Сутність політичного лідерства

Лідерство - невід’ємний компонент політичної системи. Воно при­сутнє всюди, де є влада і люди. Само слово “лідер” (від англ. - leader) означає “ведучий”, “керуючий”.

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину.

Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера. Випа­дкового провідника, на думку російського політолога С. Андреева, не буває, оскільки він завжди “дітище свого часу”, своєрідний “відгук на його запит”. Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуго­вують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу.

Для політичного лідера однією із основних характеристик є здат­ність справляння політичного впливу на своїх послідовників. Засадами політичного впливу, на думку американського дослідника Б. Рейвіна, можуть бути:

• володіння владою на підставі закону;

• обіцяння винагороди або загроза покарання матеріального, соціаль­ного плану;

• влада знань і досвіду лідера;

• інформаційна влада, яка діє завдяки спеціально добраній і логічно аргументованій інформації відповідно до цілей і потреб лідера.

Одним із аспектів проблеми політичного лідерства є питання кла­сифікації цього поняття. У науковій літературі існує багато класифіка­цій, які базуються на різних критеріях.

Перший критерій - психологічні особливості поведінки лідерів. При цьому розрізняють:

а) експертів - людей раціонального складу розуму, які віддають пере­вагу фактам і цінують точність;

б) організаторів - діяльних особистостей, котрі виявляють ініціативу, просуваються до влади цілеспрямовано, схильних до маневрів, ство­рення міцних позицій;

в) комунікаторів - емоційних і спонтанних політиків, які йдуть до ус­піху, керуючись інстинктами, інтуїцією, використовуючи існуючу ситуацію;

г) стратегів - непересічних у своїй поведінці людей, які роблять полі­тичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

Другий критерій - ставлення лідера до політичної влади. Тут ро­зрізняють:

а) “суперменів”, тобто тих, хто ламає старі й творить нові соціальні порядки;

б) “героїв”, які присвячують себе реалізації суспільно значущої мети;

в) “принців”, які прагнуть лише володарювати.

Третій критерій - це ставлення лідера до пануючих у суспільстві цінностей культури як засобу організації та розвитку людської жит­тєдіяльності. Його типи:

а) консерватор, тобто той, хто намагається зберегти базові цінності і стереотипи або адаптувати їх до мінливих умов життя;

б) реформатор, який прагне внести зміни в суспільне життя;

в) революціонер, який відкидає взагалі ці базові цінності культури в ім’я утвердження нових.

Четвертий критерій - функції і роль лідера у суспільстві. При цьому відокремлюють таких лідерів:

а) генераторів ідей;

б) синтезаторів;

в) комунікаторів;

г) організаторів;

д) дипломатів.

П’ятий критерій - стиль діяльності лідера.

Розрізняють такі стилі:

а) авторитарний, для якого характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації або аргументів, які лідер вважає хибними або такими, що не збігаються з його власною позицією; одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності;

б) демократичний, який визначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, відсутність страху щодо аргументів, які суперечать лідерській позиції; лідер бере участь в об­говореннях нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються виходячи з точки зору, яка перемагає.

Шостий критерій - масштаб лідерства. Розрізняють лідерів за­гальнонаціональних, регіональних, місцевих, а також лідерів певного класу, групи, середовища.

Існують декілька теорій і концепцій лідерства.

Теорія рис пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними якостями людини, що приводять її до влади. Серед рис, властивих лідеру, називають розвинений інтелект, силу волі, ці­леспрямованість, організаторські здібності, моральні якості, здатність розв’язувати конфлікти.

У факторно-аналітичній концепції диференціюються індиві­дуальні якості лідера та особливості його поведінки, пов’язані з дося­гненням політичних цілей. Лідер розглядається з двох точок зору - з побутової і політичної. Аналіз взаємодії його якостей з його цілеспрямо­ваною діяльністю дозволяє з’ясувати “другу природу” лідера, його стильові особливості, що важливо для практичної політики.

Ситуативна теорія лідерства стверджує, що лідер завжди діє в межах певної ситуації (місця, часу, обставин). Тут індивідуальні якості лідера відходять на другий план, а визначним чинником постають конкретні обставини: політична кон’юнктура (кризовий чи стабільний розвиток), національно-державна специфіка, тип політичної системи і культури тощо. Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральни­ми, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх.

Особисто-ситуативна теорія - розглядає лідерство як відносини лідера з людьми, а не як характеристику окремого індивіда. Вона виді­ляє чотири фактори, які потрібно враховувати при розгляді феномена лідерства:

• риси і мотиви лідера як людини;

• постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним;

• характеристику ролі лідера;

• інституціональний контекст, тобто ті офіційні правові параметри, в яких працює лідер.

Теорія послідовників (конституентів) тлумачить лідерство як особливий тип стосунків між керівником та послідовниками (вибор­цями, активними прихильниками лідера, тими, хто справляє на нього вплив).

Психологічна теорія ґрунтується на вченні Зигмунда Фрейда, згідно з яким в основі лідерства лежить пригнічене лібідо - переважно несвідомий потяг сексуального характеру. У процесі сублімації він виявляється в прагненні до творчості, зокрема і до лідерства. Послідов­ники Фрейда стверджують, що психіка людини має бути в основі суспі­льного життя, а людина за природою індивідуальна, власне, одержима волею до влади. Деякі дослідники вважають лідерство певним видом затьмарення як наслідок неврозу. Дійсно, історія свідчить про те, що багато політичних лідерів були невротиками.

Інтерактивний (від англ. іпїегакї - взаємодія) аналіз передбачає врахування чотирьох головних аспектів лідерства:

• риси лідера;

• цільові настанови лідера;

• послідовники лідера;

• системи взаємодій лідера зі своїми послідовниками.

Але навіть і цей універсальний підхід не позбавлений недоліків, навіть комплексне дослідження лідерства не дає цілісної картини цього феномену, оскільки воно є обумовленим конкретно-історичними умова­ми, типами політичних систем тощо.

У цілому ж специфіка діяльності політичного лідера пов’язана з йо­го посадовим перебуванням у певній структурі управління й передбачає тривале використання влади.

У політологічному аспекті лідерство визначають:

• як вплив на інших людей;

• як управлінський статус, тобто позиція, пов’язана з винесенням упра­влінських рішень;

• як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалі­зувати їхні вимоги в державних структурах.

Політичний лідер трактується в політології як керівник держави, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як особа, здатна переважно впливати на інших для інтеграції спільної діяльнос­ті, спрямованої на задоволення інтересів конкретного співтовариства.

У сучасних демократичних політичних системах проявляються три головні тенденції, які зміцнюють традиційні уявлення про лідерство. Це - професіоналізація, інституціалізація та збільшення ресурсної значущості лідерства.

Професіоналізація політичного лідерства продиктована тим, що в сучасних умовах політик фактично перетворюється на спеціаліста в галузі комунікацій, головними завданнями якого є:

• забезпечення чіткого формування потреб населення;

• налагодження контактів з парламентськими та урядовими органами, засобами масової інформації, громадськими організаціями, необхід­них для прийняття колективних рішень та їх реалізації;

• розв’язання конфліктів і знаходження злагоди.

Сьогодні неможливо ефективно вирішувати ці питання без спеціа­льної кваліфікації, знань, навичок та досвіду. Політична діяльність стала професією, аналогічною іншим.

Інституалізація політичного лідерства пов’язана з тим, що про­цес рекрутування, підготовки, просування до влади і самої діяльності політичних керівників здійснюється в межах політичних інститутів і організацій. Крім того, лідери відбираються та підтримуються особис­тими політичними партіями, контролюються ними, а також опозицією та громадськістю.

Збільшення ресурсної значущості політичного лідерства обумов­лено тим, що в сучасних умовах кар’єра загальнонаціональних політич­них лідерів визначається фінансовими (гроші), людськими (спеціалісти з організації виборчих технологій) та інформаційними (телебачення та інші ЗМІ) ресурсами. Сьогодні багатьох політиків роблять лідерами національного масштабу насамперед вмілі організатори виборних кам­паній, іміджмейкери та інші спеціалісти з політичних технологій.

4.