Класифікація політичних систем

Розробка теорії політичних систем передбачає її диференціа­цію за типами, кожний з яких не існує в абсолютно чистому ви­гляді й може мати безліч модифікацій.

С. Ліпсет запропонував розрізняти політичні системи на осно­ві двох критеріїв: легітимності та ефективності влади.

Стабільними С. Ліпсет уважає політичні системи, які одночас­но є ефективними й легітимними (1). Системи, у яких відсутній хоча б один з вказаних критеріїв — ефективні, але нелегітимні (2), легітимні, але неефективні (3) — він уважає до відносно ста­більними системами. Системи неефективні й нелегітимні (4) ха­рактеризуються як нестабільні.

За спрямованістю політичних процесів розрізняють адмініст­ративно-командні політичні системи, які характеризуються тим, що об’єднання, гуртування суспільних сил відбувається не через природний процес їх боротьби й співпраці, а завдяки бюро­кратичній централізації, запереченню політичного плюралізму. Перевага надається адмініструванню в розв’язанні всіх політич­них проблем. Зокрема, відсутні альтернативні центри та суб’єкти прийняття політичних рішень; нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права та свободи; поширюється полі­тична демагогія про захист інтересів народу, який насправді не реалізується; превалює відверте насильство; панує бюрократія, побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами й привілеями.

Цей тип політичних систем розглядає запити та вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою й тому намагається придушити виступи та ініціативи з подібними вимогами.

За цим же критерієм виокремлюють змагальну політичну систему, для якої характерним є політичний плюралізм, вплив на державну владу різних соціальних сил, конкуренція політичних сил у боротьбі за владу, наявність різних центрів прийняття полі­тичних рішень, конституційні та інші гарантії прав і свобод лю­дини. Така система утвердилася в умовах вільної конкуренції й успішно функціонує в багатьох демократичних країнах. Вона по­ступово еволюціонує в напрямку яскраво вираженої соціальності, бажання «примирити всіх і кожного».

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріори­тет розв’язання соціальних проблем перед політичними завдання­ми; сполучення політичної конкуренції з політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності та консенсу­су; урахування більшістю потреб меншості; децентралізація, а не концентрація влади; розширення прямої демократії; прагнення влад­них структур до утвердження соціального миру, соціальної справе­дливості. Така система існує у Швейцарії, Швеції, Італії, Німеччині, Голландії, Австрії, Фінляндії та інших країнах.

У сучасній політичній науці утвердилася типологія, запропо­нована Г. Алмондом. В її основу покладено критерій відмінності політичних культур. Головним є виявлення цінностей, що лежать в основі функціонування та формування політичних систем.

Англо-американський тип політичної системи характе­ризується таким визначальним чинником, як «багатоціннісна політична культура», що має однорідний і плюралістичний ха­рактер. Вона гомогенна в тому розумінні, що переважна біль­шість суб’єктів політичного процесу поділяють основоположні принципи побудови політичної системи, загальноприйняті но­рми та цінності (раціональний розрахунок, терпимість і толе­рантність громадян і політичної еліти, ідея свободи людини, визнання рівності всіх інтересів і позицій).

Континентально-європейська політична система відріз­няється фрагментарністю політичної культури, яка загалом має спільне стабільне підґрунтя. Характерним для неї є співіс­нування старих і нових культур. Суспільство розділене на ве­лику кількість субкультур зі своїми цінностями, поведінко- вими нормами, стереотипами, часом несумісними один з од­ним. Можливості груп тиску, партій та інших політичних суб’єктів обмежені конституційними нормами. Зусилля й мож­ливості інших соціальних організацій (релігійних, етнонаціо- нальних та інших) можуть стимулювати значні суперечності між різними субкультурами. Представницькі й виконавчі гіл­ки влади виконують свою функцію на основі визначених за­коном регламентів і процедур. Спостерігається взаємодія по­літичних субкультур з модернізованими інститутами. Такі політичні системи склались у Франції, Італії, Німеччині, Скан­динавських країнах.

Доіндустріальні політичні системи (або частково індуст­ріальні) характеризуються еклектичним поєднанням елементів різних політичних культур, відсутністю чіткого розподілу вла­дних повноважень, що призводить до існування в значної кіль­кості населення суперечливих, протилежних, навіть антагоніс­тичних позицій. Велике значення має орієнтація населення не на урядові програми, а на лідера. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження. Права й свободи громадян суттєво обмежені. У таких країнах характер політичних відносин стимулює виникнення авторитар­них режимів.

У політичних системах тоталітарного типу, на думку Г. Ал­монда, влада зосереджена в руках нечисленної політичної номен­клатури (бюрократії), Засоби масової інформації контролює дер­жава.

Французький політолог Ж. Блондель розрізняє політичні сис­теми за таким критерієм, як зміст і форма правління. Він виок­ремлює п’ять основних типів:

— ліберальні демократії, у яких прийняття політичних рішень орієнтується на цінності індивідуалізму, свободи, власності;

— радикально-авторитарні (комуністичні системи), які орієн­туються на цінності рівності, соціальної справедливості;

— традиційні політичні системи, що спираються на нерівно­мірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів;

— популістські політичні системи, які використовують авто­ритарні методи управління і прагнуть до рівності в розподілі благ (переважають у країнах, що розвиваються);

— авторитарно-консервативні політичні системи, що намага­ються зберегти соціальну й економічну нерівність, обмежити по­літичну участь населення.

Якщо в основу типології покласти характер взаємодії, сту­пінь і глибину зв’язків з оточуючим середовищем і зовнішнім світом, то політичні системи можна поділити на: відкриті, які активно взаємодіють із зовнішніми факторами та, своєю чер­гою, впливають на них. Вони є динамічними й рухливими; за­криті політичні системи характеризуються замкнутістю, не­здатністю реагувати на зовнішні імпульси. У «закритих» країнах лише декларується, що політична система виражає та реалізує інтереси народу.

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, на- півконкурентні та авторитарні.

Усі названі типології є відносними й багато в чому умовними. Ідеальної, «чистої» типологізації політичних систем не існує. Усі вони є результатом як свідомих, так і неусвідомлених зусиль лю­дей, діяльність яких має конкретно-історичний характер й визна­чається не лише політичними, а й економічними, соціальними, культурними та іншими умовами.

3.