Політичне лідерство, політичний авторитет

Звичайно ж, історію творять люди. Але спонукальні мо­тиви дій, прагнень мають причини, що лежать у матеріальній, на­самперед, економічній сфері життя суспільства. Люди, які володі­ють свідомістю і волею, діють у реальному житті, ставлять мету і прагнуть її здійснити, реалізувати.

У буденному житті лідера як центральну, найавторитетнішу фігуру в конкретній групі, спільності людей можна виділити практично в кожному виді діяльності, в будь-який історичний період. Лідер — індивід, який володіє найяскравіше відображе­ними корисними, з точки зору внутрішньогрупового інтересу, якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найпродук­тивнішою: висока швидкість реакції на виникаючі політичні по­дії, ситуації, тямущість, кмітливість, уміння вивертатися і вихо­дити з складних ситуацій тощо. Такий лідер користується пова­гою, авторитетом, служить зразком для наслідування, своєрідним еталоном, до якого повинні, з точки зору групових цінностей, примикати інші, вплив такого лідера базується на психологічно­му явищі відбитої суб’єктивності, тобто ідеальному уявленні. Лі­дер сприймається в суспільстві як особа, за якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих, з точки зору, групового інтересу. Авторитет лідера заснований на спро­можності згуртовувати, об’єднувати інших для досягнення гру­пової мети. Така особа незалежно від стилю лідерства — автори­тарного або демократичного — регулює взаємовідносини в групі, спільності людей, відстоює їх інтереси, цінності в міжгруповому спілкуванні, впливає на формування внутрішньогрупових цінно­стей і в деяких випадках символізує їх.

Політичне лідерство — одне з унікальних явищ політичного і суспільного життя, пов’язане із здійсненням владних функцій. Концепції політичного лідерства поділяються, залежно від їх те­оретичних підстав, на декілька груп: по-перше, ті, які виходять з того, що лідер — універсальне соціальне явище людської діяльно­сті і закономірності його функціонування єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та ін.). По-друге, концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і управлін­ням, при цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до пра­вових (партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політич­ної поведінки службової особи. Політичний лідер як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади. По- третє, концепції, що розглядають політичного лідера як специфі­чне явище суспільного життя, не таке, яке зводить до психологі­чних, економічних або правових принципів. Політичне лідерство здійснюється через функціонування конкретного механізму — одного з необхідних політичних інститутів.

Історично виникле політичне лідерство зв’язане не тільки з формуванням інтересів, але й з проявом особистості як одного з потенційних суб’єктів політичної дії. Якщо потестарним, тобто архаїчним суспільствам політичне лідерство не властиве не тіль­ки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й через невиділеність індивідуального Я з родової, колективної свідомості, то в античності лідерство мало особистий характер, що випливало з авторитету конкретного індивіда, його досто­їнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених, близькі до відносин учитель — учень, зважаючи на те, що полі­тичне життя безпосередньо пов’язувалося з вирішенням проблем світогляду, прокламаціями, певними моральними цінностями. В середньовічній Європі політичне лідерство постійно втрачає мо­рально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на особистих достоїнствах, скільки на спроможності до керівництва конкретною політичною спільністю.

Часто-густо політичне лідерство змішують з політичним авто­ритетом. Справді, політичний лідер має авторитет, володіє тими якостями, що дадуть йому можливість висуватися серед навко­лишніх, згуртовувати однодумців. Але авторитет — це тільки приклад, вага в суспільстві. Авторитет (від лат. auctoritaz — су­дження, вплив, вага, приклад). Значення поняття влада з’явилося як перенос понять повага, престиж, вплив на посадовий статус особи (установи). Авторитет — одна з основних форм здійснення влади, за допомогою якої забезпечується контроль за діями лю­дей та їх погодження в загальних і в індивідуальних інтересах. Авторитет відрізняється від політичного впливу прямим характе­ром впливу на людську діяльність, отримуючим форму директи­ви, наказу або розпорядження.

Політика як мистецтво — необхідний компонент тривалості емоційно-вольового життя політика, істотно визначальної її ефе­ктивності, характер засобів, вибір тактики. Політичне мистецтво включає раціональні, інтелектуальні й інтуїтивні, підсвідомі і чуттєві початки, виникає політична харизма: уміння захопити і викликати довіру аж до несвідомої, безоглядної віри. Лідер ши­роко використовує в практичній діяльності засоби політичного мистецтва ведення політичної боротьби, політичного компромі­су, політичної роботи з людьми, прийняття рішень і всіх різнома­нітних форм політичної діяльності, спрямованої на досягнення мети. Мистецтво без міри — також ризик переродження політики на політиканство, на панування амбіцій, владолюбства та інтри­ги. Звичайно ж, політичне життя — сукупність духовних, чут­тєвих, емоційних і практичних предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх ставлення до політики та участь в ній.

Один з аспектів політичного лідерства — проблема сильної особи, вождя. Відповідно до фашистських теоретичних розробок, вождь наділений необмеженою владою тому, що відображає во­лю, дух народу, його прагнення. Накази вождя виконуються без­заперечно, не обговорюються з народом їх зміст і доцільність. Вождь спілкується з народом, йому немає потреби дотримувати­ся законів, конституції.

Соціологами, політологами Заходу, а частково і Сходу, прого­лошується, що особа виступає як функція ситуації. Поведінка лі­дера, його позиція, придатні в одній ситуації, але непридатні в інших. В одних умовах на лідера підходить одна людина, а в ін­ших — інша тощо. В межах такої теорії цікаві висновки роблять Еріх Фромм і Девід Рісмен, вважаючи, що лідером може бути без­принципна людина, яка виступає «функцією ситуації», керівни­ком, що підкоряється обставинам. Еріх Фромм називає такого ке­рівника «людиною ринкової ситуації», що розцінює себе як товар, який необхідно продавати відповідно до кон’юнктури. Девід Ріс- мен визначав такого лідера як «людину зовнішньої ситуації та орі­єнтації», але лідер може оволодіти ситуацією, використовуючи її в своїх корисливих цілях. Ця обставина, на думку деяких політоло­гів, — слабке місце в теорії. Розповсюджена точка зору, що ліде­ром стає людина, найбільш успішно здійснююча орієнтацію на інших, тобто та, яка хоче стати лідером, повинна враховувати па­нівні звичаї або домінуючий характер, які дадуть їй можливість піднятися без напруги або ризику на керівну вершину.

Управлінською функцією влади зумовлюється і об’єктивна необхідність лідерства. Становище взаємовідносин у суспільстві, коли координується і планується публічна діяльність лише однієї людини (або декількох осіб) ураховується в таких умовах, вказує Роберт Такер, індивід сам оцінює ситуацію і визначає свої дії, і питання лідерства та його впливу не виникає. Необхідність у лі­дерстві виникає тоді, коли ситуація, в яку через обставини, що склалися, втягнуті більші групи людей, вимагає оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розгорнув необхідні дії. В невели­ких групах лідерство може бути неформальним і переходити від однієї особи до іншої тощо. У великих же групах і тих, що орга­нізувалися, виникає потреба в офіційному лідерстві. Для полі­тичного лідера, який займає урядову посаду, заняття політи­кою — це не тільки професія. Соціолог Макс Вебер відзначає, що кар’єра політика передбачає такі внутрішні радощі, як почуття влади, почуття того, що тримаєш в руках пульс історично важли­вого політичного процесу. Соціолог Бертран Рассел, а слідом за ним політолог Віктор Пазенок, відзначають, що в умовах вільно­го суперництва, коли «влада відкрита для всіх», то швидше за все її завоює той, хто більше за всіх прагне до неї. Такі люди відріз­няються від звичайних винятковим владолюбством. Нинішній лі­дер, особливо в політиці, завжди володіє винятковою самовпев­неністю. Макс Вебер виділяє три якості, вирішальні для політика: пристрасть, почуття відповідальності, спроможність внутрі­шньо зібрано і спокійно піддатися впливу реальностей, підкрес­люючи, що політика — це повільне буріння твердих пластів сус­пільства. Але політолог Віктор Пазенок додає до тих якостей, що визначає Макс Вебер, ще якості компетентності, уміння володі­ти ситуацією, уникати конфліктів.

У протилежність теоріям, що розглядають лідерів як локомотив історії, її творчу силу, марксизм обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтереса­ми. Політичний лідер виступає тут найбільш здатним, свідомим і вмілим виразником волі класу, тобто відіграє у ставленні до класу загальну, допоміжну, службову роль. I якщо Маркс, Енгельс відзна­чали можливість відособлення політичних лідерів від класу, інтере­си якого ті відображали, і попереджали робітників про необхідність убезпечити себе від своїх власних депутатів і чиновників, то в твор­чості і практиці Леніна, і особливо Сталіна, ця ідея зведена нанівець та запанувала спрощена схема співвідношення мас і політичних лі­дерів. Однак досвід історії показує, що розвиток людства багатова­ріантний і що немає жорсткого економічного і класового визначен­ня. Тому-то роль політичного лідера велика.

Лідерство має ширші, аніж клас, об’єктивні основи. Потреба в самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів, організованості системи з метою забезпечення її життєвої функ­ціонуючої спроможності викликає необхідність у лідері. Процес зародження політичного лідерства відбувається звичайно стихій­но, спонтанно. Але в реальному житті процес формування полі­тичного лідерства більш складний і тривалий. Є декілька видів політичного лідерства: формальне лідерство, що здійснює пріо­ритетний вплив певної особи на членів організації; закріплене в її нормах і правилах і яке засноване на становищі в суспільній ієра­рхії; неформальне лідерство — спроможність і готовність люди­ни до виконання ролі лідера тощо.

2.