Політичні еліти та їх роль у політичному житті суспільства

Політична практика навіть доволі розвинутих і стабільних де­мократичних суспільств свідчить, що процес розподілу й реаліза­ції влади не передбачає рівноправної участі в ньому всіх грома­дян.

Політична нерівноправність у суспільстві є правилом. Спосте­рігаючи за поведінкою елітної меншості в тій чи іншій країні, не­важко помітити, що окремі її представники відрізняються явним пріоритетом у питаннях впливу на суспільство.

Термін «еліта» походить від фр. elite — кращий, добірний, об­раний. З XVII ст. цим поняттям почали іменувати «обраних лю­дей», передусім вищу знать. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., елітою називали вищі соціальні верстви суспіль­ства. Проте цей термін до кінця XIX — початку XX ст. не був популярним і широко не використовувався в суспільних науках. Поступово популярність елітних концепцій починає зростати, з’являються різні теорії еліт.

Теорія еліти — це сукупність соціально-політичних концеп­цій, які стверджують, що вкрай потрібними складниками будь- якої соціальної структури, суб’єктами політики та влади є вищі, привілейовані верстви, правляча меншість, що панує над рештою населення.

Політичну еліту зазвичай трактують як привілейовану меншість суспільства, тобто групу (або сукупність груп), якій притаманні видатні психологічні, соціальні й політичні риси та яка бере безпосередню участь у прийнятті й упровадженні в життя рішень, пов’язаних з використанням державної вла­ди або впливом на неї.

Існування еліти в суспільстві пояснюється різноманітними чинниками. Головними з них є:

— психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові здібності, можливості й бажання брати участь у політиці;

— закон розподілу праці, який потребує професійного керів­ництва як необхідної умови забезпечення його ефективності;

— висока суспільна значущість керівної праці та її відповідне стимулювання;

— широкі можливості використання керівної діяльності для отримання різних соціальних привілеїв;

— практична неможливість всеосяжного контролю за полі­тичним керівництвом;

— політична пасивність основної маси населення, головні жит­тєві інтереси якої зазвичай залишаються поза сферою політики.

Як цілісна система поглядів елітизм склався у першій полови­ні XX ст. завдяки працям В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса. Ці концепції започаткували широке теоретичне й емпіричне вивчен­ня груп, що керують державою або претендують на це. Сучасні теорії еліт різноманітні. Упродовж останніх десятиліть елітизм еволюціонує в рамках ціннісних теорій еліт, плюралістичних і лі- воліберальних теорій еліт тощо.

Ціннісні теорії еліт істотно відрізняються за ступенем їх ари­стократизму, ставленням до народу, розумінням демократії. Але при цьому вони містять і низку спільних положень:

— еліта — найцінніший елемент суспільства, представники якого мають неабиякі здібності й результативні показники діяль­ності в найбільш важливих суспільних сферах;

— панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспіль­ства, оскільки еліта — краща, найбільш продуктивна й ініціа­тивна частина суспільства. Народ — це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, які приймає та впроваджує еліта;

— формування еліти — це не стільки результат боротьби за владу, скільки наслідок природного відбору суспільством най­цінніших представників; суспільство має й надалі вдосконалюва­ти механізм такої селекції;

— елітарність закономірно випливає з рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії (соціальну рівність треба розуміти як рівність можливостей, а не результа­тів, соціальних статусів). Оскільки всі люди різні фізично, інте­лектуально, за своєю активністю, то для демократії важливо за­безпечити їм однакові стартові умови, і на фініш вони прийдуть відповідно до своїх здібностей — з різними результатами та в різ­ний час.

Популярною концепцією в рамках ціннісного підходу, що під­креслює конструктивну роль еліти в сучасному суспільстві, є те­орія меритократії (від латинського слова meritus — заслуга, гід­ність). Її автори виходять з того, що в умовах сучасної HTP традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості поступово переростає в правління за допомогою осіб, які мають особливі заслуги, точніше — за допомогою кваліфіко­ваних спеціалістів (технологів та інтелектуалів).

Щодо політичної сфери принципи меритократії найбільш пов­но обґрунтував Д. Белл (США): «Принцип меритократії — про­никнути в університети, бізнес, уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних інститутів, є соціоло­гічним і моральним абсурдом». І навпаки: спільнота, девізом якої є технічна ефективність і науковий прогрес, сама по собі завдяки лозіці сучасного розвитку стає меритократичною спільнотою. Доказом настання меритократичної ери в багатьох постіндустрі- альних країнах, на думку Д. Белла, є безпрецедентне зростання ролі й значення дипломів, а також інших рівних їм за важливістю документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень), що дають право керувати людьми у виробничій, політичній чи інших сферах.

Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу насамперед тим, що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінно­стей. Політичні й соціальні ієрархії багатьох країн донедавна іс­нували на основі «принципу приписування» (до влади приходили в результаті знатного походження, спадщини, капіталу). У пост- індустріальному суспільстві діє «принцип досягнення», тобто влада досягається завдяки особистій гідності, високому рівню освіти й компетентності. У такому суспільстві змінюється соці­альна база влади: отримані знання й висока кваліфікація поряд з особистими та моральними перевагами слугують достатньою підставою для досягнення вищих позицій у владі. Оскільки постіндустріальне суспільство є насамперед суспільством знань, а центральними його інститутами стають університети як місце продукування й зосередження знань, то найреальнішими претен­дентами на високі посади в структурах влади вважаються висо­кокваліфіковані спеціалісти.

Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі су­спільного облаштування полягає в тому, що на вершині держав­ної організації повинні стояли найбільш розумні й ділові люди — еліта, відібрана за принципом здатності до керування, фахових навичок і кваліфікації. Обґрунтовуючи зазначену тезу щодо постіндустріального товариства, Д. Белл зазначав, що в цьому товаристві майже немає вищих посад, доступних для некваліфі- кованих людей. Меритократична модель, як уважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний (зрівняльний), а мерито- кратичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політич­ного життя (наприклад, під час голосування), не заперечуючи проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якої, на думку Д. Белла, належить соціалістич­ній етиці.

З погляду представників сцієнтистського напрямку, теперіш­ній політик — це не трибун і не поводир, а спеціаліст у сфері прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення владних функцій є звичайною справою, що потребує тверезого розрахунку, точних висновків і ґрунтується на невпинному вра­хуванні змінних і постійних складових повсякденної реальності. Звідси випливають й інші висновки. Якщо політика — це специ­фічна сфера управлінської діяльності, то й ставитися до неї слід з повагою, не піддаючи сумніву раціональні основи її функціону­вання. Оскільки політики — це фахівці своєї справи, що володі­ють необхідними навичками керування соціумом, то й питання щодо постійного притягнення широких мас до особистої участі в здійсненні політики позбавлене серйозного підґрунтя.

Демократичні основи ціннісної теорії еліт розвиваються під впливом концепції множинності, плюралізму еліт. Розкриємо її головні постулати.

Заперечується існування еліти як єдиної привілейованої, від­носно згуртованої групи.

Еліти перебувають під контролем своїх груп. За допомогою різноманітних демократичних механізмів — виборів, референду­мів, опитувань, ЗМІ, груп тиску — еліти можна утримувати під контролем народу.

Існує конкуренція еліт, яка віддзеркалює економічну й соціальну конкуренцію в суспільстві. Вона уможливлює підзвітність еліт народу, запобігає формуванню єдиної панівної елітної групи. Ця конкуренція розгортається на основі визнання всіма її учасника­ми демократичних правил гри та вимог закону.

У сучасному демократичному суспільстві влада розподілена між різними групами й інститутами, які за допомогою прямої участі, тиску, використання блоків і союзів можуть накладати ве­то на ті рішення, з якими вони незгодні, обстоювати свої інтере­си, знаходити компроміси. Відносини влади за своєю природою мінливі. Вони створюються для прийняття конкретних рішень і можуть набути нової конфігурації для прийняття інших. Це по­слаблює концентрацію влади та запобігає формуванню стабіль­них панівних соціально-політичних позицій і стійкої, сталої, по­стійно правлячої групи.

Різниця між елітою й народом є умовною. У сучасній правовій соціальній державі громадяни можуть вільно входити до складу еліти, брати участь у прийнятті рішень. Головний суб’єкт полі­тичного життя — не еліти, а групи за інтересами. Різниця між елітою та народом полягає переважно у різному ступені зацікав­леності в прийнятті рішень. Лідерство передбачає не стільки ба­гатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здіб­ності, знання, активність.

Ідейним антиподом теорії плюралізму еліт виступають ліво- ліберальні теорії еліти.

Усі розглянуті вище теорії еліт не вписуються в стрижневий постулат демократії: влада має належати народу. У світлі теорій еліти М. Дюверже (Франція) радить замінити демократичну фор­мулу «управління народом за допомогою народу» іншою — «управління народом за допомогою еліти, яка виходить з народу».

Елітарність сучасного суспільства цілком очевидна. Будь-які спроби її усунення, соціально-економічна й політична зрівнялів­ка призводили до занепаду еліти, що в кінцевому підсумку завда­вало збитків усьому суспільству.

Найбільш характерними рисами сучасних політичних еліт можна вважати:

— особливе становище в суспільстві та право висування полі­тичних лідерів;

— високий соціальний статус, право на привілеї;

— психологію вищості, твердість переконань, власну ідеологію;

— доступ до закритої інформації;

— безпосереднє здійснення влади та здатність до самопожер­тви заради її збереження;

— організаційні здібності, компетентність, талановитість.

Справжню еліту нації характеризує високий рівень культури, глибока ерудиція, вищість фахових і моральних якостей. Для де­мократичної еліти принциповим є визнання пріоритетів мораль­ного чинника, гуманістична орієнтованість, обов’язкове враху­вання моральних наслідків політичних ідей та рішень. Політична діяльність еліти, в основу якої покладені моральні критерії, має врахувати позитивні й негативні моменти, які супроводжують по­літичні рішення. Якщо еліта нездатна розв’язати проблему, то принаймні зобов’язана передбачити небажані наслідки, мінімізу­вати їх, компенсувати людям втрати.

У сучасному демократичному суспільстві особливого значен­ня набуває не боротьба з елітарністю, а формування найбільш плідної, корисної для суспільства політичної еліти, забезпечення її соціального представництва, своєчасне якісне оновлення, недо­пустимість відчуження від народу.

Правляча еліта неоднорідна й має доволі складну структуру. Її елементами є: економічна еліта — власники великих промислових компаній, банків, торговельних фірм; політична еліта — особи, які обіймають вищі посади в державних органах влади; бюрократична (адміністративна) еліта; ідеологічна, «інформаційна» еліта — відомі представники науки, культури, освіти, релігії, ЗМІ.

Виходячи з обсягу владних функцій, розрізняють вищу, серед­ню та адміністративну політичні еліти.

Вища політична еліта включає найвідоміших політичних лі­дерів та осіб, які обіймають вищі посади в законодавчій, вико­навчій і судовій гілках влади. Це керівники гілок державної вла­ди, їхнє безпосереднє оточення, лідери провідних політичних партій і парламентських фракцій. Це доволі обмежене коло лю­дей (кілька сот осіб), які приймають найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення.

Середню політичну еліту становлять інші обрані посадові особи: парламентарі, сенатори, депутати, голови місцевих адміні­страцій, мери, лідери менш впливових політичних партій і суспіль­но-політичних рухів.

Адміністративна (бюрократична) еліта — це вищі кола державних службовців (чиновників), які посідають провідні по­зиції в міністерствах, департаментах, інших органах державного управління. Це ті високоосвічені управлінці, які здебільшого збе­рігають нейтралітет та під час виконання посадових обов’язків утримуються від прояву своїх політичних (партійних) орієнтацій та вподобань.

Типологія політичних еліт.

За способом формування:

— відкрита еліта, яка формується через механізм демократич­них виборів. Належність до неї визначається професіоналізмом, політичним статусом, економічним впливом. Турбуючись про свій авторитет, така еліта намагається позбутись осіб, які скомп­рометували себе;

— закрита еліта, відбір до якої здійснюється з «кола собі подіб­них». Головною перевагою кандидата є його готовність дотриму­ватися встановленого кодексу поведінки. Ця еліта є непрозорою для громадськості, що негативно позначається на її здатності ке­рувати суспільними процесами.

За ідеологічними цінностями: авторитарна, тоталітарна, демо­кратична, ліберальна.

За видами політичної діяльності: державна (адміністративна, депутатська), муніципальна; партійна; еліта громадських органі­зацій.

За обсягом повноважень:

— вища еліта — провідні політичні керівники (президент, глава уряду, спікер парламенту, керівники найбільших партій) та їхнє найближче оточення;

— середня еліта (приблизно 3—5 % населення країни) — гро­мадяни, які займають виборні посади (парламентарі, сенатори), регіональні лідери (губернатори, голови великих міст);

— місцева еліта — політичні керівники місцевого рівня. Ниж­чий структурний рівень еліти часто позначається терміном «суб- еліта»;

— адміністративна еліта — вищий прошарок державних чи­новників. Ця еліта менш залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного тиску й контролю.

За ступенем інтеграції в політичну систему:

— правляча еліта, яка реально володіє механізмами здійснен­ня владних повноважень;

— опозиційна еліта, яка виражає погляди, що відрізняються від поглядів домінуючої групи (може бути представлена в парла­менті). Представники цієї еліти можуть бути віднесені до лояль­ної або поміркованої опозиції;

— контреліта — виключена із системи владних відносин елі­та, яка заперечує існуючу політичну систему та ставить питання про її рішучу зміну. Це так звана нелояльна, непримирима еліта.

За характером впливу на маси:

— спадкова еліта, яка має суспільний вплив через історично сформований «фактор крові»;

— ціннісна еліта, вплив якої ґрунтується на інтелектуальному, моральному авторитеті;

— функціональна еліта, джерелом впливу якої є професійні знання й здібності, необхідні для виконання управлінських функцій.

За способом приходу до влади: легітимна та нелегітимна.

За основними сферами суспільної життєдіяльності: політич­на, економічна, соціальна, культурна, релігійна, військова.

Характеристика політичної еліти буде неповною, якщо не роз­глядати питання її формування й відтворення. В основі системи відбору до політичної еліти покладено кілька факторів. Основ­ними з них є: широта соціальної бази, коло осіб, які здійснюють відбір, критерії та порядок відбору. Зміст цих факторів залежить від специфіки конкретної країни. Різні чинники й політичні ре­жими породжують дві системи формування еліт, що є найбільш поширеними — систему гільдій та антрепренерську.

Система гільдій формує закриту еліту. За її дії поповнення елітних лав відбувається повільно, доступ до елітних кіл є зафор­малізованим та ускладненим. У таких елітах при доборі кадрів акцент зміщується не стільки в бік професійних якостей претен­дентів, скільки в бік їхньої відданості системі чи вождю. Місце в елітарній ієрархії забезпечується завдяки прихильності вищого керівництва, а не на підставі особистих якостей.

Закриті еліти відзначаються догматизмом, нездатністю йти на компроміси. їхня соціальна база є доволі вузькою, поповнення відбувається за рахунок пануючих соціальних верств. Коло осіб, що здійснює відбір, є обмеженим. Формальні критерії часто віді­грає вирішальну роль.

Ця система є типовою для держав з авторитарними й тоталітар­ними політичними режимами. Практичні дії такої еліти призводять до застою, наростання кризових явищ. Можливість ефективно управляти суспільством поступово, але неухильно втрачається. Замкненість еліти стає на заваді тривалому збереженню її панівно­го становища, чого вона до кінця зазвичай не усвідомлює.

Особливим різновидом системи гільдій є номенклатурна сис­тема рекрутування. Саме вона була поширена в країнах соціаліз­му. Її особливістю є те, що заміщення ключових посад у всіх сферах суспільного життя здійснювалося тільки партійними ор­ганізаціями певного рівня. Парадокс історії: марксизм заперечу­вав елітарність у соціалістичному суспільстві як прояв нерівнос­ті, проте на практиці в колишньому CPCP і залежних від нього країнах було створено систему влади, що ґрунтувалася на полі­тичній нерівності.

Як зазначав М. Джилас, радянська номенклатурна еліта мала жорстку ієрархію. Вищий щабель номенклатурної піраміди обій­мав Генеральний секретар ЦК КПРС, далі йшли члени Політбю- ро ЦК, керівники республіканських партійних організацій, секре­тарі обласних комітетів і т. д. Сенс ієрархічної побудови номенк­латури полягав у тому, що кандидат послідовно піднімався сходинками. За такої системи були майже виключені конфлік-

ти всередині еліти, забезпечувалася наступність політичного кур­су, відтворювався один тип лідерства. Водночас ця система куль­тивувала особисту відданість кандидата керівництву, подвійні стандарти поведінки, показну активність тощо. Вироджуючись з часом, така система все менше допускала до влади здібних, тала­новитих і самостійних людей.

Антрепренерська система є за своєю сутністю протилежною. Цей спосіб створення еліти характерний для держав з демократич­ними політичними режимами, де більша частина еліти формуєть­ся не шляхом призначень, а в результаті всезагальних виборів.

Ця система характеризується: широтою електорату (більшість населення є виборцями); відкритістю процесу висування канди­датів; можливістю представників переважної більшості соціаль­них груп претендувати на політичну посаду; конкурентним харак­тером відбору; високими вимогами до особистих якостей і здіб­ностей претендентів.

Антрепренерська система сприяє формуванню відкритого ти­пу еліт, які мають високу горизонтальну й вертикальну мобіль­ність. їй притаманна здатність поповнюватися за рахунок вихід­ців як з різних елітарних груп, так і соціальних низів. Основними критеріями добору до відкритої еліти є особисті досягнення в біз­несі, політиці, адміністративній діяльності. Доступ на вищі щаблі елітної ієрархії забезпечується високими професійними й мора­льними якостями. Система сприяє селекції здібних, вольових, професійно обізнаних, освічених людей, знайомих з механізмами здійснення влади. Представникам цієї еліти притаманні відкри­тість, тактовність, критичність, раціоналізм. Основою цієї систе­ми є принцип меритократії.

У «чистому вигляді» на практиці не використовуються ні сис­тема гільдій, ні антрепренерська. їх окремі механізми здебільшо­го поєднуються. Таке поєднання відбивається в теорії циркуля­ції еліт або законі кругообігу еліт, сутність яких полягає в таких положеннях: соціальна система прагне до рівноваги й у разі її по­рушенні через певний проміжок часу повертається до рівноваж­ного становища; процес коливання системи та її повернення до стану рівноваги утворює соціальний цикл; перебіг циклу зале­жить від характеру циркуляції еліт.

Існують й інші погляди щодо механізмів формування еліт. Г. Моска акцентує увагу на їх конкретно-історичному характері: за часів Середньовіччя підставою для елітної належності була військова мужність, у «добре організованих суспільствах» — ба­гатство, походження, у XX ст. — видатні здібності. К. Манхейм називає такі шляхи приходу в еліту: на засадах крові, багатства, особистої професійно-духовної продуктивності. Д. Белл уважав, що «еліта крові» відповідає доіндустріальному суспільству, «елі­та багатства» — індустріальному, «еліта знань» (науково- технічна еліта) — постіндустріальному.

В. Липинський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний та охлократичний. Класо- кратичний метод полягає в інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які становлять корпоративну монархічну державу. Ха­рактерний для республік демократичний метод ґрунтується на відкритій боротьбі за владу, яка точиться між різними суспільни­ми групами. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам. Він виявляється у вигляді влади «негідних» суспіль­но-політичних груп, яким властиві безглузді вбивства, вплив на владу шляхом шантажу, погроз тощо.

Автором теорії кругообігу еліт (теорія циркуляції) став В. Парето, який зазначав, що еліти виникають з вищих прошарків суспільства, після боротьби (селекції) вони піднімаються на най­вищий рівень, розквітають, і зрештою, вироджуються й зника­ють. Цей кругообіг він уважав універсальним законом історії.

Розвиток суспільства відбувається через періодичну зміну, циркуляцію еліт. Необхідність зміни еліт зумовлена тим, що по­передні еліти втрачають свою енергію, яка давала їм можливість завойовувати й утримувати владу. Тому всі соціальні перетво­рення визначаються «циркуляцією еліт», тобто системою «обмі­ну» людьми між двома групами — елітою та її потенційною змі­ною (контрелітою). Безперервна зміна еліт сприяє рівновазі со­ціальної системи й тим самим забезпечує надходження її «кра­щих» представників.

Роль еліти в суспільстві розкривається через її функції. Голов­ними з них є:

— розроблення стратегії й тактики розвитку суспільства, ви­значення політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізована тільки вищою політичною елітою;

— аналіз інтересів різних соціальних груп, їх урахування в політичній діяльності, субординація інтересів різних спільнот;

— створення механізмів утілення політичних задумів;

— корекція інститутів політичної системи, розподіл і перероз­поділ ресурсів;

— призначення кадрового апарату, органів управління;

— висування політичних лідерів;

— інтеграція суспільства, забезпечення його стабільності, створення рівноваги політичних сил.

Як видно, для успішного функціонування та подальшого розвит­ку суспільства роль еліти є беззаперечною. Виходячи з цього, у су­спільстві, що орієнтується на перспективу, мають бути передбачені гарантії, спрямовані проти деградації еліти. Це передусім:

— широка гласність (свободу слова, плюралізм ЗМІ);

— політичний плюралізм, вільна конкуренція та суперництво політичних еліт;

— відкритість еліт для соціальної мобільності (встановлення термінів перебування при владі обраних і призначених осіб);

— дотримання законності, демократичних принципів функці­онування еліти;

— піднесення демократичної політичної культури громадян як умови й засобу їх усвідомленої й активної участі в політично­му житті суспільства.

Отже, елітарна природа управління суспільними процесами є фактом, доведеним історично. Спроби ліквідації еліт, створення замкнутих систем рекрутування політичного керівництва при­зводять до корпоративізму (за типом радянської номенклатурної системи). Для демократичної держави важливими є не тільки на­магання підпорядковувати еліту суспільству, а й наявність прак­тичних механізмів формування результативної, корисної для су­спільства політичної еліти через забезпечення її соціального представництва та своєчасного якісного оновлення.

Сучасна політична еліта України — це переважно еліта за фор­мальною ознакою. Причина неефективності вітчизняної владної еліти полягає не стільки у відсутності необхідних умінь і знань, скільки в нехтуванні інтересами суспільства. Еліта змогла запро­понувати суспільству лише ту систему цінностей, яку сама усві­домила. Головним для сучасної політичної еліти є її орієнтація на власне збагачення та споживання. Звідси — пріоритет егоїстич­них (корпоративних, групових) інтересів над національними, ви­сокий рівень корумпованості влади. Сьогодні в Україні розробля­ється і впроваджується курс на боротьбу з цим негативним явищем.

За таких умов концептуальною основою нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з корупцією, має бути не доку­ментування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які виключали б можливість корупційних проявів. Якщо цю тенденцію не подолати, то наслідком може стати становлення суспільного ладу, за якого навіть при чіткому визначенні повно­важень різних гілок влади чесність, порядність, обов’язковість і професіоналізм перестануть сприйматись як моральні орієнтири соціальної поведінки, а Україна буде вилучена з кола цивілізова­них країн.

Як уважає М. Михальченко (Україна), політична еліта в Україні показала свою незрілість і некомпетентність, а її конс­труктивізм вичерпався. Це стосується як владної коаліції, так і опозиції. Різні групи політичної еліти працюють не на інтереси країни, а борються за владу як джерело прибутку. Розподіл наці­ональних багатств і бюджету став головним призом у передвибор­чих змаганнях.

Вади політичної еліти можуть стимулювати суспільну неста­більність, оскільки бюрократичні й управлінські прошарки зали­шаються неякісними, конфліктогенними, намагаються обійти за­кон при зовнішній законослухняності.

У владні структури мають прийти професіонали, які прагнуть і спроможні самовдосконалюватися. Політична еліта покликана оволодіти політичною і правовою культурою, законами суспіль­но-політичного розвитку та нормативно-правовою базою держав­ного устрою, уміти професійно застосовувати ці знання, налаго­джувати конструктивні відносин з колегами-управлінцями.

Критеріями ефективності елітного регулювання суспільних процесів є цілком вимірювані показники: рівень прогресу й доб­робуту народу, політична стабільність, захист національних інте­ресів, оптимальне співвідношення громадянського суспільства та держави.

2.