Опозиція.

Політичні партії можуть займати опозиційні пози­ції щодо державної влади, але межі опозиції здатні суттєво коли­ватися. «Жорсткий варіант»: партійно оформлена непримирима (позасистемна) опозиція виступає проти існуючого державного устрою (політичної системи загалом).

Політична опозиція — це організована політична сила, яка здатна контролювати й критикувати дії влади, пропону­ючи альтернативні рішення та механізми їх реалізації, а та­кож має на меті власне входження до влади.

Для визначення сутності опозиції пропонуються функціональ­ний і структурно-організаційний підходи. У першому випадку опозиція розглядається як засіб (механізм) протидії, протесту, у другому — як інституційна складова політичної системи, що ві­діграє роль противаги офіційній владі.

Для характеристики опозиції використовують такі показники: віддаленість від влади або невходження до складу правлячої коа­ліції; неприйняття, критика рішень влади та формулювання аль­тернатив щодо політичного курсу, запропонованого владою; на­магання самостійно або а складі нової комбінації політичних сил легально змінити правлячу політичну команду та оволодіти ви­конавчою державною владою. Крім того, перспективна політична опозиція повинна мати приблизно рівну політичну вагу з влад­ними політичними силами, яка здебільшого визначається під час загальнонаціональних виборів. Конструктивна конкуренція мож­лива лише між впливовими політичними акторами, що опира­ються на приблизно рівні суспільні ресурси.

Найпоширенішою є типологізація політичних опозицій за класич­ною дихотомією: активна—пасивна; легальна—нелегальна; парла­ментська—позапарламентська; конструктивна—деструктивна.

Політичну опозицію класифікують за ідеологічним спряму­ванням: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, права, ліва, центристська.

Західні вчені (Р. Даль, Дж. Сарторі) вирізняють структурну опозицію (прагматичну, спрямовану на досягнення певних змін у політиці), а також позаструктурну (опозиція режиму, політичним принципам).

Дж. Сарторі вказує на опозицію відповідальну (помірковану, конструктивну, що намагається не лише впливати на владу, а й змінювати ситуацію в державі на краще) та безвідповідальну (слабку, непослідовну).

Відомий український учений Ф. Рудич наголошує на особливо важливій ролі цивілізованої опозиції. Дії такої опозиції, набува­ючи іноді доволі енергійних форм, не ставлять під загрозу основи конституційної та правової системи. У класичному розумінні ци­вілізована опозиція — це коли не тільки партія-переможець, а й партія переможених визнає законність і справедливість правил гри (хоча таке визнання дається нелегко). Переможена, але циві­лізована партія виходить з того, що в ході суперництва зіткнули­ся не сили Добра та Зла, а лише земні інтереси, кожен з яких — законний, і що благополуччя однієї зі сторін не можна досягти за рахунок кривдження іншої. Зрештою, політичні перемоги й пораз­ки не є остаточними: слід почекати до наступних виборів.

У разі, коли політична боротьба сприймається як зіткнення Добра й Зла, коли партія-переможець намагається розпочати на­ціональну історію з «чистого аркуша», «переграти» її, а перемо­жена партія чекає свого часу, щоб повернути рух історії у зворот­ному напрямі, — така опозиція не може вважатися конструк­тивною.

Населення країн, які демократизуються (особливо посттоталі- тарних і поставторитарних), має переосмислити природу владних відносин, переходити від жорсткої політики «хто кого» до полі­тики, орієнтованої на компроміс і залучення якомога більшої кі­лькості громадян до реальної політики.

Отже, конструктивна опозиція має бути альтернативною, а не антагоністичною політиці, стратегії й тактиці владної еліти. У сучасному українському суспільстві достатніх умов для функціо­нування цивілізованої опозиції ще не створено.

Український дослідник А. Романюк акцентує увагу на існу­ванні таких країн, де опозиція відіграє особливо значну роль. До першої групи країн можна віднести опозицію в країнах, де вста­новлюються однопартійні уряди більшості (Великобританія). Другу групу становлять країни, у яких діють коаліційні уряди біль­шості (Німеччина, Австрія, Іспанія, Франція, Греція, Ірландія, Нідерланди). До третьої групи варто віднести країни, у яких пе­реважають однопартійні та коаліційні уряди меншості (Данія, Норвегія, Швеція). У Швейцарії опозиція не має інституційного (парламентського) оформлення. Вона носить ситуативний харак­тер, залежачи від конкретних проявів зовнішньої та внутрішньої політики.

У демократичному суспільстві за наявності сталої політичної системи опозиція виконує такі функції: репрезентує інтереси пев­ної групи громадян; контролює уряд, критикує запропонований ним політичний курс; професійно, компетентно, відповідально напрацьовує альтернативні політичні курси, рішення, механізми їх реалізації; знімає громадянське невдоволення; бере участь у вирішенні соціальних, політичних конфліктів.

Без опозиції не може існувати жодне демократичне суспільст­во. Вона є неодмінним компонентом, індикатором демократично­го суспільства й правової держави.

3.