Політичне лідерство в системі політики та влади

Відома американська аксіома стверджує, що «кадри — це і є політика». З цим не можна не погодитись, оскільки політичний лідер, який перебуває на вершині влади, має відповідні інструмен­ти й засоби управління та використовує їх залежно від обставин, власного розуму, професіоналізму, моральності.

Лідерство є одним з механізмів регулювання відносин ^між людьми, соціальними групами, суспільними інститутами. Його сутністю є відносини панування, підлеглості, впливу, насліду­вання. Лідер об’єднує та спрямовує діяльність груп, що сприй­мають і підтримують його ідеали та цілі. Тому лідерство часто визначають як особисту здатність впливати на окремих осіб і групи людей, спрямовувати їх зусилля на досягнення цілей, ви­значених лідером.

Політичне лідерство передбачає здатність особи впливати на політичну поведінку й політичну діяльність людей відповідно до системи соціально-політичних і психологічних відносин та орієн­тацій у групі, організації, суспільстві. Важливою рисою політич­ного лідерства є нерозривний зв’язок з феноменом влади. Саме влада є його головним інгредієнтом.

Політичний лідер має бути авторитетним членом суспільства, особистий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціально-політичних процесах і ситуаціях, консолідувати зусил­ля людей для досягнення спільної мети. Р. Такер (США) особли­во виокремлює такі характеристики політичного лідера: здатність ставити політичний діагноз і прогнозувати, уміння визначати стратегію й тактику політичних дій, мобілізовувати тих суб’єктів, які будуть залучені до конкретної політичної діяльності. Полі­тичне лідерство за Р. Такером — це здатність вказати напрямок, на який варто націлити політичні дії.

Отже, політичне лідерство — це процес міжособистісної взаємодії, у ході якого авторитетні особи, наділені реальною або потенційною владою, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно поступа­ються частиною своїх політико-владних прав і повноважень.

• прагнення до влади;

• уміння давати подіям своєчасну та об’єктивну оцінку;

• здатність аналізувати мотиви поведінки людей, спрямовува­ти їхні дії, корегувати поведінку об’єктів з урахуванням їхніх по­треб і цілей суспільного розвитку;

• уміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат у політичному житті;

• відповідність стилю лідерства стратегічним цілям, поточним завданням, рівню політичної культури населення.

Лідерство в політиці має ряд специфічних особливостей. Зок­рема, воно характеризується: дистанційністю, коли спілкування лідера з його послідовниками доволі часто опосередковується ЗМІ, партіями, групами інтересів і довіреними особами; множин­ністю впливів, коли лідер змушений дотримуватися оптимального політичного курсу, ураховуючи різні замовлення та побажання; корпоративністю, яка означає, що за рішеннями лідера завжди приховується невидима для суспільства робота експертів, адміні­страції, виконавчої еліти; інституалізацією, за якої діяльність лі­дера обмежується існуючими соціально-політичними відносина­ми, нормами, процедурами.

Причини виникнення лідерства як політичного явища дослі­джуються багатьма науками. Аналізуючи цей феномен, політоло­гія спирається на результати соціології, політичної психології, іс­торії. Найбільш поширеними є наведені нижче теорії полі­тичного лідерства.

Теорія «рис лідера», згідно з якою лідерами стають особи з рисами характеру, що помітні широкому загалу. До переліку притаманних лідеру якостей найчастіше відносять (Р. Каттелу, Г. Стайс): моральну зрілість, здатність впливати на оточуючих, цілісність характеру, соціальну сміливість, заповзятливість і ви­нахідливість, проникливість, незалежність від шкідливих звичок, силу волі, відсутність надмірних переживань. Р. Манн до перелі­ку необхідних якостей лідера включив інтелект, уміння присто­совуватися, здатність впливати на людей, екстравертність, уміння розуміти інших. Класичними рисами політичного лідера зали­шаються ті, що запропонував М.

Сучасного політика неможливо уявити без відповідної полі­тичної культури, лідера, яка передбачає:

• знання політики, фактів, зацікавленість ними;

• об’єктивну оцінку політичних явищ, особливо владних від­носин;

• зважену емоційну сторону щодо політичних позицій;

• знання взірців політичної поведінки, наслідування у виправ­даних ситуаціях відомих з історії політичних авторитетів.

Прибічники ситуативної теорії характеризують лідерство як явище, похідне від поточних політичних подій. Це означає, що кожна конкретна ситуація потребує лідера з певним набором рис та якостей, які потрібні «саме тут і саме зараз». Нові проблеми, що виникають, вимагають зміни підходів у їх вирішенні, нових стилів і методів лідерства. Таким чином, лідерство стає ситуатив­ним. Залежно від змін соціального середовища на роль лідера можуть висуватися різні індивіди, що передбачає періодичну зміну лідерів.

Таким чином, поведінка лідера є результатом взаємодії двох складових: його особистісних якостей та об’єктивних обставин. При цьому потрібно мати на увазі, що лідер завжди чимось уні­кальний, і саме політичний ринок визначає «вартість» тих чи ін­ших політичних лідерів і самої інституції лідерства.

Значний внесок у вивчення лідерства зробила теорія консти- туентів (вирішальної ролі послідовників лідера), у рамках якої лідерство розглядається як особливий тип взаємин між керівни­ком та його послідовниками (виборцями, активними прихильни­ками, тими, хто чинить на лідера значний вплив). Лідер і його по­слідовники становлять єдину систему. Позиції лідера щодо них залежать від ступеня концентрації влади, рівня культури (й осо­бисто лідера і суспільства), а також політичного режиму, у рам­ках якого реалізується лідерство. До факторів, що формують фе­номен політичного лідерства в межах цієї теорії, зазвичай відносять: особистісні риси лідера, його образи в свідомості по­слідовників, його рольові характеристики, соціальну й політичну ситуацію, у якій реалізується лідерство, мотиви діяльності лідера.

Останнім часом з’являються нові інтерпретації політичного лідерства, які умовно можна визначити як «інтегративні концеп­ції». їх автори намагаються поєднати груповий та особистісний підходи (атрибутивні теорії лідерства, теорії трансформаційного лідерства, особистісно-ситуаційні теорії). Так Е. Уесбур визначає лідерство як взаємозв’язок емоційних, інтелектуальних та актив­них рис лідера зі специфічними умовами, у яких він діє. Г. Герт і С. Мілз називають фактори, які потрібно врахувати під час аналі­зу політичного лідерства: риси й мотиви лідера як людини; по­стать лідера та мотиви, які існують у свідомості його послідовни­ків і змушують йти за ним; характеристику ролі лідера; інсти- туційний контекст (офіційні й правові параметри, у межах яких діє лідер).

Таким чином, лідерство все більше розглядається як відноси­ни між людьми, а не лише як характеристика окремого індивіда. Процес концептуального обґрунтування лідерства триває.

Доволі різноманітною в сучасній політичній науці є типоло­гія політичного лідерства. Актуальною залишається типологія легітимного панування, розроблена М. Вебером. У ній виокрем­люється: традиційне лідерство, яке ґрунтується на традиціях, зви­чаях і звичках послідовників; харизматичне лідерство, засноване на вірі в надзвичайні, видатні якості вождя; раціонально-легальне (бюрократичне) лідерство, яке здійснюється на основі законів.

Найбільший інтерес у політологів і пересічних громадян викли­кає харизматичне лідерство. А. Гантер називає низку базових яко­стей, які притаманні харизматичним політичним лідерам: уміння впливати на людей емоційно, здатність заряджати оточуючих енер­гією; «заворожуюча зовнішність» чи образ, здатний викликати сим­патії у мас; ораторські та комунікативні здібності, артистизм; доб­розичливе, позитивне сприйняття феномена захоплення своєю персоною, стан психологічного комфорту за умови підвищеної ува­ги з боку суспільства; гідна й впевнена манера триматися, імідж силь­ної людини, здатної досягати будь-яких цілей.

Харизматичне лідерство ґрунтується на вмінні лідера переко­нати, вселити віру в свої надзвичайні якості, довести, що його за­яви, наміри, цілі й є тією метою, до якої прагне суспільство. Дії лідера-харизматика супроводжуються вірою, надією, любов’ю, обожнюванням та іншими емоціями його послідовників, близь­кими до релігійного поклоніння.

М. Херман за іміджем підрозділяє лідерів на «прапороносців», «служителів», «торгівців» і «пожежників». «Прапороносці» праг­нуть до втілення великої мети, зміни політичної системи. Імідж «служителя» формується в політика, який намагається виступити в ролі виразника інтересів своїх прибічників. «Торгівець» відріз­няється здатністю переконувати людей, «продавати» їм свої ідеї. «Пожежник» відгукується на породжені ситуацією екстремальні проблеми й події, актуальні вимоги певного моменту. Для реалі­зації якостей цього типу лідера необхідними є екстремальні умо­ви. У реальній політиці більшість лідерів використовують усі вка­зані іміджі в різних комбінаціях і з різним ступенем інтенсивності.

На основі емоційного ставлення до лідера його послідовників С. Джибб виокремлює такі типи лідерів: «патріарх», до якого члени суспільства відчувають почуття любові й страху; «тиран», який викликає лише страх; «ідеальному» лідеру симпатизує біль­шість соціальних груп.

Оригінально подає моделі типології лідерства Б. Паригін (Ро­сія). На його думку, типологію лідерства слід будувати з ураху­ванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності. Пропонується така типологізація: лідер-натхненник, лідер-вико- навець, лідер-натхненник і виконавець водночас.

Ж. Ємельянов (Росія) вирізняє: лідера-адміністратора (виконує координаційні, організаційно-розпорядчі функції), лідера-плану- вальника (розробляє засоби, методи, шляхи досягнення певної ме­ти), лідера-політика (установлює мету та основні лінії поведінки групи), лідера-експерта (володіє найбільш повною інформацією), лідера-представника групи в зовнішньому середовищі (офіційний уповноважений групи), лідера-джерело заохочень і покарань, ліде- ра-приклада, лідера-символа, лідера-чинника, що скасовує індиві­дуальну відповідальність, лідера-провідника світогляду, лідера- «батька», лідера- «хлопчика для побиття».

Критерієм визначення типу лідера також є функції, які він ви­конує в політичній системі. Зокрема, Г. Лассуел (США), виходя­чи з функцій, вирізняє такі типи: адміністратор, агітатор, теоре­тик. «Адміністратору» властива ієрархічність у відносинах, він часто приймає компромісні політичні рішення. «Агітатор» близь­кий до харизматичного лідера, який стає улюбленцем мас за ра­хунок ефективного популізму, уміння декларувати прості й зро­зумілі положення. Однак такий лідер нерідко вдається до за­кулісних методів політичної боротьби. «Теоретик» — це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою політикою, перекладаючи реалізацію поточних планів і реальних справ на помічників і підлеглих.

Критерієм класифікації є політична активність лідерів. На дум­ку М. Головатого (Україна), слід вирізняти так званих правоно- сіїв (активність спрямована на збереження досягнутого статус- кво) і пробивних лідерів (прагнуть більшого, досягнуті результа­ти їх не задовольняють). Активність останніх спрямована на до­сягнення вищих щаблів влади. При цьому їхня активність може бути показною, демонстративною, перетворюватися на саморек­ламу, а іноді й самолюбування.

Політичних лідерів класифікують за ставленням до власної компетенції: новатори, координатори, володарі, адміністратори, бюрократи. «Новатори» — це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційними способами намагаються досягти бажаних ре­зультатів. «Координатори» — лідери, які вміють знаходити не­звичні, але прийнятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної си­туації в країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду. «Консерватори» — лідери старого типу, які не бажають прийма­ти інноваційні рішення. «Володарі» вирізняються насамперед егоїстичними рисами. «Адміністратори» — це політики професі­онали, реалісти. «Бюрократи» віддають перевагу певним догмам і стереотипам у діяльності та управлінні.

За стилем керівництва вирізняють авторитарних і демократич­них лідерів. Обидва типи однаково прагнуть до владарювання. Відмінність між ними полягає в методах реалізації влади, інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, які він намага­ється досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принци­пом реалізації влади є примус, то для демократичних — переко­нання. Перші виправдовують прагнення до влади будь-якими методами, удаваною величчю та місіонерським призначенням, другі — назрілими реформами, потребою стати на захист демок­ратії тощо.

Розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є суспіль­на цінність їхньої політичної діяльності.

Популістський тип (від лат. populus — народ) відзначається прагненням «показушності» під час виконання ролі виразника ін­тересів своїх прихильників. Для досягнення влади він заграє з народом, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, постійно висловлюючи недовіру іншим політикам. Популісти багато обіцяють, намагаються сподобатися масам, але в їхній діяльності не вистачає знання реалій, замість нього — надмірна амбіціозність. Це, по суті, диктаторський стиль лідера, завуальований доброзичливими патерналістськими мотивами.

Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш висо­ко. Це лідер, згідно з термінологією Д. Белла (США), технотрон­ного, або постіндустріального суспільства. Він здатний стратегіч­но мислити. За наявності харизматичних якостей привабливо вик­ладає свої ідеї та плани, переконує громадян в їхніх перевагах, залучає широкий загал до їх здійснення.

Функції лідера в конкретному суспільстві зумовлені рядом факторів: внутрішньою та зовнішньою ситуацією, станом еконо­міки, політичним режимом, зрілістю культури населення, історич­ними традиціями, психологічними рисами національного харак­теру, підтримкою політичної організації, яка висунула лідера, по­зицією ЗМІ, які формують і впливають на громадську думку, на­явністю висококваліфікованого та активного діючого кола однодумців, індивідуальними рисами та якостями тощо.

Виокремлюють загальні функції лідера: політична діагнос­тика (аналіз та оцінка ситуації); визначення напрямків та програ­мування діяльності; мобілізація виконавців на реалізацію цілей; знаходження й прийняття оптимальних політичних рішень; іні­ціювання заходів оновлення (реформування) суспільства; інтег­рація суспільства (комунікація влади та мас); легітимація полі­тичного ладу.

Розгорнуту характеристику функцій політичного лідера дав Д. Томпсон (Великобританія). На його думку, лідер працює на­самперед над тим, щоб підтримати рівновагу між очікуванням і потребами різних груп своїх прихильників, особистими цілями та інтересами, а також цілями й інтересами тієї політичної організа­ції, яку він очолює. Тому політичні лідери в період свого керів­ництва виконують такі функції: створюють мережі й коаліції, найважливішим інструментом чого є вміння вести переговори; визначають програму дій і формують політику; вселяють ентузі­азм; формують і підтримують свій імідж; відбирають та вихову­ють ефективно працюючий персонал; збирають інформацію; ви­рішують різноманітні проблеми.

j&j) Резюме за змістом теми. Політичну еліту в більшості країн цілком виправдано вважають рушійною силою масштабних соціально-політичних процесів. У зрілих країнах відпрацьовано ефективні механізми не лише формування елітних прошарків, а й забезпечення їх відповідальності за результати практичної полі­тики. У цих країнах демократія зовсім не означає «відкриття шлюзів» для політичних авантюристів в їхньому намаганні пере­брати на себе (захопити, приватизувати) максимальну кількість повноважень і ресурсів.

У нестабільних, перехідних суспільствах, зокрема в Україні, на­явна політична еліта не відповідає усталеним критеріям формування та загальносуспільного використання. Крім того, у нашій країні іс­нує стійкий суспільний запит на лідерів загальнонаціонального мас­штабу. Такі лідери мають володіти вмінням формулювати далеко­сяжні цілі загальносуспільного розвитку, мистецтвом створювати толерантну, консенсусну модель поведінки та мислення, готовністю й здатністю виходити за межі бюрократичних процедур у прийнятті назрілих рішень, вселяти віру та оптимізм і, головне — готовністю відповідати за свої рішення та дії.

Умовами довіри до національних лідерів мають стати їхній професіоналізм, компетентність, державницьке мислення, відчут­на для більшості членів суспільства результативність у розв’я­занні економічних, соціальних, політичних проблем, особиста високоморальна поведінка.

Терміни та поняття до теми: лідерство, політичне лідерст­во, політичний лідер, харизматичний лідер, функції політичного лідера, лідер-популіст, авторитет, культ особи, вождь.

Запитання.Завдання

1. Політична еліта та її роль у розвитку суспільства.

2. Механізми формування політичних еліт.

3. Теорії та концепції політичного лідерства.

4. Типологія лідерства в політичній науці.

5. Лідер як суб’єкт політики та влади.

Теми рефератів

1. Роль еліти в державному управлінні.

2. Взаємозв’язок політичної та економічної еліти.

3. Сучасна українська політична еліта.

4. Політичні портрети сучасних українських лідерів.

5. Проблеми трансформації політичних еліт під час переходу від авторитаризму до демократії.

Література

Бебик В. М. Три українські президенти: психологія політичного лі­дерства // Віче. — 2006. — № 21/22. — С. 21—23.

Беляцкий Η. П. Основы лидерства : Учебн. пособие. — Мн. : Новое знание, 2002.

Видрін Д. Еліти — це проблема побудови суспільства П Віче. — 2003. —№5.

Головатий М. Мистецтво політичної діяльності: Навч. посібник. — K.: МАУП, 2002.

Екимов Д. Политическая элита Украины: опыт концептуального анализа И Персонал. — 1999. — № 1.

Кухта Б. Феномен політичного лідера: історичні силуети на тлі епо­хи. — Львів: Кальварія, 2000.

Куценко М. Сучасний стан формування української політичної елі­ти 11 Вісник УАДУ. — 2001. — № 4.

Ольшанский Д. В. Политическая психология. — M., 2002.

Пахарев А. Д Концепції лідерства в сучасній західній політичній науці 11 Політичний менеджмент. — 2007. — С. 45—53.

Пахарев А. Д. Лідерство і лідери. — K.: Знання України, 2001.

Пилипенко В., Привалов Ю., Ніколаєвський В. Владна еліта в кон­тексті суспільного розвитку. — K.: Фоліант, 2008.

Політологія: Підручник І За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. — 3-тє вид., перероб., доп. — K.: Академія, 2010. — 568 с.

Політологія. Учебное пособие І Под ред. А. С. Тургаева, А. Е. Хре­нова. — СПб.: Питер, 2005. — 560 с.

Політологія / За заг. ред. В. Г. Кременя, Μ. I. Горлача. — Харків: Єдинород, 2001.

Політологія: Підручник І Ред. Ю. Кулагін. — K.: Альтпрес, 2002.

Политология: Учеб, пособие І Под ред. М. А. Василика. — СПб.: Бизнес-пресса, 1999.

Рудич Ф.М. Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне, особливе 11 Політичний менеджмент. — 2006. — № 2. — С. З—18.

Симоненко О. Моделі політичного лідерства в Україні 11 Політичний менеджмент. — 2007. — № 6. — С. 58—65.

Яворівський В. Еліта — свіча в руках нації П Віче. — 2003. — № 2.