними партіями), так і з політичними систе­мами інших держав.

Українські політологи О. Бабкіна, В. Горбатенко, Ф. Рудич вважають, що структуру політичної системи становлять:

— політична організація суспільства, тобто сукупність полі­тичних інститутів, через які здійснюється управління. Це голов­ний компонент політичної системи. Специфіка політичних інсти­тутів полягає в тому, що їх діяльність регламентовано законами та іншими юридичними актами. До неї входять: держава, полі­тичні партії, суспільні організації, групи тиску, різноманітні ру­хи, ЗМІ;

— політичні відносини, які характеризують взаємодію суб’єктів політики й влади та можуть бути конкретизовані через боротьбу, консенсус, співпрацю, субординацію, координацію, па­нування, підкорення тощо;

— політичні норми — політично обов’язкові правила поведін­ки, які регулюють взаємовідносини суб’єктів у процесі політич­ної діяльності (див. нормативна підсистема);

— політична свідомість і політична культура, що характери­зують сукупність політичних ідей, уявлень, теорій, ідеологій, по­літичних орієнтацій, якими керуються в своїй діяльності полі­тичні суб’єкти.

Усі ці елементи взаємозв’язані й постійно взаємодіють, що зумовлює єдність політичної системи.

2.