Природа лідерства

В соціології, політології, психології і ряді інших наук про людину і суспільство широко розповсюджене поняття лідер­ство. Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефекти­вного керівництва, відбору лідерів.

Лідер (з англ. — провідний, ведучий) — авторитетний член політичної, суспільної організації, об’єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство — один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільно­сті, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об’єднує, спрямо­вує дії об’єднання.

Проблема політичного лідерства розглядається західними по­літологами у двох напрямках: теоретичному — робляться спро­би теоретично поширити і реалізувати проблему за допомогою різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства; і утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної користі) — емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду, практики) і вироблення рекомендацій. Інтерес до лідерства і спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище — лідер­ство — сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, ба­чачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Пізніше значний вклад в дослідження політичного лідерства вне­сли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лі­дер — це государ, який згуртовує і представляє все суспільство.

Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філо­соф Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) намагається з’ясувати необ­хідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що «мета людства в його вищих представниках... Людство повинне невпинно працювати, щоб на­роджувати великих людей — і ані в чому іншому, як тільки в цьому, полягає його завдання».

«надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і по­блажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з рівними собі, з надлюдьми. Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа, що піднімається над людиною...». В творі «Генеалогія моралі» Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право ігнорувати мораль.

На думку Зігмунда Фрейда, народні маси потребують автори­тету, як сім’я потребує авторитетного батька.

В кінці XIX — на початку XX ст. політологи і соціологи Захо­ду, а згодом і Сходу прагнуть з’ясувати проблему лідера вже ви­ходячи з особистих якостей людини (почуття гумору, такту, уміння привертати до себе увагу тощо). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Однак, перебільшуючи такий фак­тор — визначаючи лідера тільки як явище біопсихологічне, не соціально-економічно обумовлене, теорія не може з достатністю обґрунтовувати проблему політичного лідерства. Соціолог Габрі- ель Тард (1843—1904 рр.) — один з основоположників теорії со­ціалізації, намагався довести, що основний закон соціального життя — наслідування послідовників лідеру. Більшість населення не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними і оригі­нальними особистостями.