Сутність і функції політичних партій

Є багато визначень політичних партій. Одне з перших нале­жить відомому англійському політичному діячеві й філософу

XVIII ст. Е. Берку: «Партія — це організація людей, які об’єд­нуються з метою просування спільними зусиллями національного інтересу, керуючись певним специфічним принципом, щодо яко­го всі вони дійшли згоди».

Сучасне уявлення про політичні партії починає формуватись у

XIX — на початку XX ст. Найбільш змістовне визначення, оприлю­днене саме тоді, належить М. Веберу: партіями вважаються суспіль­ні організації, які спираються на добровільний прийом членів, став- пять за мету завоювати владу для свого керівництва й забезпечити активним членам відповідні умови (духовні та матеріальні) задля отримання матеріальних вигод чи особистих привілеїв або того й іншого одночасно.

Найбільш поширеним є таке визначення: політична партія — це добровільна й стійка політична організація, що об’єднує осіб з певними соціально-класовими, політико-економічними, культурно-національними інтересами й ідеалами, яка прагне до державної влади з метою їх реалізації.

У всіх випадках партія розглядається як група людей, які об’єднуються для участі в політичному житті й ставлять за мету завоювання політичної влади. У цьому контексті насамперед партії виражають інтереси впливових соціальних (економічних) сил і покликані представляти ці сили в структурах влади.

Партії відіграють роль «несучої конструкції» як політичної системи, так і громадянського суспільства. Вони належать до особливого типу громадських організацій, що мають чітку спря­мованість насамперед на завоювання вищих владних інстанцій.

Дж. Сартрі запропонував розглядати партії як «основного по­середника між суспільством та урядом». Це означає, що партії ретранслюють органам державної влади ті інтереси, які форму­ються на рівні впливових соціальних груп. Специфіка партії як політичного інституту полягає в тому, що вона не тільки забезпе­чує «рух вгору» соціальних інтересів, а й намагається брати учать у їхній реалізації за допомогою державних структур.

Серед причин утворення політичних партій слід назвати такі:

а) формування складної, диференційованої соціальної струк­тури суспільства;

б) урізноманітнення інтересів соціальних груп (страт, прошар­ків), виокремлення специфічних інтересів, обґрунтування необ­хідності їх здійснення;

в) посилення соціальної нерівності;

г) альтернативність поглядів з приводу політичного устрою суспільства та конкретних політичних питань;

ґ) незадоволення частини суспільства існуючими соціально- політичними реаліями та формування соціально-політичної актив­ності, спрямованої на їх зміну;

д) зміщення акцентів у взаємодії держави й суспільства, по­слаблення ролі держави у суспільних процесах на користь грома­дянського суспільства;

е) поширення всезагального виборчого права, розширення до­ступу до політики доволі великих груп людей;

є) організаційний розвиток робітничого класу, який у суспіль­ствах індустріального типу обґрунтовано вважався найбільш ак­тивною політичною силою;

ж) активний вступ на політичну арену так званого «третього стану»;

з) релігійна активність населення (стосується країн і регіонів з гострими міжконфесійними суперечностями);

и) етнонаціональні суперечності.

Можна говорити про три основні способи утворення партій: «зверху», «знизу» й «комбінований».

Шлях «зверху» передбачає формування партій на основі пар­ламентських груп, політичних еліт, груп тиску або партійних бю­рократів. Шлях «знизу» проходять партії, що виростають із су­спільних рухів або з об’єднань прихильників конкретної ідеоло­гії, лідера. «Комбінованим» способом виникають партії за умови поєднання зусиль елітарних кіл і пересічних громадян.

Поширеною є запропонована М. Вебером класифікація етапів у становленні політичних партій: аристократичні гуртки (коте- рії) — політичні клуби — масові партії. Проте слід зауважити, що всі три етапи в своєму розвитку пройшли тільки провідні пар­тії Великобританії — ліберальна (вігі) та консервативна (торі).

Основними ознаками партії слід уважати:

— певну ідеологію, систему загальних цінностей і норм;

— організаційні (статутні) засади, що забезпечують добровільне й тривале об’єднання однодумців;

— націленість на завоювання та здійснення політичної влади;

— тісний зв’язок з певним класом або соціальною групою, ви­раз і обстоювання політичними засобами насамперед їхніх інте­ресів;

— солідарність (єдність), що ґрунтується на усвідомлюванні колективної належності до одного об’єднання;

— спільна мета та загальна згода (домовленість) щодо засобів досягнення цієї мети;

— цілеспрямоване розгортання місцевих організацій, що під­тримують регулярні зв’язки з керівництвом на загальнонаціональ­ному рівні;

— наявність програми діяльності;

— особливий соціальний статус (зокрема, прагнення здійсню­вати керівництво, впливати на політичне життя, відігравати важ­ливу роль у підготовці виборчих кампаній);

— специфічне положення в суспільстві та державі (зв’язок з елементами державного механізму), участь в формуванні та функ­ціонуванні урядових структур;

— особливий правовий режим, специфічне конституційно-пра­вове положення партії та нормативне регулювання її діяльності;

— соціальна база.

Дж. Лапаломбара (США) виокремлює такі констатуючі партію елементи: ідеологія — певна політична орієнтація, специфічне бачення соціального світу та розташування в ньому людини й со­ціальних груп; організація — доволі тривале в часі об’єднання людей, які здійснюють політичну взаємодію на основі певних норм і дають змогу партії здійснювати діяльність, спрямовану на досягнення далекосяжних цілей; завоювання влади як мети № 1; мобілізація — забезпечення підтримки з боку суспільства.

Сутність політичної партії залежить від таких основних ха­рактеристик: який соціальний склад, соціальна база партії? хто її очолює? чиї інтереси представляє й захищає керівний центр пар­тії? яка спрямованість її політичних дій?

В організаційній структурі партії виокремлюють три рівні.

Нижній рівень становлять виборці, які голосують за певну партію на виборах, але офіційно не є її членами. Це соціальна ба­за партії, її симпатики.

Основою середнього рівня є первинні партійні організації, що формуються зазвичай на основі виборчих округів. їх основною метою є мобілізація громадян на виборах. Загальне керівництво здійснює партійний апарат, який працює на професійній основі. Саме він є організатором проведення виборчих кампаній. В апа­рат зазвичай входять аналітичний і фінансовий підрозділи.

Вищий рівень включає в себе партійних представників, які знаходяться в структурах державної влади. Це своєрідна партійна еліта, яка водночас може бути частиною адміністративної та по­літичної еліти.

З-поміж інших політичних інститутів партія вирізняється вла­стивими насамперед їй функціями та найбільш характерними способами їх реалізації. Головними функціями є: представництво інтересів (політичні партії формують різноманітні інтереси й па­кети пропозицій, адресовані владі); сполучення, комунікація суб’єктів та об’єктів політики; боротьба за владу на всіх рівнях; інформаційне забезпечення політичної системи; селекція полі- точних еліт; політична соціалізація населення; розроблення реаль­ної політики та здійснення політичного курсу тощо.

Слід додати, що політичні партії виконують відкриті й прихо­вані функції.

Наведемо маніфестні (наявні, відкриті) функції партії:

1. Артикуляція соціальних інтересів — формування інтересів громадян, соціальних прошарків, які представляють соціальну базу партії. У процесі виконання цієї функції завданням партії є перетворення особистих інтересів громадян, соціальних груп і класів на загальний політичний інтерес. Партії акумулюють, об’єднують і систематизують інтереси певних соціальних, етніч­них, вікових та інших категорій населення.

2. Агрегація соціальних інтересів: виявлення схожих приват­них інтересів громадян, соціальних груп і прошарків, які пред­ставляють соціальну базу партії.

3. Політична організація й соціалізація громадян: включення індивіда в політичне життя через систему політичного просвіт­ництва, залучення до політичних цінностей, ідеалів, традицій, фор­мування політичної свідомості, орієнтацій, норм політичної по­ведінки.

4.

5. Ідеологічна функція: напрацювання ідейно-політичної док­трини — взаємозв’язаних і систематизованих принципів, ідеалів, цінностей, цілей і намірів, що покладені в основу діяльності пар­тії. Політичні партії намагаються не тільки створювати, розвива­ти й оновлювати політичні доктрини, а й досягти їх значного по­ширення в суспільстві, сприяти формуванню суспільної думки.

6. Організаційна функція здійснюється партіями у формі їх взаємодії з органами державної влади, іншими партіями, насе­ленням.

7. Кадрова функція партії полягає в її здатності впливати на процеси формування політичної еліти, підбір і призначення уп­равлінських кадрів.

8. Функція політичної соціалізації полягає у використанні партійних можливостей задля більш повного охоплення населен­ня різними формами політичної активності, що «працюють» на досягнення партійних цілей.

Назвемо приховані (латентні) функції партії:

1. Гарантування привілеїв лідерам партії та її активістам, особ­ливо в разі перемоги на виборах або входження до складу урядо­вої коаліції.

2. Сприяння (надання можливості) представникам непривіле- йованих суспільних верств здійснити успішну партійну кар’єру та забезпечити соціальне піднесення.

3. Надання привілеїв представникам бізнесу, які матеріально підтримували партію на етапі її боротьби за владу, лобіювання бізнес-інтересів близьких до партії ділових кіл.

4. Фінансова економія за рахунок використання безоплатної праці низового партійного активу та волонтерів, особливо під час виборчих кампаній.

На основі різних критеріїв виокремлюють різноманітні види партій.

За походженням: парламентські та позапарламентські. Парла­ментські партії — це об’єднання, що історично виникли на базі пар­ламентських фракцій і прагнуть перемогти на виборах у представ­ницькі органи влади. Свої зусилля вони зосереджують на прове­денні виборчих кампаній і діяльності всередині владних структур. Позапарламентські партії оцінюють діяльність представницьких органів влади та боротьбу за депутатські мандати як другорядні фор­ми діяльності. їх походження пов’язане з розвитком масових рухів.

З погляду характеру організації виокремлюють кадрові й ма­сові партії. Кадрова партія, на думку М. Дюверже (Франція), — це група відомих людей, орієнтованих на успішне проведення виборів. До неї входять популярні й впливові особи, престиж і зв’язки яких здатні привернути увагу виборців та забезпечити підтримку кандидата. Кадрова партія посилюється експертами, спеціалістами в галузі виборчих кампаній і реклами, особами, які забезпечують її фінансування.

Масові партії — це добре організовані об’єднання, основними ознаками яких є: широке, активне членство, визначена ідеологія, відпрацьована система членських внесків. Партія цього типу пе­редбачає відповідальність своїх парламентських представників перед виборцями за рішення, що приймаються, й політику, яка здійснюється. Тому їй властиві сувора дисципліна, неухильне до­тримання статуту й програми.

Відповідно до ідеологічних орієнтацій виокремлюють лібера­льні, консервативні, комуністичні, соціалістичні, фашистські та інші партії. Цінностями ліберальних партій є свобода й відпові­дальність, права людини, соціальний і політичний плюралізм, правова держава. Консервативні партії роблять акцент на сильній державі, скороченні соціальних витрат, непорушності моральних основ суспільства і його традицій, збереженні соціальної нерів­ності та соціальної стабільності. Соціалістичні партії виступають на захист соціальних інтересів найманих робітників, розширення можливостей їхньої участі в прийнятті найбільш важливих рі­шень, за соціальне партнерство, активну соціальну політику дер­жави, справедливість, рівність можливостей, солідарність. Кому­ністичні партії є прибічниками домінування державної форми власності, націоналізації великих приватних підприємств, розши­рення державного регулювання економіки. Фашистські партії ви­ступають з позицій крайнього націоналізму та екстремізму. Слід зазначити, що чітка межа, яка розділяє ліберальні, консервативні та соціал-демократичні партії, останнім часом поступово зникає.

Доволі часто за критерій типологізації партій беруть їх про­грамні установки. У такому разі розрізняють крайні ліві, ліві, центристські, праві та крайні праві партії. Крайні ліві — це кому­ністичні, ліві — соціалістичні, лівоцентристські — соціал-де­мократичні, центристські — демократичні, що прагнуть компро­місів, співпраці та стабільності, праві — ліберально-консерва­тивні, крайні праві — фашистські.

Основні дебати між лівими й правими партіями виникають з приводу таких питань, як боротьба з безробіттям, податки, забез­печення безпеки тощо. Уже в 70-ті роки XX ст. деякі з політоло­гів звернули увагу на формування як «нових лівих», так і «нових правих». Проблемами, що стимулюють гострі дискусії між ними, є: стан і захист довкілля — альтернативні стилі життя, права меншин, соціальна рівність. Поділ на «нових лівих» і «нових правих» не усуває традиційного розмежування на «правих» і «лі­вих», він ніби накладається на нього, формуючи новий політич­ний простір.

В останні два-три десятиліття сформувався новий тип пар­тій — універсальна партія (партія всіх виборців або партія «хапай усіх» — catch-all-parties). На відміну від традиційних партій, які орієнтуються на певні електоральні групи, такі партії намагають­ся привернути на свій бік різні категорії виборців, забезпечити максимальну виборчу підтримку. їх характерними рисами є: від­сутність фіксованого членства, потенційний кількісний склад; особливий тип лідера-інтелектуала, який відіграє роль світогляд­ного символу; відсутність жорстко фіксованих соціальних інте­ресів.

Утворенню таких партій сприяло розмивання жорстких меж між соціальними групами, значна частка середнього класу та як наслідок — послаблення партійної ідентичності виборців; зрос­тання суспільного добробуту; значущість загальнолюдських цін­ностей; розвиток засобів масової інформації, який дає змогу пар­тійним лідерам звертатися не до окремих груп, а до всіх виборців водночас. Іноді партії цього типу називають політичними броке­рами, основним товаром яких є державні посади. Це означає, що в реальному політичному житті вони більш тісно пов’язані з державою, ніж з громадянським суспільством, їх головною фун­кцією стає не артикуляція й агрегація інтересів, а захист урядово­го курсу та рекрутування еліти.

Якісні характеристики партій «всіх виборців» залежать від конкретно-історичних умов розвитку окремо взятих країн. Вони мають найбільшу популярність у сучасному постіндустріальному суспільстві, вдало вписуючись у модель плюралістичної демок­ратії. З одного боку, вони дають змогу виражати волю більшості та здійснювати контроль за владою, з іншого — перебуваючи в опозиції, ефективно захищати інтереси й права меншості.

Залежно від положення в політичній системі, партії поділяють на правлячі (урядові) та опозиційні. Перші з них, що перемогли на виборах, відіграють провідну роль у формуванні уряду та через своїх представників здійснюють власний політичний курс. До опо­зиційних належать ті партії, які за результатами виборів не мають можливості здійснювати урядові функції. Попри це, вони відігра­ють істотну роль у політичній системі завдяки систематичній ар­гументованій критиці діяльності уряду, указуючи на його помилки й недоліки; пропонують альтернативні варіанти вирішення проб­лем, що виникають; здійснюють контроль за діями влади з погляду її відповідності конституції, передвиборчим обіцянкам; намагаю­ться змінити існуючий уряд на наступних виборах.

У демократичному суспільстві й переможці, й переможені до­тримуються правил «політичної гри» (іноді неписаних), забезпе­чуючи виборам статус головного механізму визначення популяр­ності партійних програм, дій і результатів. Партії, що перемогли, при цьому не перешкоджають діяльності опозиційних, а ті, хто програв, поважають політичний вибір громадян і в більшості ви­падків зберігають лояльне ставлення до уряду.