Поняття та головні теорії політичної еліти

У кожній країні, незалежно від характеру політичного режиму, влада здійснюється елітою (від лат. eligo та франц. elite - кращий, добір­ний, обраний). Політична еліта - це найвища за соціальним статусом, відносно привілейована автономна група, що становить меншість сус­пільства, якій притаманні ті чи інші видатні політичні, соціально- економічні і психологічні властивості та яка безпосередньо бере участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов 'язаних з використанням, держав­ної влади або впливом на неї.

Перші погляди, які розділяли суспільство на “вищих” і “нижчих”, шляхетних і чернь, аристократію і простолюдинів, з’явилися ще в давні часи. Конфуцій поділяв суспільство на “шляхетних мужів” (правлячу еліту) і “низьких людей” за їх ставленням до заповідей моралі. Перші слідують обов’язку і закону - решта налаштована на власний благоуст­рій і особисту вигоду.

У загальних рисах систему формування правлячої еліти розробив у свій час Платон, який вважав, що державні функції можуть виконува­ти тільки вибрані - ті, хто отримав особливе виховання. Крім того, його головна ідея про поділ суспільства на керуючих та керованих ґрунтува­лася лише на моральних, філософських і релігійних припущеннях. Більш послідовне обґрунтування такі ідеї одержали у працях Макіавеллі.

Творцями класичних теорій еліт, які з’явилися на межі ХІХ-ХХ ст., стали вчені італійської (макіавеллівської) школи політичної соціології Гаетано Моска, Вільфредо Парето.

На думку Моски, поділ суспільства на певну меншість і політично залежну більшість (масу) є загальною умовою існування цивілізації. Тому в усіх суспільствах існує два класи осіб: клас керуючих та клас керованих. Між ними здійснюється своєрідний розподіл праці:

• нечисленний клас керуючих реалізує всі політичні функції, моно­полізує владу;

• численний клас керованих постачає керуючим матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного організму.

Саме правлячий “політичний клас” об’єднує індивідів, наділених політичною свідомістю. З переходом від однієї історичної епохи до ін­шої змінюються склад, структура “правлячого класу”, вимоги до йо­го членів. Але як такий цей клас завжди існує і визначає історичний процес.

Моска також виділив дві тенденції в розвитку еліти:

• аристократичну, яка виявляється в прагненні політичного класу зробити свої функції спадковими, що приводить до “закриття” класу, до його виродження та активізації боротьби нових соціальних сил за панівні позиції в суспільстві;

• демократичну, при домінуванні якої відбувається швидке оновлення правлячого класу, що запобігає дегенерації еліти, примушує її бути здатною до ефективного керівництва.

Моска віддавав перевагу рівновазі між обома тенденціями, оскільки лише вона забезпечує як наступність і стабільність у керівництві, так і його якісне оновлення.

Співвітчизник Моски Парето визначав еліту як клас, що складаєть­ся з людей, найбільш продуктивних або найбільш здібних у своїй сфері діяльності. Парето поділяє еліту на дві групи:

• правлячу, що безпосередньо чи опосередковано здійснює управління;

• неправлячу - контреліту, людей, що володіють характерними для еліти ознаками та якостями, але не мають доступу до державних фу­нкцій через свій статус та інші різні перепони.

Парето сформулював закон циркуляції еліт. Використовуючи тер­мінологію Макіавеллі, він виділив два типи еліти, які послідовно змі­нюють один одного при владі, а саме:

• “леві”, яким властиві надзвичайний консерватизм і силові методи правління;

• “лиси”, майстри обману, політичних комбінацій.

Кожна з цих еліт має обмежені переваги у владних відносинах і не задовольняє всіх вимог суспільного управління, тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної зміни, циркуляції еліт. Процес цієї циркуляції виглядає так:

• поява еліти;

• досягнення елітою найвищого суспільного щабля;

• деградування еліти - втрата панівного становища.

Циркуляція еліт здійснюється шляхом насилля, переворотів і рево­люцій, які, на погляд Парето, є корисними для суспільства.

Визнаючи ідею класової боротьби, Парето, проте, стверджує, що боротьба точиться не між елітою та масами, а серед еліт, які мають різні інтереси й прагнуть влади. Він відокремлює еліти: політичну, економі­чну, військову, релігійну.

Німецький вчений Роберт Міхельс також відстоював ідею про необхідність для суспільства елітарної влади. Він започаткував так званий “залізний закон олігархії”. Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Тим самим наголошується на ізоляції еліти від мас. Унаслідок цього демократія неминуче трансфо­рмується в олігархію. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке не може подолати.

Згідно з Міхельсом будь-яка влада стає врешті-решт владою мен­шості, яка формується всередині суспільної організації й підпорядковує її своїй волі. Проте всередині цієї “активної меншості” точиться жорс­токе суперництво між її окремими групами, що веде до злиття старого й нового прошарку еліти. У результаті відбувається оновлення політично­го класу, що запобігає його перетворенню на замкнуту касту.

Свій спосіб визначення еліти запропонував ще один німецький вче­ний - Карл Манхейм. З його точки зору еліта - це ієрархія, що базується на особистих досягненнях, а не на елітарному походженні. Залучення ж широких мас до політики значною мірою деформує політичний про­цес, тому еліта завжди намагається створити свою “елітарну культуру”. Вона прагне залишити певні істотні риси власної групової культури (розваги, типи спілкування, особливості мови) недоступними для широ­кого загалу.

Раціональний спосіб подолання цього Манхейм вбачає в удоскона­ленні передусім освітнього рівня мас, культурної підготовки, у відігра­ванні певної соціальної ролі. Пріоритетну роль у такому культурному вдосконаленні мас учений віддає елітам, які прищеплюють масам “смак” до політики, допомагають виробити відчуття невідірваності від влади, запобігаючи тим самим формуванню у мас негативних соціаль­них настроїв та емоцій.

Послідовники вищезазначених вчених з’явилися переважно після Другої світової війни. Їх об’єднують такі ідеї:

• визначення елітарності будь-якого суспільства, його поділу на влада­рюючу творчу меншість і пасивну нетворчу більшість, що законо­мірно випливає з природи людини та суспільства;

• особливі психологічні якості еліти, пов’язані з природними обдару­ваннями і вихованням, що виявляються в здатності до управління;

• легітимність еліти - визнання масами її права на політичне керівниц­тво, яке виражається різною мірою;

• структурна постійність еліти; персональний склад еліти змінюєть­ся, але її панівне становище щодо мас є незмінним у своїй основі (у політичній історії послідовно змінювалися вожді племен, монархи, бояри, дворяни, наркоми, президенти тощо, але відносини пану­вання і підлеглості між ними і масою залишалися незмінними);

• формування еліт і зміна їх у процесі боротьби за владу;

• керівна роль еліти в суспільстві (вона виконує соціально необхідну функцію управління, прагне зберегти і передати нащадкам свій привілейований статус).

Реаліям сучасного демократичного суспільства здебільшого від­повідає так звана ціннісна група елітарних теорій. Для неї характерні такі спільні настанови:

• еліта - найцінніший елемент будь-якого суспільства, вона орієнтова­на на задоволення базових потреб всього суспільства;

• маса - провідник рішень еліти, вона є “колесом” історії, еліта - “дви­гун” соціального розвитку;

• формування еліти не стільки результат боротьби за владу, скільки наслідок природного відбору самим суспільством найбільш гідних його представників (це обумовлює необхідність удосконалення ме­ханізму селекції елітарних індивідів);

• елітарність - закономірний наслідок рівної можливості доступу до лідерства.

У цих теоріях еволюція керівної верстви співвідноситься зі змінами потреб соціальної системи і ціннісних орієнтацій людей: аристокра­тична еліта змінилася приватнопідприємницькою, яка, у свою чергу, змінюється менеджерською та інтелектуальною елітою.

Настанови ціннісних теорій про соціально-раціональний характер відбору еліт розвивають функціональні теорії еліт (теорії плюралізму еліт). Їх автори формують свої погляди на таких посиланнях:

• еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп (професій­них, демографічних, релігійних, регіональних тощо), вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності;

• між масою і елітою складаються відносини представництва, а не панування чи постійного керівництва (це досягається контролем материнських груп за “своїми” елітами);

• відбувається конкуренція еліт, що запобігає монополізації влади з боку однієї з них, формуванню єдиної незмінної пануючої групи при владі;

• розпорошеність влади між різноманітними групами та інститута­ми служить гарантією проти небажаних політичних рішень;

• умовність відмінностей між елітою і масою в правовій соціальній державі (громадяни вільно реалізують право входження до складу еліти).

Але реальність спростовує постулат функціональних теорій про рівну участь різних соціальних верств у прийнятті політичних рішень: представники фінансово-промислових груп, ВПК і технократії, як і раніше, визначають політичний фон у західних демократіях.

Ідейним антиподом теорій плюралізму еліт є ліволіберальні конце­пції еліт. Їм властиві такі специфічні риси:

• керівні посади і командні позиції є головною елітотворчою ознакою, а видатні індивідуальні якості ролі не відіграють;

• визнання єдиної, порівняно згуртованої владної еліти, яка відрізня­ється різноманітністю складу, структурною постійністю і груповою свідомістю;

• глибока відмінність між елітою і масами; вихідці із соціальних низів можуть увійти до еліти, лише зайнявши високі посади в соціальній ієрархії; гроші, знання, маніпулювання свідомістю, ЗМІ та інші ре­сурси дозволяють еліті довільно управляти масою;

• еліта формується переважно зі свого середовища, а критерії відбо­ру - це володіння ресурсами впливу, ділові якості і узгоджувальна соціальна позиція;

• забезпечення свого власного панування (всі управлінські завдання підпорядковані цій функції).

Прагматичний підхід до оцінки еліти пропонують неоелітисти, позиція яких базується на таких твердженнях:

• суспільство поділяється на меншість, яка має владу, і більшість, яка її немає;

• невелика кількість осіб розподіляє соціальні цінності;

• маси не визначають державну політику;

• керуюча меншість не є типовим представником мас;

• еліта формується переважно з представників вищої соціально-еко­номічної верстви суспільства;

• перехід до еліти повинен бути повільним і тривалим, щоб зберегти соціальну стабільність і уникнути радикальних змін;

• еліти завжди єдині в підході до основних цінностей соціальної сис­теми і в збереженні самої системи;

• державна політика відбиває не вимоги мас, а панівні інтереси еліти (зміни в політиці торкаються частіше самої еліти, а не електорату);

• правлячі еліти зазнають порівняно слабкого впливу з боку байду­жої частини громадян.

Таким чином, різноманітні теорії еліт виходять із твердження про необхідність правлячого прошарку в кожному (в тому числі сучасно­му демократичному) суспільстві й, безумовно, наявності у цьому про­шарку політичних переваг.

2.